У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі", письменник Любко Дереш розмірковує про цілющу силу мистецтва, яке може допомогти націям позбутися тягара історичних помилок.
Політики люблять мистецтво, як зручний інструмент, за його здатність впливати на людські почуття, однак мало хто з політиків любить мистецтво незалежне. Часто саме політики є головними ініціаторами розколювання суспільства, тоді як незалежне мистецтво всі розколи і розлами не лише відображає, але й передбачає.
Ми вже писали, що ірраціональне сьогодні в світі набирає дедалі більшої сили. Несправедливо притиснуті впродовж останні трьох століть сили безсвідомого, що живуть під поверхневою окультуреністю, шукають виходу назовні. На недавніх виборах до Європарламенту антиєвропейські популісти та євроскептики взяли помітні 25% голосів — що є унікальною ситуацією за весь час існування Європейського Союзу. Перші місця у Європарламенті від, скажімо, цілком респектабельної Бельгії сьогодні займають націоналісти та радикальні праві.
Сучасну кавалькаду політичних криз спробувала осмислити одна з головних мистецьких подій планети — Венеційська бієнале, цьогорічною темою якої стало відоме китайське прокляття: "Щоб ти жив у цікаві часи". Митці з усього світу представили свої розуміння наших "цікавих часів", допомагаючи нам побачити не лише самі виклики, але й нові можливості, які відкриваються одночасно з кризами.
Одна з таких можливостей в епоху розквіту ірраціонального — це можливість говорити про великі трагедії, котрі розділяють людей, не вдаючись до шаблонних формул, на які в нас уже заготовлені реакції опору.
Наприкінці травня в рамках Kyiv Art Week у Києві відкрилася виставка швейцарської художниці Маріанни Холленштайн "Стан людини/Human Condition", яка була присвячена темі Голокосту. Ніжні кольори абстрактних плям, парадоксально використані будівельні матеріали, що створюють несподівано інтимний, в рожевих тонах простір для танцю під звуки легкої музики хаус, численні контрастні полотна, списані "автоматичним письмом", яке нагадує кардіограму — все це несподівані, але прозорі та емоційні рефлексії Холленштайн на тему однієї з найбільших гуманітарних катастроф людства.
В кінці травня в рамках Kyiv Art Week в Києві відкрилася виставка швейцарської художниці Маріанни Холленштайн "Стан людини / Human Condition"
"Що означає бути людиною?", — ключове запитання для мисткині. Через парадоксальні форми та об’єкти вона провокує глядача до діалогу про Голокост, не дозволяючи увійти в звичний, а тому автоматичний для нашої совісті, дискурс. The Human Condition — це також назва однієї з головних робіт філософині Ганни Арендт, в якій вона протиставляє людяність автоматизації, механізації свідомості, яку нам нав’язує сучасний світ.
Отож, що означає бути людиною в світлі відблисків крематоріїв, серед звуків арій в концтаборах (можливо, що обіграних Холленштайн у звуках ді-джей сетів)? Довіритися голосові розуму? Прислухатися до власних нутряних почуттів?
За свідченнями драматурга Ежена Йонеску, фашизм — дітище геть не банкірів і не робітничого класу, а, в першу чергу, рафінованих логіків та інтелектуалів. Разом з тим, сьогоднішні політичні та суспільні кризи, здавалося б, прямо протилежні: виразно емоційні й афективні, вони часто народжуються якраз як реакція на послідовність та раціональність. Виставка "Стан людини" — це спроба інтуїтивно, через виписування енцефалографічних кривих під читання листів Ганни Арендт, віднайти той контрапункт, в якому, оминаючи небезпечні надлами часу, художник (і його глядач) може зберегтися як особистість і, головне, як людина.
Але як фашизм не є справою однієї особистості, так і персональне переродження ще не веде до зцілення від травм минулого всього суспільства. Нації та країни теж несуть відповідальність за human condition.
"Швейцарській мисткині не просто так болить Голокост, — каже куратор виставки Костянтин Дорошенко. — Вся Європа тією чи іншою мірою, за виключенням Великої Британії та Болгарії, має глибоку провину в цьому злодійстві. Якщо на територіях, окупованих нацистами та в країнах їхніх союзників євреїв переслідували відверто, держави, що трималися нейтралітету, Швеція та Швейцарія, відкрили свої двері в першу чергу для заможних біженців, залишаючи гинути тих, хто не мав статків. Єврейські біженські капітали чимало сприяли економічному вивершенню Швеції та Швейцарії після Другої світової, коли решта Європи лежала в руїнах".
Спокутування, а насамперед визнання нацією своїх провин перед громадами, народами, іншими націями — один із найдієвіших способів залікувати старі рани і принести мир у власну країну. Однак таке покаяння дається вкрай непросто. На Заході не прийнято говорити, приміром, про те, що майбутній лауреат Міжнародної Ленінської премії за укріплення дружби між народами, данський карикатурист-комуніст, антифашист і антиімперіаліст Херлуф Бідструп починав свою кар’єру з антисемітських карикатур. Репродукцію однієї з таких карикатур можна побачити в експозиції музею "Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні" у Дніпрі.
Костянтин Дорошенко: "Вся Європа в тій чи іншій мірі, за винятком Великобританії та Болгарії, має глибоку провину в цьому злодійстві"
Також не часто згадується про те, що такі великі європейці як письменник Еміль Чоран та релігієзнавець Мірча Еліаде теж мали пряму причетність до юдофобії та антисемітизму в часи румунської Залізної гвардії.
Існування офіційної, "доктринальної" історії, в якій країна зображається героєм, чи, в гіршому випадку, жертвою, закриває нації шлях до зцілення та глибинного вирішення конфліктів, котрі мають здатність тліти в історичній пам’яті століттями. Такі конфлікти чекають лише сприятливої атмосфери, аби спалахнути знову.
Україна теж носить у своїй колективній душі незагоєні рубці ненависті. Київські погроми 1919-го року, Львівські погроми 1941-го року, масові розстріли євреїв українськими націоналістами-колабораціоністами під час Другої світової — лише невеликий перелік наших злочинів у ХХ столітті. Недоктринальна, фактична історія відкриває непривабливе обличчя будь-якої нації. Але тільки та держава, яка готова стати на шлях очищення і пробачення, здатна прийти до миру не лише зі сусідніми державами, але й всередині власної країни.
До речі, на фестивалі "Молодість", який зараз триває у Києві, великий резонанс викликав показ фільму румунського режисера Раду Жуде "Мені плювати, якщо ми ввійдемо в історію, як варвари". Назву фільмові подарувала фраза диктатора Румунії маршала Антонеску, якою він поклав початок етнічним чисткам в країні. Дмитро Десятерик у своїй статті, присвяченій прем’єрі фільму, відзначає, що саме такого плану мистецтво здатне прокласти в національній свідомості шлях до покаяння.
Сила мистецтва — у його здатності допомагати людині зустрітися зі самою собою: побачити не лише свою велич, але й глибоку тінь. Можливо, в одну з таких зустрічей, вдивляючись у відображення власної душі, ми зможемо відповісти собі на запитання, яке хвилює Маріанну Холленштайн: "Що означає бути людиною?".
