Через пандемію коронавірусу Україна не мала можливості заявити про себе на міжнародному рівні, натомість було багато піару без жодних виконаних цілей. Водночас "молода" українська влада продовжує робити багато помилок та втрачати можливості для розбудови міцної міжнародної політики. Таку думку в ефірі телеканалу Апостроф TV виклав міністр закордонних справ України у 2003–2005 рр та 2010–2012 рр Костянтин Грищенко.
— Що у 2020 році показала українська дипломатія в питаннях Криму та Донбасу?
— Ми не побачили жодного реального прогресу, окрім створення Кримської платформи. Це хоч щось. Ми маємо багато піару, але ми не бачимо жодного результату. Зазвичай у дипломатії тебе оцінюють не за тим, що ти проголошуєш для власної публіки, а за тим, що ти можеш цій публіці показати, як конкретні наслідки того, про що ти домовляєшся. Але ніяких результатів немає.
Якщо говорити про цей головний для нашої країни трек, то я думаю, що тут важливо в новому році замислитися: для чого, яким чином і з яким інструментарієм ми проводимо ці переговори. До речі, до Мінську українська дипломатія не має практично жодного відношення. МЗС там практично не залучено. Це ведеться по лінії Єрмака — тієї групи, яка була сформована й де на високому рівні немає професійних дипломатів або хоча б тих, хто працює в системі МЗС.
— Нещодавно голова МЗС Дмитро Кулеба провів прес-конференцію, де назвав сім пріоритетів української дипломатії на наступний рік, зокрема й активізацію співробітництва з країнами Африки.
— Найпростіше — це доповісти про якісь ініціативи, заявити, що ми нарешті повертаємося обличчям до Китаю, до Близького Сходу. Свого часу над цим дуже послідовно й суттєво працювали. Протягом останніх 5–6 років цим взагалі ніхто не займався. Ми це бачимо й по рівню наших відносин із головними азійськими країнами. Не треба повертатися, треба просто взяти ті лекала, які давно напрацьовані, та щось зробити.
У випадку заяв пана Кулеби, усе було правильно сказано, але те саме говорилося і 2012 році. Тільки тоді в нас були і контакти, і домовленості. Так, не всі з них у кінцевому рахунку були реалізовані в такий спосіб, який би відповідав інтересам двох сторін. Але ж були втрачені можливості для того, щоби розвивати ці відносини й залучати інвестиції якраз протягом 2014–2019 років.
Якщо говорити більш предметно, я думаю, що 2020 рік був роком втрачених можливостей з об’єктивних та суб’єктивних причин. Об’єктивною причиною, звичайно, є пандемія. Дуже важко вести реальні переговори в режимі онлайн-конференції, коли ти нікого ще не знаєш або не знаєш на тому рівні, який тобі потрібен: коли тебе вже розуміють і ти розумієш їх, коли ти знаєш їх сильні та слабкі сторони, їх мотивацію, аргументи.
— Це ви і про "нормандський формат"?
— Про все. Є об’єктивна складність ведення такого роду переговорів.
— Президент Зеленський в одному з інтерв’ю зазначив, що він розглядає можливість ведення перемовин тет-а-тет із Путіним. Але, як він казав, має бути предмет цієї розмови. Що може бути цим предметом, який дозволить вийти на прямі перемовини з господарем Кремля?
— Предмет нам зрозумілий. Предмет — це необхідність припинення війни, встановлення миру.
— Це мета. А предметом, я так розумію, мають стати якісь підготовлені документи та напрацьовані кроки?
— Якщо ми говоримо про підготовку, то для цього треба спочатку зменшити розбіжності в позиціях. На сьогодні не очевидно — для мене, щонайменше — що саме ми пропонуємо для того, щоби зменшити цю розбіжність. Чи ми можемо взагалі запропонувати щось таке, що буде сприйматися тією стороною та одночасно значною частиною суспільства?
— Дорожня карта, яка була озвучена на рівні ТКГ, не варіант? Розбіжності навпаки посилюються.
— Абсолютно. Вони збільшуються, тому що є дуже серйозні відмінності в підходах та мотиваціях. Це ускладнює ситуацію. Крім того, протягом 2020 року та частково 2019 року, усі основні гравці думали про свої проблеми. Йдеться не тільки про Німеччину та Францію, а взагалі про Євросоюз. Від однієї кризи до іншої: від міграційної, до Брекзіту, а потім до пандемії. Усе це не налаштовувало Францію та Німеччину перейматися тим, щоби допомогти виконати мінські домовленості, які в кінцевому рахунку були укладені за участі їхніх лідерів рано вранці. Вони не звикли до такого марафону, але нести відповідальність теж мають.
Останнім часом усі думали про те, чи зміниться влада у Вашингтоні й чи можна буде після цього спиратися або на Трампа — у Москві про це дуже серйозно думали — або на Байдена. Це поки що більше сподівання з нашого боку, що Байден дуже активно долучиться до пошуку мирного врегулювання. Це не факт.
— Питання, а чи не завищені ці сподівання?
— Я думаю, що те, що було висловлено, це максимально широка мрія. Можливо, навіть певне заохочення до тих, хто буде готувати матеріали для самого новообраного президента США. Але в повному обсязі розраховувати, що ця мрія стане реальністю, я б не став.
— На наступний рік є певні плани, пов’язані з членством НАТО. Міністр оборони Андрій Таран каже, що цього року Україна спробує отримати ПДЧ. Як гадаєте, це теж завищені сподівання?
— У даному випадку це загальна лінія нинішньої все ще молодої влади, незалежно від віку того, хто обіймає ті чи інші міністерські посади.
— А влада молода?
— Вона, як молода душа, вона - свіжа. Дехто назве це іншим словом, але я обмежуся словом "наївна". Через свою наївність вона із широко розкритими очима дивиться на світ та сподівається, що якщо вони себе бачать дуже красивими й розумними, то й інші будуть до них ставитися прихильно та з любов’ю. Та, на жаль, це не так. З іншої сторони здебільшого сидять люди, які бачать нашу владу наскрізь.
Якщо говорити коротко, то на сьогодні перемовини з Росією зайшли в глухий кут. Ми побачили, що український міністр змушений заявляти, що його російський колега не бере слухавку. А на якомусь етапі, треба буде підготувати навіть телефонну розмову з російським президентом. Я вважаю, вона була б корисною за будь-яких умов, навіть якщо б не дала результату. Просто треба для себе усвідомити, що дає результат, що ти можеш. Якщо ти чогось не можеш, то треба вміти чекати й готуватися до відкриття якихось нових обставин, які дозволять тобі в той момент не просто висловлювати здорові думки в нікуди, а знаходити аргументи, коли вони спрацюють.
— Ви казали, що хто б не займав посаду міністра, його оцінюють, як молодого. Ми можемо собі дозволити таку інфантильність? Ризики величезні, а обставини надзвичайно складні.
— Мені здається, що завжди корисно, коли є баланс між молодістю та навіть недосвідченістю. Те, що інколи дозволяє поставити запитання: "А чому це так". З іншого боку, у балансі мають бути люди, які здатні дати відповідь та дати можливість відпрацювати разом там, де потрібні зміни в позиції або підходах, або в конкретних внутрішньополітичних заходах.
Чому в нас немає інвестицій? От українським послам поставили завдання: дайте нам за півроку інвестиції, інакше ми вас виженемо. Яким би активним чи розумним не був посол, доки ми хоч якимось чином не відремонтуємо свою судову систему, тільки останній дурень сюди прийде. А якщо і прийде, то із серйозним корупційним досвідом, щоби використати його тут. Тому має бути комплексний підхід. Так, є завдання посла, але ж дайте йому можливість отримувати відповіді на питання, які йому ставлять ті ж самі потенційні інвестори.
Я сподіваюся, що якоюсь мірою це зараз починає зрушуватися. Подивимося, як буде працювати ця "інвестиційна няня". Але звикли до "няні" де? У таких країнах, як Туркменістан, Казахстан, де ти отримуєш "добро", і вже судова чи правоохоронна система не буде тебе безпідставно чіпати.
— Наші міжнародні партнери нас також оцінюють, коли ми говоримо про проблеми Криму та Донбасу? А в нас тут не все добре. Як би ми не виходили з тим, що Росія порушує міжнародні норми та кордони, то все одно, якщо ми слабкі інституційно, фінансово та економічно, то наш голос набагато тихіший, ніж міг би бути.
— Абсолютно. Попри те, що в нас дуже серйозний конфлікт, який знекровлює державу й економіку, є яскраві приклади того, як держава, що постійно знаходиться в стані війни чи конфлікту — Південна Корея, наприклад, — розвивається швидко та серйозно. Вони концентруються на вирішенні системних проблем, які дозволяють залучати інвестиції та зміцнювати власний капітал, який після цього в тандемі з державою працює над виходом на зовнішні ринки.
Південна Корея
— У них Росії під боком немає.
— У них є щось на кшталт її. Ще невідомо, хто почуває себе більш вразливим. Корейці з населенням приблизно як у нас зараз, завжди мали 600 тисяч армійців. Призов був обов’язковим для всіх. У 70-ті роки, який би ти не був багатий, скільки б ти не заробив, ти мав отримати дозвіл для того, щоби виїхати за кордон не в ділових справах. Концентрація сил була скерована на те, щоб економіка, а відтак і міцність суспільства, розвивалися. Хоча за декілька кілометрів від столиці є потужне угруповання, яке буквально з гармат у будь-який момент могло розстріляти ту ж саму столицю.
Приклади є, ніхто не каже, що вони повністю підходять Україні. Там виробили свою стратегію, Ізраїль має свою стратегію. Ми просто повинні думати, яким чином на основі елементів того чи іншого досвіду вибудовувати свою стратегію. Тоді в комплексі ти будеш мати ефективну зовнішню політику.
— Можливо, цю стратегію допоможе будувати новий президент США? Як нам буде жити з Джозефом Байденом?
— Давайте почнемо з того, яким чином ми будемо з ним комунікувати. Звичайно, будемо сподіватися, що на якомусь етапі відбудеться візит Байдена в Україну, як президента. Що більш імовірно, відбудеться візит Зеленського до США. З погляду підготовки та змістовного наповнення, можна передбачити, чого можна досягти. А от яким чином системно, послідовно, з певною мірою надійності підтримувати діалог між такими візитами й у рамках підготовки до них, це велике питання. А між тим ми сьогодні маємо рішення Офісу президента про призначення Маркарової послом у Вашингтоні.
— Я хотів вас запитати про цей коннектор.
— На мою думку, це навпаки дисконнектор.
— Чому? Людина мала справу з різними міжнародними фінансовими інституціями, домовлялася про різні кредитні історії, які були надзвичайно важливими для нашої держави.
— Абсолютно. Вони важливі для нашої держави, але я про це вже говорив: питання надання фінансово-економічної допомоги, підтримки таким державам, як Україна, вирішуються не у МВФ, не у Світовому банку. Воно вирішується, виходячи зі стратегії головного спонсора, кредитора.
— Що це за країна?
— Звичайно ми розуміємо, що це Сполучені Штати. А там у першу чергу думають про політичні та безпекові аспекти. У кінцевому рахунку система працює дуже просто: МВФ отримує думку Міністерства фінансів, яке, у свою чергу, отримує висновок від Держдепу, безпекових структур та Ради національної безпеки США, що необхідно робити в тому чи іншому регіоні. Процес, де на рівні заступників голів цих відомств ведуться засідання, дає сигнал. Звичайно, при цьому треба виконати технічні умови, треба відповідати за те, що ти обіцяєш, за фінансову стабільність. Але фінансист-посол не знайде спільну мову з тими людьми, які в кінцевому рахунку будуть не тільки вирішувати питання фінансової допомоги, а й масу інших суто політичних питань, як підтримка переговорних процесів у мінському форматі.
— Пані Маркарова для цього не підходить?
— Я не знаю пані Маркарову. Я хочу сподіватися, що вона зможе так само легко справлятися з цим завданням, як би вона раптом вирішила стати стоматологом та пішла лікувати зуби. Якщо в неї настільки багато здібностей, то я просто буду в захваті.
