Навколо нас стояв густий запах крові - очевидець про бої під Іловайськом

П'ять років тому російські військові розстріляли колону українських військ, які намагалися вийти з оточення під Іловайськом. За деякими оцінками ми втратили тоді близько тисячі чоловік, офіційні цифри - 220 військовослужбовців. "Зелений коридор" з блокованого міста, обіцяний російськими офіцерами, став символом зради. Нашу колону розстрілювали, як у тирі, і першою була рознесена машина з червоним хрестом.

Ті, що вижили, зайняли оборону в крихітному селі та відбивалися від бойовиків і кадрових російських військових. Але без боєкомплекту, надії на підмогу, були змушені скласти, вірніше зламати зброю (бійці знищили все, що змогли). Їх обіцяли передати Червоному хресту, але в результаті більше ста добровольців опинилися в підвалах. Андрій Скачков, позивний "Сем", перебував у полоні найдовше - без двох днів рік. Він був останнім добровольцем "Донбасу", якого обміняли в 2015 році.

У своєму інтерв'ю "Апострофу" він розповідає про те, як з Донецька поїхав в добровольчий батальйон "Донбас"; про першу зарплату в 900 гривень, "Дні артобстрілу" на День прапора; про те, як тіла загиблих зрізали ножем з обгорілої техніки, а побратими пропонували піти в останній бій; як дружини бойовиків стрибали на побитих полонених; про гімн України, який співали пошепки на Новий рік; тюремне меню від "Трьох укропів"; ностальгію бойовиків по ситним українським пайкам, а також пояснює, чому не вважає себе ветераном.

"Це міг бути останній бій, але красивий останній бій"

У травні 14 року я ще жив в Донецьку, у мене був бізнес по ремонту дизельної техніки. І одного разу я їхав з роботи через центр міста і побачив як навпроти будівлі ОДА переходить дорогу опудало в "національному одязі ДНР": спортивний костюмчик, туфельки і "калаш" через плече. П'яний, як чіп. Я подивився на це все і відправився в батальйон "Донбас".

Ми швидко зачищали міста. Так, не без втрат. І багато бійців, побачивши смерть, йшли. Там же були будівельники, бізнесмени. Вони думали, що у них вийде бути військовим. Не вийшло. Ніхто на них не ображався.

Добре запам'яталася перша зарплата в 900 гривень. Приїхав якийсь дядько, роздав гроші під розпис. Це було в одному із звільнених нами міст, ми зайшли в магазин, купили морозива, хліба. Підходжу до каси, продавець здивовано дивиться на мене: "А ви платити будете? До вас просто брали "на потреби "ополчення".

Потім був Іловайськ. Туди поїхала перша рота, був перший жорсткий бій, загинули "Скіф", "Монгол". Нам сказали, що потрібні добровольці. Зібралося 15-20 чоловік, поїхали. Наші зайняли оборону в місцевій школі, ми туди проривалися з боєм. Потім, я з товаришами утримував позицію у КМС (колійна машинна станція) - прямо навпроти "зеленки". Нас намагалися обійти з двох сторін, ми відганяли. Розмови про просування вперед закінчилися. Почали говорити, що ми в кільці.

На День Прапора нам влаштували "День артобстрілу". Стріляли всім підряд: АГС, "ствольна", міномети. Почали вибухати наші машини, детонував боєкомплект, почало "чіпляти" сусідні машини. Тоді була знищена практично вся наша техніка. Жесть. Просто жесть.

Довелося шукати техніку для виходу. Десь знайшли старенький ЗІЛ, знайшли десь "пожарку". Ніяких передчуттів у мене не було. Ми думали, що відбудеться звичайний маневр: потрібно відступити, а потім будемо далі просуватися вперед.

Потім був нещасливий виїзд через "зелений коридор". Виходили повноцінної колоною. У мене поранило водія, я сів за кермо "газончику", всього нас в цьому автомобілі було десятеро. Попереду їхала машина, на якій було простирадло з червоним хрестом: там були поранені. І я не чув звуку пострілу, той автомобіль просто розлетівся на молекули. Я встиг вивернути кермо та з'їхати в соняшники. Пацани, які їхали слідом, кажуть, що в той же момент, щось і над нами пролетіло.

Ми проривалися через поле до найближчого села Червоносільське, за нами горіла "пожарка", попереду стояли підбиті ГАЗи. Зарулили в один з дворів і почався бій. В "Танкіста" влучив уламок, йому вирвало плече, і він за лічені секунди стік кров'ю. Намагався, щось сказати, але встиг лише почати фразу: "Скажіть ..." Всі решта з нашої машини вижили.

Був довгий бій, наші підбили танк, взяли в полон росіян, є відео їх допиту. І почалися переговори. Наші обіцяли допомогу, колону. Потім почалися розмови по радіо з росіянами. Медикаментів у нас не було, ми домовилися, що вони вивезуть поранених. І треба було збирати "двохсотих".

Ми знали, що в "пожарці" їхали вісім людей, шукаємо, шукаємо, знаходимо тільки сімох. Нарешті, хтось помітив на рамі обгоріле до невпізнання тіло. Ми його зрізали ножем. І весь наступний день навколо нас стояв густий запах крові та гною. Я досі не можу його забути.

Кілька людей впали в паніку: "Ми всі помремо". Довелося просто "вимкнути". Кілька груп тихо виходили самі. Миша "Лермонтов" запропонував вихід з оточення боєм: прориватися в бік Донецька, бо нас там точно не чекали. Але було два мінуси. По-перше, наші поранені ставали "двохсотими", їх би там ніхто не забрав би. По-друге, це міг бути останній бій, але красивий останній бій.

У підсумку вирішили, що москалі триматимуть слово, що нас вивезуть до Росії або у сіру зону, потім передадуть нашим. З Червоносільського нас вивели в поле, де нас чатували росіяни. Жерти було нічого, але поруч було кавунове поле, і був ящик крекерів. Після цього, я за п'ять років не з'їв жодного кавуна, навіть запах його не терплю.

"Прийдуть п`янющі сепари:" Донецькі є? Ну, пішли"... І починалося"

Росіяни, виконали обіцянку, а через деякий час, дивимося, їде машина за нами. Думали, перевезуть в сіру зону. Але з машини висипали сепари з автоматами, вишукували нас в колону: "Ну, що? Хто не скаче, той москаль?" і клацають затворами. Я думаю: "Все, завалять". Поруч Миша "Лєрмонтов", і у нього в погляді читається: "Підемо на них?" Ми тоді не думали, що нас будуть брати в полон. Але по рядах: "Та, ні... Та ні...".

Нас було 109 людей, всіх відвезли до Донецька, в підвали будівлі СБУ. У перші ж дні полону нас знімало російське ТБ. Можливо, вони мимоволі нас врятували - нас не завалили, оскільки ми засвітилися в кадрі.

Я відразу сказав, що родом з Донецька. Хотів їм показати, що не всі такі, як вони. У підсумку, ставилися до мене як до "зрадника", діставалося мені дуже сильно. "Програма" була однакова: щоденні денні допити і вечірні розваги. Прийдуть п'яні сепари: "Донецькі є? Ну, пішли"... І починалося. Мене збивали з ніг таким чином, щоб я впав на коліна, ставили відео, де Донбас нібито обстрілюють "карателі", потім "бабах". І я або сам скочуюсь у підвал, або мене туди заносять.

Одного разу, я лежав у їхньому кабінеті, сам піднятися не міг. Підійшла жінка з дитиною на руках, встала на мене та почала стрибати. Мабуть, чиясь дружина. Вони в колишній будівлі СБУ жили цілими сім'ями, виїхали туди зі Стрєлковим-Гіркиним, переобладнали кабінети під кімнати.

Був випадок, сидимо в підвалі і десь нагорі пролунав такий "бум", що у нас вентиляцію зірвало. Виявилося, хтось п'яний на дні народження грався з гранатою і самоліквідувався. Прямо свято було.

Це було велике бомбосховище з хорошою вентиляцією, яку рідко включали. І там - ахрєнєть, як вогко, одяг не висихає, шкіра просто злазить. До того ж, туалет забитий, там було по щиколотку всього...

А місяця через два зайшло до нас ОБСЄ, подивитися, як ми живемо. Лежимо на дошках, просто на підлозі, тільки у деяких є шматки тканини. І вони питають: "Де їхня постільна білизна". Я аж засміявся, такий істеричний сміх був. Після цього стало трохи простіше. Почали годувати. До цього була буханка хліба на 11 осіб та жменька перловки. Ми знімали плафон, кип'ятили там крупу, щоб вона розбухла, щоб її стало, начебто, трохи більше. Намагалися так обдурити шлунок, але ... Зараз я важу приблизно на 20 кіло більше, ніж у ті дні.

А на Новий рік, пацани в медпункті поцупили флакончик спирту. Ми його розбавили водою, пустили по колу кухоль і тихо співали гімн України.

Я кожен день вважав останнім, і радів кожному новому дню. Багато хто скиглив. Не всі, але були ті, хто повторював: "Коли нас обміняють? Ми Україні не потрібні! Ми тут помремо". Рятували жарти, гумор. Коли нам дозволили передавати продукти, то хтось став "офіціантом", писав на листочку "Меню ресторану "Три укропа". Там було щось типу: зубець часнику, ложка меду, 5 грамів сала.

У якийсь момент їм набридло нас бити. Але не всім. Але частіше витягали когось просто побазікати. Одного разу висмикнули мене: "У тебе є 10 хвилин, щоб зібрати групу і під твоїм командуванням - в аеропорт, в бій. Даємо карабін і три патрони". Я не зрозумів, для чого вони це запропонували, бо на той момент почувався овочем.

"Чомусь вони вирішили, що я - "Рембо"

Через деякий час 75 осіб повезли в Іловайськ відновлювати місто. Залишилося 25 найнебезпечніших, з них 5 схильних до диверсій, серед них - і я. Чомусь вони вирішили, що я - "Рембо". Потім вирішили мене судити, відвезли на день в РФ в суд, потім перевели в донецьке СІЗО. Завели "кримінальну справу" за статтею "участь в каральних операціях".

"Прокурор" вимагав для мене від 25 років до розстрілу, і я налаштувався сидіти в тюрязі в одиночній камері. Познайомився з наглядачем, розговорилися. Вони кажуть: "Нас ця влада не влаштовує. При України нас годували нормально, яблука, молоко, мед був. Тепер цього немає. Чортма. Значить, ця влада - лайно". У них все просто: хороша пайка - хороша влада.

Навчився користуватися тюремними "дорогами" (система по якій з камери в камеру передають заборонені предмети). За сигарети мені пересилали телефон, я міг зателефонувати батькам. Потім накопичив цілий блок, обміняв його на телевізор. Тільки мені його принесли, в камеру вривається "маски-шоу". Жорстко віддухопелили: "Ти з нього хотів зробити передавач, щоб зв'язуватися зі своїми". Вирішив зайнятися фізкультурою, набрав в пластикові пляшки піску - знову побили. Кажуть, ти втечу плануєш. Просився вийти на прогулянку - та сама історія. У підсумку, я ходив по своїй кімнаті колами, "вісімками", "дев'ятками". Сім кроків в одну сторону, три в іншу. Сонце я бачив, тільки коли воно відбивалося в сусідніх вікнах.

Кажуть, що на війні немає атеїстів. Бувають. Я поки сидів, п'ять разів від початку і до кінця прочитав Біблію. Нічого для себе там не знайшов. Правильно поводитися - це важливіше ніж дотримуватися всіх свят. До речі, не знайшов про них там жодної згадки.

"Я був в полоні без двох днів рік"

Коли мене повезли на обмін, я не вірив у це. Чого варте "слово офіцера" я зрозумів в Іловайську. Я не вірив що звільнюся, коли сидів в машині Володимира Рубана. Сумнівався коли був уже в Краматорську. І тільки коли обійняв батьків зрозумів, що на волі.

Я був в полоні без двох днів рік. Якраз була річниця Іловайського "котла", мене запросили до Києва. Я поспілкувався з пацанами, вирішив погуляти. І дивлюся скрізь свято, парочка цілується на лавці, хтось танцює, а одна жінка підходить: "відвідайте нашу кімнату страху". Увечері сиділи з друзями, вони сказали: "Якщо тут не відчувають війни, ми на Сході все робимо правильно".

Після шпиталю я знову пішов воювати в "Донбас". Чому? Я служив всього два місяці до полону. Коли "Донбас" розформували, попрацював трохи охоронцем, потім відкрили з товаришем СТО по позашляховиках. Навесні минулого року загинув "Май", загинув "Футболіст".

Я після цього місця себе не знаходив, я на громадянці, а вони там. Зв'язався з "Філіном": "Командир, так і так". А потім зустрів в штабі мужика з позивним "Ангел", він говорить: "Може, на п'ять років контракт підпишеш?". Розцінив це як знак, якщо ангел таке сказав, то чого сперечатися.

Я не розумію, які можуть бути ветерани, поки війна не закінчилася? Ми учасники бойових дій. І коли Донецьк звільнять, я повернуся в рідне місто, сяду на набережній Кальміуса і, нарешті, видихну.