Росія намагається розхитати Україну за чеченським сценарієм - Аміна Окуєва

АМІНА ОКУЄВА – одна з найяскравіших жінок, що отримали популярність за час війни на Донбасі. В багатьох українців чеченка з українським паспортом викликає захоплення. У росіян і чеченців, що підтримують Рамзана Кадирова, – ненависть. Сама Аміна до ажіотажу навколо своєї персони давно звикла. І повільно, але впевнено йде до реалізації своєї мети – побудови військової кар'єри, яка стане ще однією сходинкою до досягнення мрії: розвалу Російської Федерації і, як наслідок, звільнення обох її батьківщин – України та Чечні.

Про плани на найближче майбутнє, політичні розбіжності і суперечки між патріотами України, колабораціоністів на сході та загрозу чеченського сценарію, причому не тільки на Донбасі, Аміна Окуєва розповіла в першій частині інтерв'ю "Апострофу".

- Аміна, ти вже декілька місяців не служиш в полку "Київ". За цей час доводилося їздити на фронт?

- Востаннє ми були в АТО в грудні.

- Ти ще служила тоді?

- Якраз на лікарняному була, у самоволці. У поліції ж які завдання в основному? На блокпосту постояти, громадський порядок охороняти... Це дуже важливо. Але, чесно кажучи, найцікавіші для мене завдання доводилося виконувати якраз під час самоволок.

Потім почалася ця блокада (економічна блокада ОРДЛО, - "Апостроф"). Пішли чутки, які потім знаходили підтвердження, що хлопців з особистою зброєю — мисливською, офіційно зареєстрованою – затримували, не пускали і так далі. Зрозуміло, законну зброю відібрати вони не можуть, тому просто не впускали в сектори. Це було пов'язано саме з блокадою. Так що ми вирішили не лізти на рожен, щоб не вийшло так, що таку дорогу пройшли, соляру витратили — і все даремно, та ще й на якісь розборки плюс до всього нарватися...

Так що останню спробу поїхати в АТО нам ця ситуація зіпсувала. А потім у мене почалося навчання, я цілий місяць не могла нікуди поїхати. І ось тільки зараз збираємося поїхати — бо вже чекають нас там. Запрошують у різні місця.

- А ти чому взагалі вирішила піти з полку "Київ"? Втомилася воювати чи тут щось інше?

- По-перше, на початку, коли під МВС формувалися добровольчі батальйони, перший рік наші завдання мало чим відрізнялися від завдань військовослужбовців. Тоді була гостра потреба — і ми, добробати, реально тоді стали великою підмогою для армії.

Але потім, з кожним роком, з кожним місяцем завдання добробатів під МВС все більше переводилися на міліцейські: патрулювання міст, блокпости, охорона мостів. Як я вже говорила, це теж важливі й потрібні завдання. Тільки я в душі — не міліціонер, ніколи себе не бачила на цьому терені. Я, в принципі, в системі МВС кар'єру робити ніколи не планувала, просто на той момент, коли почалася війна, саме добробат став для мене оптимальним виходом. Це була офіційна можливість отримати зброю, якусь зарплату — і виконувати при цьому такі ж завдання, які виконують військові.

І при цьому в добробаті було простіше з ротаціями — на відміну від мобілізації в армію... Ось так от, в силу різних обставин, я тоді ухвалила рішення йти саме в добробат. У якому з часом залишалося все менше завдань, які були мені цікаві.

- Не шкодуєш?

- Ні. Я добре пішла. Залишилася у гарних стосунках з усіма. Ми — на зв'язку, спілкуємося. Якщо поїдемо, можливо, заїдемо в гості до тих хлопців з полку, які досі в Авдіївці стоять, місто патрулюють. Це дуже важливо, тому що на прикордонних територіях, прилеглих до "сірої зони", ситуація дуже непроста. Велика частина населення налаштована все ще не дуже добре по відношенню до України. Хоча в цілому ситуація і краще, ніж спочатку, коли люди вірили у всяку нісенітницю з російського телебачення.

- Там багато тих, хто зараз налаштований вороже до української армії?

- Є ті, хто з недовірою ставиться. А є і сильно налаштовані проти України, любителі "русского мира", яких нічим не переконаєш. Вони бачать, звідки по них прилітає, вони розуміють, що це все з тієї сторони, з окупованих територій або з Росії прилітає, але все одно це нічого не дає. Вони – як зомбі, яким хтось щось вбив у голову, і їх вже нічим не переконаєш. Навіть те, що вони бачать на власні очі, ці люди заперечують.

І є якесь "підпілля", люди, які зливають інформацію тій стороні про пересування наших військ, кількість техніки тощо. Тому міліцейські завдання дуже важливі саме для виявлення таких елементів серед цивільного населення. Просто така робота не для мене. Ну, не міліціонер я за духом! Тому я давно вже знала, що буду в армію переходити якимось чином — і зараз я на шляху до цього. Думаю, коли закінчу навчання і отримаю офіцерське звання — практично напевно буду так чи інакше в ЗСУ.

- Ти вже визначилася, куди конкретно хочеш піти?

- Є багато різних варіантів. Звичайно, мені хотілося би приносити максимальну користь, щоб, образно кажучи, ККД від мене був максимальним. І, як зазвичай, хочеться поєднати побільше всього. Зараз розглядаємо з двох сторін можливість все-таки мати відношення до прес-центру Міноборони. Мені здається, я могла би принести там якусь користь. При цьому для мене дуже важлива можливість бувати на фронті, якісь там виконувати завдання. Але якщо це не вийде або ситуація якось зміниться — готова йти в якийсь з підрозділів. Якщо у мене буде офіцерське звання, вже з чотирма військово-навчальними спеціальностями, думаю, знайти собі застосування особливих труднощів не складе.

- Тебе довго безпідставно журналісти називали снайпером. Тепер ти вже маєш цю спеціальність?

- Так, снайпер, оператор ПТКР, гранатометник, і моя безпосередня, перша спеціальність – медик. Тому я – такий багатофункціональний солдат. Не будемо говорити універсальний, але багатофункціональний. І плюс зараз офіцерське звання отримаю, я думаю, що не буде проблем влаштуватися.

- Скільки тобі ще треба вчитися?

- Це був останній семестр, зараз тільки збори будуть і держіспит.

- І — розподіл?

- Так, якісь бюрократичні моменти – і вже начебто повинні восени дати звання офіцера. Там розподілу в нашому випадку не буде, тому що я отримую освіту офіцера запасу. Але при бажанні я можу отримувати розподіл точно так само, як ті, хто чотири роки навчався в училищі. При цьому я можу бути в запасі, якщо не хочу йти служити, а можу вийти із запасу і піти на службу. Таке вигідне становище.

У цілому я задоволена Одеською військовою академією, там, в принципі, докладають зусиль, я не знаю, як до цього всього було, але зараз в Одесі атмосфера важка, хоча на академії це ніяк не відобразилося. Там навіть старші викладачі розуміють, що до чого. І ніяких совкових моментів за час навчання я там не зустрічала.

- Як атмосфера в місті? Знову в любителів "русского мира" загострення?

- Їх дуже багато. Там така печаль!.. Дуже важка ситуація. І складається враження, що місцева влада, на жаль, якщо не сприяє, то вже точно ніяк не перешкоджає нагнітанню антиукраїнських настроїв. І міська, і обласна.

Там все так наклалося... Хоча є надія на те, що силові структури будуть виконувати свої завдання жорстко і непохитно. І мене дуже тішить, що до початку всіх цих бійок на травневі свята в місті заборонили символіку тоталітарних режимів — нарівні зі свастикою поза законом тепер і серп і молот (смерть і голод, як говорили), заборонили також портрети всякі та георгіївські стрічки. Усе це тепер — заборонена символіка. І дуже важливо, щоб силові структури робили свою роботу — не закривали очі, а виконували ці розпорядження і припиняли провокації. Це дуже важливо. Тому що в Одесі зараз дуже сумно.

- Адже там і хитають серйозно?

- Так, хитають. Вони всі сили і кошти кинули на це, я маю на увазі гібридні "війська" Російської Федерації. Дуже багато людей приїжджає. 2 травня я якраз ще в Одесі була, спостерігала за тим, що відбувається, і бачила, що дуже багато приїжджих було в ці дні.

- А звідки їхали — відомо?

- Так, потім з'ясувалося, що і з Придністров'я приїжджали – саме "тітушки" обох статей, крикуни всякі. Деяких впізнали потім. І навіть є відео в інтернеті, де їх знімають. Там і місцевих, на жаль, досить велика кількість була людей несвідомих та налаштованих проти України. Але російська пропаганда ж при цьому ще й б'є в цю точку — звозить людей, витрачає гроші...

- Як вважаєш, ці спроби розгойдати Одесу — частина плану зі створення чергової "народної республіки" і, відповідно, окупації півдня України? Або головною метою цих спроб є дестабілізація ситуації в країні в цілому?

- Одеса для них спочатку була дуже ласим шматочком. Я більше ніж впевнена, що до подій трирічної давності, до 2 травня 2014 року, у них однозначно була така задумка: реалізувати нарівні з так званими ЛНР, ДНР ще й ОНР. Але після 2 травня, мені здається, вони цю ідею залишили. Зрозуміли, що в Одесі достатня кількість патріотів, які просто так, без бою не здадуться.

І вони виявилися не готові до того, що їм дадуть відсіч. Та й в цілому так склалися обставини, що не вистачило у них сил, щоб повністю взяти ситуацію в свої руки. Але спроби дестабілізації все одно будуть тривати дуже довгий час, як мені здається. Я не думаю, що зараз вони бачать це в повному варіанті — у вигляді якоїсь "народної республіки". Тут якраз вони вже напевно зрозуміли, що на цьому етапі таке у них не вийде. Що це тільки по гарячому, наскоком можна було взяти.

Але в цілому, коли в якомусь регіоні, тим більше в такому великому і важливому, що має вихід до моря, неспокійно – це, безумовно, впливає на всю країну. Тому я думаю, вони саме там розгойдують з метою вплинути на ситуацію у всій Україні.

- А якщо подивитися ширше — бачиш сигнали до того, що скоро та сторона може спробувати піти в наступ? Якщо так — на яких напрямках можливі спроби прориву? Чи все-таки їх не буде?

- Виходячи з того, що бачу я, найближчим часом Росія буде зосереджуватися саме на гібридній війні. Вони будуть намагатися максимально розхитувати ситуацію по всіх регіонах. Я приблизно собі уявляю, яких величезних коштів це їм вартує. Але на сьогоднішній день я бачу, що вони будуть саме в тилу, на мирних територіях розгойдувати зсередини. Причому у всіх без винятку регіонах. У тому числі, і в Києві.

Що ж стосується безпосередньо фронту — я зараз не бачу для них ніякої можливості захопити нові території й істотно просунутися вперед без застосування авіації, без початку повномасштабної війни.

Звичайно, якісь локальні загострення бувають постійно. І вони будуть продовжуватися. Може, їх стане навіть більше. Але саме глобального наступу — не локального, грубо кажучи, коксохім взяти в Авдіївці, кілометр плюс, мінус кілометр, а глобального – типу дійти до Дніпра — я не бачу такої загрози на цей момент.

Але все може змінитися. Для того вони і розхитують ситуацію всередині України, вкладаючи величезні кошти. І нам дуже важливо триматися і не допускати розколу і виходу ситуації з-під контролю. Тому що вони хочуть цим розхитуванням домогтися повного розброду і хитання по всій Україні. І коли якісь стратегічні установи вирішать, що так, ситуація розхитана достатньо, коли їм вдасться довести ситуацію до спроби державного перевороту зсередини, вони можуть у будь-який момент, буквально протягом тижня зібрати сили в кулак — і вдарити. Вдарити з розрахунком дійти вже до Дніпра. А, може, й далі.

Усе може змінитися в будь-який момент. Тому розслаблятися не можна. Але поки що основну небезпеку я бачу в розхитуванні зсередини — а значить, нам потрібно тримати ситуацію у всіх регіонах.

- А замість цього ми самозабутньо сваримося з мовного питання, ще з якогось... Які найбільш небезпечні, спрямовані на поділ українського суспільства тези впроваджуються ззовні? І що робити з тим, що ми досі на все це ведемося?

- Мовне питання – це дійсно дуже двоїсте і важке питання. Насправді, я вважаю, що мова визначає свідомість народу. І потрібно прагнути до того, щоб всі українці стали україномовними. Але, знову ж таки, це не може відбутися за помахом чарівної палички, за один рік. І вже, тим більше, це не може статися під тиском. Не можна змусити людину думати і розмовляти будь-якою мовою. Можна лише стимулювати, з позитивом і любов'ю викликати бажання у людини говорити цією мовою.

Для цього є дуже багато різних способів. Я знаю, наскільки важко людям старшого покоління, особливо тим, що жили в регіонах, які ніколи не були україномовними. Старші люди з тієї ж Одеси ж можуть бути щирими патріотами. Вони люблять свою країну, вони хочуть говорити українською, але, коли намагаються це робити, у них виходить ще гірше, ніж в Азарова було. З одного боку, це смішно. А з іншого — чому б не відкривати безкоштовні курси для цих людей? Для людей старшого віку, пенсіонерів, можливо. І якось заохочувати, прищеплювати любов до мови, позитивом діяти. А коли просто якийсь тиск, образа – це нічого не дасть.

Насправді, я думаю, що остаточно це питання вирішиться вже зі зміною покоління. Коли це покоління, вже україномовне, діти, які зараз навчаються в школах, виросте, а старше покоління відійде. І відбудеться природна зміна. Форсувати цей процес, як я вже сказала, можна тільки позитивом, чимось хорошим.

Знову ж таки, я думаю, справедливо, якщо людина не може в Україні влаштуватися на роботу без знання державної мови. Такі обмеження можна і потрібно робити. Але без образ із мордобоями і чимось ще, за допомогою чого деякі люди намагаються вирішувати "мовну проблему". Найбільш невинним результатом такої поведінки може стати неприйняття української мови навіть у тих російськомовних, які самі хотіли її вивчати і на неї переходити у спілкуванні. Для вільної людини будь-яке насадження, будь-який тиск, навіть якщо намагаються насадити щось хороше, викликає відторгнення.

Але це моя думка. Це одне з гострих питань, яке провокує розкол суспільства. І яке вкрай складно зараз вирішити.

Є й інші подібні за силою своєї руйнівності питання. Насправді, багато політичних моментів розколюють суспільство. Наприклад, та ж блокада. Я взагалі на цю тему намагалася не говорити. Не відгукувалася ні за, ні проти. Тому що мене найбільше засмучувало і злило те, що два побратими, які всю війну пліч-о-пліч пройшли, з цього питання могли відразу посваритися і стати один одному ворогами.

Таких моментів не можна допускати. Це потрібно якось пом'якшувати, усувати такі спірні моменти. Але поки ми регулярно спостерігаємо баталії у Facebook між українськими патріотами з приводу того, що хтось, припустимо, вважає, що сьогоднішній президент гідний того, щоб йому дали можливість довести почате до кінця. Хоча б спробувати це зробити. А хтось вважає, що ні, не гідний, і взагалі всіх без розбору треба повісити... Такі діаметрально протилежні точки зору в соцмережах зустрічаються дуже часто. У реалі, до речі, цього набагато менше. Я не бачила на вулицях таких активних баталій, як на Facebook.

Думки можуть бути різні. У нас вільна країна. І людина має право на власні уподобання, в тому числі, і в політиці. І навіть якщо людині подобається, припустимо, Тимошенко — то це, грубо кажучи, її особисті проблеми. Але при цьому люди, які щиро люблять Україну, тим більше бойові побратими, не повинні ставати ворогами один одному на ґрунті чого б то не було, будь то мовне питання чи якісь політичні уподобання.

Тому що, якщо раптом, не дай Бог, Росії вдасться розхитати внутрішню ситуацію до такої міри, що вони все-таки зважаться піти в більш повномасштабний наступ, ці розсварені колишні товариші просто не зможуть зібратися разом, в єдиний кулак і дати відсіч. Ось де основна проблема.

Основна небезпека — в тому, що вони зроблять, як у свій час зробили в Чечні, після фактичної перемоги Чечні в Першій російсько-чеченській війні. Вони теж почали провокувати поділ людей за якимись питаннями. Вони дуже вправно це роблять. Використовуючи різні фактори – десь честолюбство людини, десь дезінформацію, вони сварять між собою вчорашніх побратимів, які потім при всьому своєму бажанні, навіть у разі небезпеки, не зможуть об'єднатися так, як об'єдналися в перший раз.

І потім, коли вони розхитали в Чечні обстановку до такої міри, що більшість людей виявилися розбиті на маленькі розрізнені групки, вони влаштували кілька провокацій, зокрема, вибухи будинків у Москві і Волгодонську (у вересні 1999 року, - "Апостроф"), їх влаштували російські спецслужби. Адже це фактично вже доведено. Про це у своїй книзі писав Литвиненко. Співробітників ФСБ фактично за руку зловили, коли вони в ще один будинок заносили мішки з гексогеном. Вони тоді заявляли, що це навчання. Але навіщо на навчаннях використовувати справжній гексоген?..

- Для "правдоподібності", мабуть.

- Так. І вибух тоді був би "навчальним", напевно, щоб не розслаблялися.

Вже доведено, що ця провокація була зроблена саме російськими спецслужбами. І потім, у певний момент, коли вони вважали за потрібне, вони завдали масованого удару. Почалася відкрита фаза Другої російсько-чеченської війни. І вже люди просто не змогли вчасно об'єднатися і дати відсіч, як це було в першу війну, коли не було таких міжусобиць.

Саме цього я боюся зараз для України. Україна набагато більше Чечні, набагато більше людей тут — і, відповідно, більше різних груп може утворитися. Проте суть залишається та ж: Росія намагається роз'єднати тут людей, розбити їх по різних таборах, бажано ворогуючих, щоб потім, у разі нової активізації небезпеки, ці люди вже не змогли об'єднатися.

- Напевно, про це нам треба було б згадувати кожен раз, як виникне спокуса гнівно відреагувати на якийсь пост у Facebook...

- Я постійно намагаюся акуратно, технічно про це нагадувати, мирити людей у Facebook — але це практично неможливо. І я завжди проводжу паралелі з тим, що творилося в Чечні. Тому що люди просто недооцінюють небезпеку.

Я згадую, як ми на Майдані стояли... Ось де реально була згуртованість, об'єднання! На Майдані адже, крім простих людей, були й різні політичні сили. При цьому жодних непорозумінь чи неприязні з цього приводу там не було. Ми спокійно заходили чай пити в намет Кличка, точніше, його партії. Спокійно спілкувалися з тими, хто жив у наметі БЮТ, хоча у мене особисто до Юлії Тимошенко негативне ставлення було вже тоді, я їй ніколи не вірила. Але при цьому ми не влаштовували розборок з тими майданівцями, які мали партійні квитки "Батьківщини", ми з ними не сварилися і взагалі цю тему не зачіпали. Ми просто робили одну спільну справу: будували барикади, лікували людей...

Знову ж таки, мені зараз дуже хотілося б сказати українцям, що важливо не допускати ворожнечі за якимись такими другорядними моментами, тому що навіть мова (при тому, що я вважаю цю проблему вкрай важливою) — це ніщо в порівнянні з можливістю повної окупації і повномасштабної агресії. Якщо прийде Росія — ніхто вже не зможе розмовляти так, як він вважає за потрібне. Адже головне — свобода слова, а не те, якою мовою воно сказане, це слово. Неважливо, якою мовою ти донесеш свою думку — головне, щоб у тебе не забрали право її висловлювати.

- У тебе є прогнози щодо тривалості цього протистояння, війни, у яку нас втягнула Росія? Мова про роки або десятиліття, як вважаєш?

- Я думаю, у тій чи іншій формі протистояння з Росією буде тривати до того моменту, поки там існує імперський лад. А він на цей момент саме імперський. Адже вони вже навіть не приховують свої імперські амбіції. Про це відкрито говорять не тільки їх визнані рупори, на кшталт Жириновського, який завжди озвучував усі божевільні ідеї, які потрібно було озвучити Кремлю. Зараз навіть Путін відкрито говорить речі, які сигналізують про те, що імперські амбіції у нього б'ють через край.

Утім, це ми бачили і в діях Росії, у тій же анексії Криму та окупації окремих районів Донбасу. Це явні кроки, спрямовані на відновлення імперії.

Але навіть якби всього цього не було, Російська Федерація, по суті, є імперією, бо ті території, з яких вона складається, на 90% - не її. Це завойовані території. І народи, які на цих територіях жили, а часто — і продовжують жити, не бажають перебувати під владою Росії.

Так що поки російська імперія не розвалиться, поки державний лад там не зміниться, протистояння триватиме. Україна, на жаль чи на щастя, уже втягнута в це. Як у будь-якої людини, в будь-якого народу також є своє призначення. Можливо, призначення України — благородна, доблесна місія: розвалити цю імперію, яка вже багато століть гнобить і губить дуже багато народів.

Мені здається, що Україна вже з цього якось м'яко, порівняно безболісно не зможе вийти. Можливо, це не обов'язково буде гаряча фаза. Навіть якщо, наприклад, на Донбасі вдасться повністю завершити збройне протистояння, у будь-якому випадку, якщо Росія буде продовжувати існувати в такому вигляді, у якому вона існує, той чи інший тиск, протистояння на політичному, економічному, ще на якомусь рівнях буде продовжуватися.

Другу частину інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчими днями