Двадцятирічний морський піхотинець 36 окремої бригади морської піхоти РОМАН ГОРОДЕНСЬКИЙ – був серед військовослужбовців, які першими стали на захист Маріуполя напочатку повномасштабного вторгнення рф. Боронячи місто, Роман отримав важкі поранення, втративши руку і ногу. Ледь живим захисник потрапив до російського полону, зазнав тортур і знущань окупантів, але дивом був звільнений і тепер проходить реабілітацію в США. Про перші дні вторгнення, оборону Маріуполя, умови перебування в полоні та свою мотивацію на цій війні захисник України розповів в інтерв’ю "Апострофу".
- Пам’ятаєте той день 24 лютого? Де вас застала велика війна?
- Звісно, пам’ятаю. 36 бригада морської піхоти тримала рубежі: Павлопіль – Широкине – Водяне. В той день я та мої побратими були на чергуванні в Павлопілі. З 23 на 24 лютого о 2 годині ночі почалися перші обстріли з "Градів".
- Очікували з побратимами, що почнеться велика війна? Вірили в це?
- Не очікували. Ми просто робили свою роботу: тримали рубежі, а почалося все несподівано. Ми протримались до 2 години дня, а потім вже пішла піхота, в район села Пищевик прорвалися танки і почали брати в кільце Павлопіль. Тоді ми отримали команду відійти до села Орловське.
- Як опинилися в Маріуполі?
- Я навіть не памятаю точну дату, коли ми потрапили на завод Ілліча, адже нормального зв’язку і телефонів у нас не було. Ми тоді не знали, що за день, яка година. Ми просто тримали рубежі в Маріуполі. Наше завдання було не пустити ворога на завод Ілліча. А 4 квітня я отримав поранення. 152-мм міна упала в п’яти метрах від мене. Я почув свист міни, сховався за дерево, закривши життєво важливі органи, насамперед груди. А те, що не зміг сховати за дерево, те і відірвало осколками.
- Наскільки жорсткі були бої за Маріуполь в ті дні?
- Не стільки жорстко було від їхньої піхоти, скільки - від постійних авіаударів, роботи артилерії. Вони весь час практично без перерви лупили артилерією і авіацією. Гатили по заводах, мирному населенню, житлових будинках. Я стояв на позиціях біля кінотеатру "Іскра", напроти нас був звичайний житловий будинок – дев’ятиповерхівка, і танки просто прошили її наскрізь. Літали меблі, якісь речі людей… А там жили люди! Вони не те щоб саме по нам прицільно били, вони просто все рівняли з землею.
- Як потрапили в полон? Як це було?
- Наша медична рота чотири рази намагалася мене та інших поранених евакуювати на гелікоптерах. Але жодного разу це не вдалося. Потім ту територію, де знаходився підвал, який ми використовували як госпіталь, зайняли рашисти і важкопоранені знаходились вже просто в ангарах під нальотами авіації. 12 квітня прийшли до нас побратими і сказали мені, що я їду додому. Як додому? Куди? На прорив я не міг йти, бо це була смерть, краще я вже залишуся. Та мені сказали, що все в порядку і я потраплю додому. Потім нас погрузили у вантажівки і ми кудись поїхали. Я до останнього не знав, що це буде полон. І коли я вже побачив білі прапори, то зрозумів, що все і закінчилось. Спочатку нас поранених забрали рашисти і відвезли в якесь село під Маріуполем в ангар. Там ми пролежали до вечора і наші медики з їхніми медиками вирішували, кого з важкопоранених відправити у госпіталь. Так я потрапив у Новоазовськ, а потім в Донецьк.
- До вас застосовували тортури?
- З 12 на 13 квітня цілу ніч мене питали. Там був офіцер, лейтенант так званої військової комендатури днр, який мене і питав: сував викрутку мені в ногу, шокером били, бички гасили. Потім приходили і били прикладами чеченці, казали, щоб ми кричали "ахмат – сила", а хто не кричав, того починали бити ногами.
- Який сенс цих тортур? Що вони хотіли дізнатись?
- Я сам цього не розумію і досі. В мене питали який підрозділ, звідки я. Я сказав, що я з розвідувальної роти 36 бригади. Вони сказали: "О, так ти розвідник! Хто по штату?" Я відповів, що я оператор телефоніст. "О, так ти шифрувальник! Давай, коди, шифри". А який я шифрувальник, я два роки з кулеметом пробігав. "О, та ти ще кулеметник". І почалося… Не розумію яка ціль такого допиту, що вони хотіли дізнатись, якщо все командування на той момент вже було в полоні. Мені здається, всі ці тортури були наче для забавки якоїсь, бо ж мети в допитів не було ніякої.
- Були в той момент думки, що можливо вже не вийдете з полону?
- Звичайно, були. В мене було дуже важке становище: на руці було сім відкритих переломів, в ній 40 уламків і вона вже була схожа на те, якби місяць пролежала в воді, шкіра відмирала і почався сепсис. І я дав згоду на те, щоб мені відрізали руку. А потім в мене ще раз стався сепсис, це було вже в Донецьку. І я пам’ятаю, як якісь лікарі там сказали, що мені залишилось 2-3 дні не більше. Тоді, звісно, руки в мене опустилися: мені залишається жити 2-3 дні, я в полоні, ніякої медичної допомоги немає. Давали лише воду і по ложці каші. Я важив 103 кілограми, а з полону вийшов 68 кілограмів. Тому були думки, що тут все і скінчиться.
- Яким було ваше звільнення?
- В лікарню о 12 годині ночі приїхав якийсь полковник з росії, і почав питати: "Де Городенський?". Далі дав вказівку, щоб наступного дня на 7 ранку я був вже зібраний. Тобто я не знав, що їду на обмін. Нас завезли в Таганрог, потім в Крим, а звідти на вантажівці до Херсону. Коли були в Херсоні, я вже зрозумів, що їду на обмін.
- Зараз на росії почалася мобілізація. В мережі вже є безліч відеороликів, де п’яні ці призовники б'ються навіть поміж собою, отримують іржаві автомати, вдягнуті як безхатьки. Регулярна армія, з якою ви стикалися, в них теж така?
- Наприклад ті ж кадирівці, які ніби то такі всі страшні, виявились геть непідготовленими у військовому сенсі. Їх так всі боялись, але в бою вони навіть не наближались до нас. А ці війська днрівців, з якими ми стикалися в Маріуполі… Ну сказати, що це якась друга армія світу, я не можу. Якби в них не було авіації і такого артилерійського натиску, то ми би зберегли Маріуполь, тому що піхота в них просто ніяка.
- Як зараз проходить ваша реабілітація?
- Ми зі знайомим шукали протезні центри. В Міністерстві оборони нам сказали чекати, але якщо в нас є свої канали, то краще скористатися ними, адже таких людей як я дуже багато. Тому в Києві мені протезували ногу, щоб було легше далі вилетіти за кордон і я був мобільний. А зараз я в США і мені допомагають волонтери: вже в Орландо мені поставили постійний протез ноги і в Філадельфії будуть протезувати руку, ставити біонічний протез. Вже зробили необхідні дослідження, знайшли, які м’язи плеча в мене ще не атрофувалися.
- Ви бачили "русский мир" як він є, а зараз бачите головного ворога "русского мира" - США. Які враження від такого контрасту?
- Рашисти кажуть, що воюють з НАТО, але чесно кажучи, якби вони дійсно воювали з НАТО, то протримались би не більше тижня.
- Що плануєте робити в майбутньому після завершення реабілітації?
- Я би хотів повернутись до морської піхоти. Але рука в мене буде не дуже мобільна, і кажуть, що з вірогідністю 90% до морської піхоти мене вже ніхто не пустить. Та мені 20 років, можливо отримати вищу освіту і піти інструктором до армії, адже в 2021 році я сам проходив навчання у американських інструкторів. Хочу ділитися своїм досвідом.
- Могли б щось порадити військовим, які опинились в схожій ситуації з вами та втратили кінцівки?
- Головне вірити і знати, для кого ти це все робив. Я це робив для своєї родини, для держави, щоб діти жили і процвітали в незалежній Україні, а не під якимось "русским миром". Ми вже побачили, що цей "русский мир" зробив з Маріуполем. Головне не занепадати духом, знати, що ти робив правильну роботу, і життя на цьому точно не закінчується.
Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні ви можете в EnableMe Ukraine, а також отримати консультації та підтримку експертів в спільноті цієї організації.
