Сьогодні Бахмут став однією з найгарячіших точок російсько-української війни. Українці фактично звикли до щоденних зведень та статистики Генштабу. Проте за назвами населених пунктів та цифрами стоять долі захисників. І тут немає жодного пафосу. Адже бійці на передовій називають війну "роботою". Відбиття атак, евакуація поранених та загиблих побратимів, – все це "робота". Але є на передовій не лише робота. Про те, як живуть бійці ЗСУ під Бахмутом, "Апостроф" поговорив з військовослужбовцем з передової ПЕТРОМ ВОЛОЩЕНКОМ на позивний "Стоун".
Читайте також: Я взяв до рук автомат, щоб мої діти ніколи не бачили війни - боєць ЗСУ Максим Степаненко
- Яка наразі оперативна ситуація під Бахмутом?
- Зараз на так званій Бахмутській дузі дуже гаряче. Ворог підтягнув багато артилерії. Не можу сказати, чи це якась нова з росії, чи перекинули з інших напрямків. Але її стало в рази більше. В якийсь період був паритет в "стволах". А зараз, якщо проаналізувати ту кількість обстрілів, то як мінімум 1 до 10 у них перевага в артилерії саме під Бахмутом. Там і 122-мм, і 152-мм артилерія, і мобільні групи 120-мм мінометів. Ворожа артилерія не змовкає ні на хвилину.
Проте ми їх затягли в пастку, армія росії "повелася" на нашу тактику. Ми стримуємо їх, і найгарячіші точки – Кремінна, Вугледар та Бахмут – оця дуга стала м'ясорубкою. Вони намагаються просунутись і з півночі, і з півдня, щоб оточити Бахмут. Вони думають, що вийшовши до траси на Костянтинівку, отримають якусь перевагу. Але це зовсім не так. І коли ми відходимо, то не тому, що злякались чи слабші. А тому, що немає сенсу гинути за "місячний ландшафт", на який російська артилерія перетворює села на Донбасі.
Ми виграли час. Важкою ціною, але ми отримали тактичну і стратегічну перевагу. Якщо раніше час працював на ворога, то тепер все навпаки. Чим довше ми втримуємо ворога під Бахмутом, де ми скували його основні сили, тим міцнішим стає тил, тим більше зброї нам дають союзники, тим більше часу для кращої підготовки наших нових підрозділу до контрнаступу. А він буде і дуже скоро.
В нас є підготовлені рубежі, на які можем відійти без втрат але із втратами для ворога, а Часів Яр та Костянтиновка вже фактично неприступні фортеці.
Але живої сили в них дуже багато. Просто безліч. Вони йдуть в наступи фактично по цвинтарю, по трупам власних солдатів, перемелених із землею. Якщо "вагнера" ще своїх вбитих збирають на полі бою, то решту ніхто не забирає.
- Тобто тактика "жуковських" піхотних валів росіянами використовується по повній?
- Не те слово! Їх дуже багато! І вони йдуть саме такими валами. Ті, хто доходить до наших позицій, намагаються закидати нас гранатами. Адже у нас і БК закінчується, і стволи перегріваються аж до того, що інколи зброю клинить від інтенсивності стрільби. А ще ворог намагається перехопити радіохвилю, щоб почути розмови наших бійців та дізнатися, де закінчується боєкомплект, хто в який окоп переміщується. Це рідко, але буває. Здебільшого ворог доходить хвилями до наших позицій і просто викликає вогонь своєї артилерії на себе. От цього нам взагалі ніколи не зрозуміти.
- Ходять чутки, що ворог, який суне хвилями на Бахмут, знаходиться під дією якихось наркотичних препаратів. Це правда?
- Ці двоногі ходячі шлунки – це взагалі окрема розмова. Вони йдуть на наші позиції на повен зріст так, ніби вийшли на променад. У нас на позиціях стоїть "Дашка" (важкий 12.6 мм кулемет ДШК, – "Апостроф"), з нього звук такий, що не чутно, що тобі кричать на вухо. Величезні кулі відривають росіянам руки, ноги, голови… От іде десяток ворогів – четверо з них порвало на клапті, а решта п'ятеро навіть не пригнулось. То одразу зрозуміло, що вони "під чимось". Ми їх ловили і бачили, що воно під наркотою. Бо твереза людина вела б себе абсолютно інакше. Не почути пострілу "Дашки" неможливо, не побачити, як розірвало бійця поруч – неможливо. І неможливо не реагувати на це навіть на рівні інстинктів. А в них ця реакція відсутня.
Ми навіть жартуємо, що росіянам не вистачає "трьохлінєйок" з примкнутими багнетами чи просто якихось списів, щоб йшли у штикову атаку на кулемети.
- Наш ворог, він який у своїй масі? Бо звісно, що проти нас воюють не лише наркомани чи якісь перелякані недоумки.
- Коли вони потрапляють у полон, то видно, настільки вони перелякані. І це безвідносно до професійності. Видно, що перед відправленням у бій їх дуже сильно "обробляють". Вони справді очікують тут побачити якихось міфічних страшних "бандерівців" чи "нацистів", жахливих катів, які вирізатимуть чи випалюватимуть тризуби на тілах, катуватимуть, різатимуть по частинах, каструватимуть, при цьому змушуючи співати гімн України. Але коли вони всього цього не бачать, то це для них шок. І навіть не знаю, що для них більш шокуюче – те, що вони очікують побачити у полоні, чи те, що нічого цього не бачать. І ми їм пояснюємо, що вони для нас в полоні потрібні, щоб обміняти на наших справжніх безцінних воїнів, кожен з яких вартує десяти російських солдатів. І тому нам важливо, щоб всі полонені були цілими та неушкодженими. І коли вони це усвідомлюють, то дуже швидко розслабляються і починають говорити, розповідаючи все, що знають, всі "військові таємниці": і де вони стоять, і скільки їх, і яка в них техніка та скільки її - все, що нам потрібно. Тобто все те, чим їх лякали, що ЗСУ випитуватимуть у них під тортурами, вони розказують самі. Особливо в перші години після полону.
До речі стосовно снаряги у ворога. Тут чомусь думають, що росіяни екіпіровані як завгодно. Так от до речі це не зовсім так. У багатьох спорядження досить пристойне. Проте, звісно, не всі. Навіть в окремих частинах. Ті ж таки "вагнера" – і є досить гарно екіпіровані, а є так-сяк. Так от ті, у кого гарна екіпіровка – то як правило "вагнера" із "заградотрядів". Так, це не вигадка, вони справді в них існують. Ну а тих, кого женуть вперед у наступ піхотними валами, то у них поганеньке спорядження. Броніки пробиваються навіть натівськими 5.56 мм.
- Як ви ставитесь до питання посилення мобілізації та в якому вигляді мобілізація потрібна сьогодні?
- Сьогодні треба мобілізувати все суспільство. Це не означає, що всіх чоловіків треба загнати в окопи на передову. Там навіть всім не вистачить місця та не буде чим займатись. Бо війна – це в першу чергу порядок дій, планування операцій, формування підрозділів, бойове злагодження. Тому всіх збирати і зганяти "на нуль" – це не зовсім правильно. Але, на жаль, інформативна робота в суспільстві поставлена не дуже добре. Тому коли хлопцям на вулицях вручають повістки, то вони ледь не втрачають свідомість. Бо вони переконані, що їх одразу ж кинуть в окопи на передову, те війна, де бійці в багнюці під снігом та дощем. Такого зараз немає і не має бути. На передовій потрібні вмотивовані бійці. Але я вважаю, що мобілізація суспільства має бути цілковитою. Щоб не якась частина людей брала участь у війні, а вся країна у різних своїх проявах та на своїх місцях. Так, хтось має працювати на перемогу і в тилу. Але ця робота має бути частиною загальної мобілізації заради перемоги. Бо від слів про те, що "коли ворог прийде в наше місто, то ми його зустрінемо" до дії – прірва. Коли ворог прийшов у міста, то, як виявилось, далеко не всі чоловіки виявили бажання стати на захист. А треба, щоб суспільство було мобілізоване під час війни.
- Але ж далеко не всі це відчувають…
- Звісно. Дуже багато є людей, яких війна не торкнулася ні навесні 2014 року, ні навіть сьогодні. І насправді мова саме про це, коли я кажу про загальну мобілізацію. Так, на територіях, де немає війни, люди мають право і повинні і в кіно, і в ресторани ходити, і на лижах кататися. Але кожен чоловік має розуміти та усвідомлювати, що всьому цьому він має завдячувати тим, хто сьогодні на передовій нищить ворога. І усвідомлювати, що в будь-який момент треба буде замінити тих, хто тримає російську навалу. Бо наші воїни гинуть, отримують поранення, втомлюються. І їм треба заміна. Тому кожен чоловік має бути готовим відправитись із ресторану на полігон для навчання а потім а передову. Ось це я маю на увазі під загальною мобілізацією суспільства. Бо якби ми всі були сьогодні мобілізовані саме так, то вже б давно вичавили ворога за кордони України.
- А що, на вашу думку, потрібно для такої мобілізації?
- Найперше – це не просто прописати законодавчо, а правильно та зрозуміло донести до суспільства, що це означає. Наприклад, мобілізація тих, хто працює в тилу. Що це означає? Насамперед обов'язкові військові навчання, проходження курсів тактичної медицини, стрільби, військової підготовки у підрозділах. Має бути графік проходження таких обов'язкових навчань для всіх чоловіків, які можуть тримати зброю. Так, вони в тилу, так, вони працюють. Але всі вони повинні бути обізнаними принаймні у військовій підготовці. І раз на місяць треба формувати підрозділи та відвозити їх на лінію фронту. Не на передову, а в прифронтові міста, на якусь лінію оборони. Щоб побачили війну зблизька і зрозуміли, навіщо їх навчають військовій справі в тилу. Це зовсім не те, що подивиться відео чи почитати.
Звісно, це все це реалізувати сьогодні складно. Проте це необхідно, щоб суспільство бачило, відчуло, як живуть солдати, як повертаються з бойових завдань, про що говорять, як ведеться постачання. Тобто це має бути державна програма. Бо мова йде про збереження країни.
Читайте також: Зупинимо окупанта там, доки він не вдерся до нас: чому українцям не варто уникати мобілізації
- Чим сьогодні воюють ЗСУ? Бо на різних відео видно, що в когось старенький "калаш" калібру 7.62, в когось новіші 5.45, а в когось взагалі західні на базі AR натівських калібрів. І у багатьох складається враження, що у ЗСУ повний некомплект зі стрілецькою зброєю.
- Зазвичай бійці кожен під себе підлаштовує зброю, з якою йому звично воювати. Звісно, що видають зброю, але, як завжди є нюанси, про які не хочу докладно розповідати. Є ті, хто до зброї ставиться абсолютно несерйозно, і зрештою це має трагічні наслідки. Але здебільшого кожен боєць підлаштовує зброю під себе і намагається воювати з тим, що дає змогу виконувати завдання якомога ефективніше відповідно до тих задач, які ставляться перед підрозділами. Наприклад багато бійців, особливо ті, хто веде міські бої, полюбляють більш потужну збою калібру 7.62, яка пробиває стіни і має змогу вражати ворога через якісь певні перешкоди. Тому говорити, що у ЗСУ якийсь некомплект зі зброєю – це абсурд. Бо якраз навпаки – кожен підрозділ має змогу обирати ту зброю, з якою може ефективно виконувати завдання.
Окрема мова про снайперів. Бо сьогодні українські снайпери дедалі частіше використовують саме таку зброю, яка розроблялась для цих завдань у країнах НАТО. Це зброя калібру .338 (набій Lapua Magnum калібром 8,6×70 мм або 8,58×70 мм, розроблений для військових снайперів для ефективної стрільби на велику відстань, куля здатна пробивати бронежилети кращі за стандартні на відстані до 1000 м, а максимальна ефективна відстань вогню сягає 1750 м. – "Апостроф")
- Є таке поняття на війні, як "свій/чужий". Здебільшого його застосовують щодо ворога. Але не секрет, що єдність у підрозділі на війні теж можна охарактеризувати такою формулою?
- Звісно, це відчувається дуже сильно. І саме тому "випадкових людей" у бойових підрозділах немає. Потрапити у підрозділ новій людині – просто, а стати його частиною – дуже складно. Але коли ти стаєш "своїм" у своєму підрозділі, то і для інших підрозділів ти також стаєш своїм. Для цього потрібен не лише час. Для цього потрібне твоє власне бажання показати, що тобі не байдужі люди, з якими ти стоїш пліч-о-пліч. І це не пафос. На війні це реальність. Бо кожна людина в підрозділі має не просто приносити користь, а проявляти ініціативу, щоб забезпечити повноцінне життя. І мова не про вміння чи бажання стріляти у ворога. Навіть навпаки. Тут мова про ті речі, які зазвичай залишаються поза увагою чи висвітленням у ЗМІ. Це приготування їжі, постачання припасів, смаколиків та води, постачання медикаментів, доставка БК і так далі. Тобто все, що не прибуває в розпорядження бійців – це спільне. Чужого немає нічого. І кожен, хто проявляє ініціативу для забезпечення чи облаштування побуту підрозділу – це "своя" людина.
А з командирами взагалі окрема історія. Бо якщо прибуває якийсь новий командир і хоче показати якісь свої набуті на якійсь іншій ділянці фронту гонорові навички, то він стикається просто з нерозумінням бійців. Адже там всі – дорослі люди, мотивовані, ТРО, добровольці. І розказувати їм про те, як ти командував "де-інде" – не має сенсу.
Тому колектив - це все. Свій свого завжди витягне з-під обстрілу, з пораненням. Це як одна родина.
- Але ж люди різні не лише за своїми морально-психологічними якостями, а й за фізичними. Не всі можуть похизуватися спортивною формою, багато мають якісь захворювання. Як ставляться до таких?
- На "нулі" ніхто ні на що не скаржиться. Принаймні я такого не бачив. Більше того, під дією адреналіну всі хвороби стають непомітними. Я не лікар, я не знаю, як це відбувається, але це факт. Ми навіть жартуємо, що "нуль" – це краще від санаторію, бо люди тут стають здоровими. От наприклад, поїхав побратим у відпустку. Повернувся – весь хворий, розбитий. Виявляється, що в нього там якесь захворювання навіть є. Але через три-п'ять на "нулі" знову набуває своєї бойової форми, стає воїном.
А якщо більш серйозно, то звісно, що не всі можуть бути снайперами чи тягати снаряди. Але ж на фронті потрібні й безліч інших людей. І ці люди не менші герої. Це й інструктори, і водії, котрі вивозять поранених з-під обстрілів, техніки, механіки і так далі.
- Боятися на війні – соромно?
- Не боїться лише ідіот або той хто бреше. Боятися – це нормально. Бо страх дозволяє тобі бути зосередженим та сконцентрованим на виконанні завдання. Страх спонукає тебе бути зібраним, пам'ятати про всі необхідні речі, пам'ятати, де в тебе турнікет, а де БК, де перезаряджатися, як правильно відходити, де твої товариші і де рація. І втративши страх, ти втратиш концентрацію. А коли ти втрачаєш концентрацію і виходиш "на пофігізмі" – ти підставляєш свій підрозділ. Бо не може бойовому механізмі бути "гвинтика" розхлябаного в той час, як всі решта "затягнуті до межі". Всі мають працювати чітко. А якщо ти не боїшся – ти труп. Бо страх тебе заводить в бій, і страх тебе виводить з бою. Ти на адреналіні. Саме страх, а не паніка. І цей страх допомагає нам стримувати ворога який нас переважає.
- А чого не вистачає ЗСУ?
- Важкої артилерії. Це найголовніше. Сьогоднішня війна – це війна артилерії – і це правда. Поки що ворог наступає, ми обороняємось. Проте ми виводимо їх на невигідні позиції. Але для контрнаступу нам потрібна артилерія. Потрібен щільніший вогонь, щоб відтискати і звільняти нашу землю. Ми затягуємо ворога в такі позиції, де треба перемелювати. Бо у нас є досвід війни. Досвід, який дозволяє дурити противника, збирати необхідні дані, перехоплювати їхній зв'язок, аналізувати, креативно підходити до виконання завдань.
- Про що балакають українські солдати в окопах? Про політику, чи про особисте?
- Про все балакають. І про політику зокрема. Чому ні? Діляться думками, що кому не подобається. Не варто думати, що на "нулі" – це ніби у потойбіччі без зв'язку із зовнішнім світом. Там є мобільний інтернет, "Старлінки", зв'язок. Наші бійці – активні користувачі соцмереж і це можна бачити по величезній кількості фото та відео, що з'являються в соцмережах. Хлопці розбираються в політиці, читають ЗМІ. Так, можливо не всі розуміють сарказм чи армійський гумор, який з'являється на сторінках наших солдат. Але це повноцінне життя "на зв'язку". І ми підтримуємо це . Адже це соціальне життя. Сьогодні це необхідність. Бо якщо ти морально стійкий, ти повертаєшся у мирне місто, де ресторани, кінотеатри та торговельні центри, то тоді легше адаптуватися. Приходить розуміння, що саме за те, щоб у нашої країни було повноцінне життя – ми зараз і воюємо.
- З "аватарами" проблеми є?
- Якщо чесно, то останнім часом я взагалі не бачив жодного п'яного бійця на "нулі". Так, ця проблема була, коли було АТО, згодом ООС. Тоді хлопці сиділи на одному місці, було нудно, був такий собі побут на три місяці. А зараз тобі не те, що немає коли вживати алкоголь, а взагалі відпадає така потреба. Ти на такому адреналіні і в тебе стільки завдань, що навіть думати про випивку ніколи. І якщо в цьому ритмі життя ти дозволиш собі алкоголь, то ти просто випадеш з життя сам для себе. Бо будь-якої миті може щось трапитись а ти будеш не в змозі допомогти побратимам або ж сам станеш для них ярмом. Та навіть якщо і повертаєшся з позицій на 2 дні в розташування, то в тебе купа завдань: випрати одяг, почистити зброю, відремонтувати автомобілі, знайти пальне, поповнити БК, полагодити снарягу, запастись провізією та зрештою дістати якихось смаколиків, що, до речі, дуже важливо. Тобто всі зайняті. Хтось їде на склади, хтось до волонтерів, хтось морочить голову "прапору", щоб дістати щось. Всі зайняті.
- А офіцерський склад на належному рівні?
- Ми вчимося. Це щоденне отримання досвіду. І офіцерів випадкових на фронті немає. Навіть ті офіцери, які були на інших напрямках, коли приходять під Бахмут, де сьогодні справжня м'ясорубка, то вони спочатку вчаться та багато розпитують. Звісно, є й такі, які приходять і "козиряють" тим, що вони офіцери і буцімто все знають та розуміють краще. І через це бувають втрати. Але таких небагато.
- Багато мирних залишилось у Бахмуті?
- На цей момент до 7 тисяч і десь до 100 дітей. Вони сидять по підвалах, виходять лише за водою. Батьки не хочуть виїздити, не віддають дітей. І це велика проблема, яку треба вирішити на законодавчому рівні. Так, як це зробив Черчіль під час Другої світової, коли німці знищували Лондон ракетами "Фау". Тобто тоді було прийнято на рівні закону про примусову обов'язкову евакуацію мирних мешканців, особливо жінок та дітей. Бо це майбутнє нації. То чому б в Україні не прийняти таке рішення на рівні законодавства? І мова ж не лише про Бахмут.
- А чому вони не виїздять?
- У кожного свої причини. Але здебільшого вони наслухались якихось страшних розповідей, що їх просто вивезуть, викинуть посеред поля і вони там залишаться без нічого. А в Бахмуті принаймні їм є де заховатись, волонтери привозять харчі й одяг. І коли з ними розмовляєш, коли є час, то вони вагаються. Ти їх переконуєш, доводиш, показуєш фото, де люди виїхали, у безпеці. Але вони залишаються. Тому, на мою думку, треба якусь державну програму. Треба рятувати дітей. Це майбутнє України.
- Як скоро буде наша перемога?
- Скажу так: сюрприз ворогові вже підготовлено. Росіяни тікають з півдня так само, як втікали з-під Харкова та з Херсону. Бо вони там затримались дуже довго. Якщо це буде "південний клин" від ЗСУ, як про це говорять військові експерти, то це буде дуже гарно. Розірвавши сухопутний коридор з Кримом – а там і Маріуполь не за горами. В мене відчуття, що ми рухаємось у правильному напрямку.
Чи виженемо ворога до літа, як це багато хто прогнозує – я не знаю. Але скажу точно, що вже готується навесні "жест доброї волі" ворога у Мелітополі, Скадовську а влітку, можливо, вже й на море у Бердянськ поїдемо.
- Як війна змінює людину?
- Так. Той, хто хоч раз "скуштував" війну, стає залежним від цього пориву, адреналіну, відчуття того, що ти дотичний до великої справи. І мова не лише про вояків. Це і про волонтерів, котрі дуже часто самі стають до зброї та йдуть воювати. Бо ти розумієш, що нищиш ворога. І мотивації тут хоч відбавляй – від захисту рідної землі, до помсти ворожій країни. І заради цього люди готові жертвувати собою.
Але війна – це фактично наркотик. Тобто людина потрапляє під вплив адреналіну, який за своїми властивостями потужніший за деякі наркотики і також, як кажуть фізіологи, викликає залежність. І чоловіки, котрі потрапляють на фронт, у реальний бій, відчувають силу дії адреналіну, особливо, коли вдається знищити ворога та здобути якусь перемогу. І через три тижні деяких із них ти вже звідти не витягнеш. Навіть ті, хто у мирному житті був останнім флегматиком, на війні стають активними бійцями, відчуваючи міць зброї, отримуючи раз повз раз дозу адреналіну.
Так. Це ризик. Ти можеш загинути. Але в мирному житті ти можеш загинути у ДТП чи від якоїсь хвороби. А тут ти відчуваєш життя. А головне – ти розумієш свою важливість та значущість для країни.
