"14 друзів хунти" – це збірка оповідань про війну, написаних 14 відомими українськими блогерами з числа учасників АТО, волонтерів та вимушених переселенців. Кожен з "друзів хунти" писав про те, що бачив і переживав сам – та чим вважав за потрібне поділитися з іншими. І разом ці суб'єктивні враження і спогади формують об’ємне уявлення про те, що ми називаємо коротким і страшним словом "війна".
Серед авторів книги, що вийшла друком 26 червня, блогер та письменниця з Луганської області ОЛЕНА СТЕПОВА, відома своїми часом зворушливими, часом кумедними, часом трагічними хроніками неоголошеної війни на Донбасі. Про книгу, а також про те, як сьогодні живуть в окупації мешканці окремих районів Луганської області, Олена Степова розповіла в інтерв'ю "Апострофу".
- Олено, нещодавно світ побачила збірка під інтригуючою назвою "14 друзів хунти", де в списку авторів є, зокрема, і ваше прізвище. Як ви опинилися серед "друзів хунти"?
- Ця збірка вийшла дуже сильною, насправді. Бо об'єднала людей, які віддали себе війні, пропустили війну через себе. Практично усі розповіді, зібрані в книзі, майже автобіографічні. Волонтери, бійці АТО, переселенці описували не просто почуте чи побачене, а пережите кожним з нас.
Чому я долучилася до проекту? Бо просто хлопці запросили. Знаю їх за Facebook. У реальному житті майже ні з ким із авторів знайома не була. Тому цей проект має ще й таку об'єднувальну функцію – люди, які до того просто лайкали одне одного у Facebook, раптом зрозуміли, що те, чим вони займаються, важливо для всіх.
Мені складно назвати це просто книгою. Бо для мене це все ще фронт. Як і для багатьох інших авторів. Це інформаційний фронт, який ми тримаємо з першого дня війни. Це – намагання у довільній, не журналістській формі розповісти про пережите. Розповісти про війну, обережно відкриваючи ті її грані, які побачили ми, автори. Якщо нас, звісно, можна назвати авторами.
- А чому обрали саме таку назву – "14 друзів хунти"?
- Назву ми обговорювали колективно. Пропозицій щодо назви для книги було дуже багато. Все ж вона такий більш біографічний характер має... І так склалося, що там, звідки я виїхала, на Донбасі, для тих, хто лишився на окупованих територіях, ми визначені як ворог. Як "хунта". І так сталося, що ми один для одного все ж стали друзями, хоча багато хто з нас в реальному житті ніколи не зустрічався. Так само, як нашими друзями стали свідомі українці, ті люди, яких і називають "хунтою". Звідти і назва: "14 друзів хунти". Тобто від друзів до друзів. Ось в чому основний посил.
Головне в цьому всьому, на мою думку, те, що ми об'єдналися. І намагаємося хоч якось донести до людей: у країні дійсно іде війна. Про це треба знати. Це треба закарбувати в свідомості. Це треба якось пережити. І з цим якось треба навчитися жити.
Тому ми і пробуємо щось зробити, зрушити на цьому інформаційному фронті. І ця книга – маленький блокпост на великій війні.
- Чи правильно я розумію, що ви завдяки цій книзі ще й фінансово підтримаєте військових?
- Так. Коли з'явилась пропозиція від видавництва "ДІПА" зробити цей проект, усі без виключення автори дали свою згоду на участь за однієї умови: що 10% коштів, виручених від продажу книг, піде на допомогу учасникам АТО. Це взагалі був проект, де майже все вирішувалося дуже швидко і в онлайн-режимі. "Як буде зверстано сторінку?" "Отак". "Ні, шрифт не той... Давайте ось так". Але не було жодного випадку, коли хтось з чимось категорично не погоджувався. Були зауваження і пошук кращого варіанту. "Хунта" завжди розуміє одне одного з півслова.
А коли мова зайшла про те, що ми ще й зможемо військовим допомогти... Повірте, кожному з нас хотілося б допомогти багато кому, якщо не всім: своїй армії, своїй країні, своїм співгромадянам... Але, на жаль, усім не допоможеш. Тому ми визначили кілька великих волонтерських проектів, які заслуговують на довіру, щодо яких автори мають впевненість, що там – такі ж "друзі хунти", як і ми. І ми вирішили, що кожного місяця буде проводитись такий маленький аудит, і частина зібраних грошей передаватиметься щомісяця кожному проекту. Ми думаємо, що так зможемо хоч трошки допомогти хлопцям на фронті. А це зараз – головне.
- Олено, ви сказали, що книга – про пережите, про особисте, про спогади. Про що згадуєте ви?
- Про Луганщину. Про що я ще можу згадувати? Згадала свою Луганщину. Згадала своїх людей старих, які там залишилися, і на яких, на жаль, зараз поставлене тавро, що всі пенсіонери, всі старі люди на окупованих територіях – це ватники, це люди, які підтримали "русский мир". Це дуже образливо, насправді.
- Але ж хіба не пенсіонери у більшості були активними учасниками проросійських мітингів, які створили необхідну для Кремля телекартинку на початку окупації?
- Там, де жила я – Свердловськ, Червонопартизанськ Луганської області – серед терористів (у нас вони себе називали "народное ополчение Донбасса") людей похилого віку не було. Та й на мітингах літні люди віком від 60 до 90 років складали хіба 10% від загальної маси учасників, але й самі мітинги були нечисленні – до 2 тис. людей. У більшості ж це були люди середнього віку (від 25 до 55 років). А ще багато інтелігенції, як у нас казали – вчителі, лікарі, міліціянти, прокурори, судді, чиновники. З тих, кого я не очікувала побачити на ватних проросійських мітингах, молоді підприємці, які, до речі, отримали право займатися бізнесом у часи незалежності України. І не подумали про те, що наш Податковий кодекс куди більше сприятливий для розвитку малого бізнесу, ніж російський, у якого головне призначення – пожирання підприємництва. Шахтарі теж були. От шахтарі в нас виходять на пенсію у 40 років, то їх можна було б віднести до "старих" людей пенсійного віку. Тому я й кажу, що було дуже образливо, що люди літнього віку, пенсіонери були затавровані масово як зрадники і ватники. Більш того, мені здавалось, що в тому місті, де я жила, у Свердловську, підтримка "русского мира" була значно більша серед тих, хто був пов'язаний з владними структурами чи бюджетною роботою, вони вважали, що Росія дасть їм щось більше. Робітники зайняли більш середню позицію "ми нічого не вирішуємо", яка, на жаль, теж була на руку Росії.
Саме тому для збірки я вибрала побутові замальовки, у яких люди на ринку, в магазині розмовляють між собою – і з тих розмов видно їхнє ставлення до всього, що відбувалося.
Окрім цього, я вибрала те, що не увійшло в мою книгу "Все буде Україна", бо було написано вже після її публікації. Але ці твори для мене дуже знакові – бо висвітлюють реальні події на Луганщині. І найстрашнішою для мене особисто є розповідь "Абрикоси Донбасу", яка складається з двох частин. Перша – про місто Краснодон, про життя людей похилого віку, про так зване "народне ополчення", "народну податкову", яка знущається зі старих людей. А друга частина – про моє рідне місто Свердловськ, із якого я виїхала. І про страшну подію, яка там трапилася і яка ілюструє становище, у якому опинилося місцеве населення. Вони – заручники. Заручники ситуації. Заручники військових дій.
Фактично це – сповідь, написана на основі пережитого. Я знаю героїнь цієї події особисто. Хоча я й досі не можу до кінця усвідомити, що якщо колись я поїду до Свердловська (тепер вже Довжанська) – застану лише одну з них живою. Інша ж відтепер житиме лише в моїх спогадах, вона так і лишиться маленькою веселою дівчинкою, студенткою першого курсу, якою я її запам'ятала...
- Що з нею трапилося?
- Цю молоду жінку – бо з часу, коли ми познайомились з її родиною, вона закінчила університет та стала вчителькою української мови та літератури, народила сина – викрали і три місяці тримали в підвалі терористи. Ґвалтували. А потім вивели на вулицю, вклали їй у джинси гранату, примотали мотузку... І коли вона відійшла на безпечну для бойовиків відстань – її підірвали. Зробив це член "народного ополчення міста Свердловськ", позивний "Чечен", друг їх сім'ї та чоловіка, який заздрив їх родинному щастю.
Ці історії, долі жінок Донбасу я об'єднала в одну розповідь і назвала її "Абрикоси Донбасу". Чому абрикоси? Бо наші міста просто засіяні абрикосами. Ці дерева у нас ростуть всюди: у полі, замість лісу, у місті, на узбіччях доріг... Коли їдеш з одного міста до іншого – ти просто їдеш абрикосовим раєм. Тому абрикоси для мене, як для багатьох біженців з Донбасу, стали маленьким символом мого краю. Багато хто пише свої спогади, вірші, прив'язуючи їх до цього символу – вкритих антрацитовим пилом абрикосів.
Це розповідь про те, що відбувається в окупованих районах Луганщини насправді. Я веду свою хроніку життя в окупації, фіксую її в своїх блогах. Ці хроніки містять посилання на "офіційні джерела", будемо казати так: на так звані "генеральні прокуратури" на окупованих територіях, на "МГБ ЛНР", "адміністрації" міст – де самі терористи виставляють докази своїх же злочинів. Крім того, я отримую від колишніх колег з роботи зведення з криміногенної ситуації, фото міста, зведення з лікарень, патологоанатомічної служби, дзвонять і містяни, що мають проукраїнську позицію.
А про цей випадок я дізналася, коли мені подзвонила тітка загиблої, з якою ми спілкувалися. Аню розшукували три місяці. Вірили, що вона вивезена в рабство. Було залучено багато людей, аби дізнатися про її долю. У нас насправді багато людей вивозять в рабство – до Ростова, до Москви у будинки розпусти... Але зрештою дізналися, що насправді сталося...
Коли я все це написала, після завершення цієї розповіді, я не могла нічого писати впродовж 2-3 місяців, бо коли писала, прожила це з нею, побачила та впала. У мене стався серцевий напад – і я мусила лікуватися. Щойно я поставила останню крапку – втратила свідомість: настільки морально важко мені це все далося, настільки великою була напруга, аби написати цю сповідь про події на Донбасі.
Але все ж таки, після викреслення усього, що може дуже сильно поранити читача, ці сповіді надруковані. Це мій борг перед ними, загиблими, заручниками. Це мій пам'ятник їм. А ще це – наша історія. Це те, про що ми повинні пам'ятати, щоб ніколи знов, щоб перемогти рашизм. І це те, що повинно навчати людей ніколи не кликати війну в свої будинки.
Тому все ж таки для мене і для багатьох авторів цей проект був не просто можливістю заявити про себе як про автора. Ні. Ми не вважаємо себе ні письменниками (особливо я), ні блогерами, ні журналістами... Але ми всі ведемо свою особисту війну з пропагандою, із якимись штампами. Намагаємося закарбувати хвилини війни, загиблих, вибухи, рішення, втрати, перемоги, щоб ніколи знов. Б'ємося за те, аби люди дізналися і зрозуміли, що таке війна, що таке Донбас, і що можна одного ранку прокинутися не вільною людиною, а заручником.
Вийшла на диво сильна збірка, читаючи яку ти то плачеш, то смієшся... І якщо такі емоції вона викликає у авторів, гадаю, читачі теж знайдуть там і над чим замислитись, і з чого посміятися, і від чого отримати потрясіння... І що кожен, хто візьме цю збірку в руки, у певну мить відчує потребу помовчати, згадавши тих, хто вже загинув – і побажає здоров'я і перемоги тим, хто прямо зараз на фронті захищає нашу країну.
- Ви чимало говорите про те, наскільки важливо зрозуміти, що йде війна. Вважаєте, більшість населення України цього не розуміє? Не замислюється про те, що відбувається?
- Так. На жаль, внутрішня інформаційна політика України не повністю розкриває усі обставини війни на Донбасі. І, приїхавши сюди, на Черкащину (де зараз живе Олена Степова, - "Апостроф"), я була дуже вражена тим, що для людей ця війна не є їхньою війною. Для багатьох це "Порошенко напав на Росію", "Це не наша війна", "Мене це не стосується". Так-так, я й таке чула. Як і про те, що це війна Росії та Заходу чи ще щось з рашаТВ…
Так склалось, що середньостатистична людина оцінює небезпеку з особистої відстані, особистого простору. Якщо їй особисто нічого не загрожує, то це – не її війна. Тому й нема повного розуміння, хто такий атошник. Нема розуміння, чому він має права та пільги. Нема розуміння, чому атошнику виділяється та ж земельна ділянка. Нема розуміння, що таке вдови. Що таке переселенці. Що таке окупант, колаборант, манкурт, поліцай, сусід, що пише на тебе донос. На жаль, навіть для держави немає повного розуміння – що це, коли людина лишається в чужому місті одна, без речей, розгублена, зламана, з посттравматичним синдромом та страхом, бо…
Я багато разів чула на свою адресу як докір: "Вас же вивезла держава, і вам держава надала усе – і житло, і речі". Ну, якщо вважати, що держава – це люди України, тоді так, це правда. Усе, що в мене зараз є, я маю завдяки допомозі громадян України, моїх "друзів хунти", будемо казати так. Мене врятувала Україна. Це правда. Але не держава, а саме люди. Це страшно. Бо війна йде саме тому, що люди окремо, а держава окремо, як і політики від нас усіх. Інші світи, розумієте?
- А здавалося, це ж очевидно – наскільки страшно, коли людина в один момент втрачає все. Чому не всі це розуміють, як гадаєте?
- У нас інформаційна політика держави… Її просто немає. Взагалі. Тому й інформація про біженців зазнає викривлення. От, наприклад, днями відкриваю Ukr.net, а там написано: всі переселенці отримають допомогу від якогось міжнародного фонду. Люди керуються заголовками, вони не читають. Мені почали знайомі говорити: "Лєна, ти отримала 50 тисяч євро… Раз стільки дають, я теж побіжу…" А коли скидають лінк, і ти за ним переходиш – виявляється, якесь агентство обіцяє виграти суд. І вже вказано суму, яку вони виграють: 35-50 тисяч євро. Та у нас жоден суд в Україні не ухвалить рішення про якісь виплати в євро. У нас національна валюта – гривня! Це по-перше. А по-друге, як буде розраховуватись, що саме мені потрібно ці 50 тисяч євро надати?..
Тобто оці всі перекручування, оці всі загравання, оці всі інформаційні симулякри створюють похибку у ставленні людей до війни, до переселенців. Бо ж війни у нас нема – у нас є АТО. І з цього люди роблять висновок, що ми ллємо бруд на Росію. Бо Росія ж – не окупант за такою логікою. Люди роблять висновок, що ми воюємо на Донбасі, бо там – "повстанці", які просто хотіли зняти Порошенка та бути ближче до Росії. Я вже багато чую, що війна почалась від того, що Донбас був проти Порошенка. Люди вже й забули, що в березні-квітні 2014 року ще не було президента, тільки-но готувались вибори. От що робить пропаганда. Симулякри! Створює інший світ, вимір сприйняття. Оці "стандарти Бі-Бі-Сі", як їх дехто називає, я вважаю, це просто зрадницькі стандарти, направлені саме на викривлення світогляду та сприйняття війни, які працюють проти України і проти українців. Бо ми маємо речі називати своїми іменами.
Якщо ми – біженці, то нас так і треба називати, біженцями. Що таке внутрішньо переміщена особа? От мені дзвонить жіночка, яка теж в Черкаській області зараз живе. Але вона сюди переїхала з міста Сєвєродонецьк. Це не окупована територія. Це – Луганська область, Україна. Це місто зараз вважається обласним центром на Луганщині. Але місцева влада нав'язує та видає їй довідку, що вона переселенець. Який вона переселенець?!
У нас настільки все заграно і заплутано, що люди вже не розуміють, що відбувається в країні. Це дуже великий програш. Ми маємо події висвітлювати такими, як вони є. От так заплутані люди й в окупації. Там вже звучить "окупована Україною територія ЛНР", то вже люди не розуміють, хто кому окупант. Я розумію, що це комусь невигідно. Але на Донбасі ми бачили, з чого починалася війна. Війна не починалася зі зброї. Зброя прийшла до нас вже аж у травні місяці. Війна починалася з інформаційних симулякрів. І ці інформаційні симулякри створювалися не за місяць перед війною, а за багато-багато років. Це спотворення історії Донбасу, спотворення історії Луганщини.
У нас зараз вже друкується в підручниках "історія "Новоросії". Я сміюся: у нас вже "новоросопікантроп" є. "Так от, аби ви розуміли, Донецьк спершу називався Юзівка, бо заснував його донський козак Юз"… А оскільки в Росію ж вже не беруть "Новоросію", то вони вже договорилися до того, що, гаразд, вони вже не "русские", вони вже "славяне".
Оце і є створення інформаційного симулякру, тобто створення паралельного світу, який сприймається людиною як дійсний.
І тут людина дивиться телебачення, а їй кажуть: там усі продалися за вищі пенсії. Усе. Усі переселенці погані, бо вони "ватники". А я на Донбасі пенсію не отримувала, це раз. А ось моя мама – пенсіонер, однак вона не хотіла "большой русской пенсии", вона пам'ятала, як бабуся розповідала про розкуркулення нашої родини радянськими людьми. Боляче чути: "На Донбасі всі підтримали сепаратистів". А чому не кажуть, скільки луганчан-донеччан в АТО, скільки медиків? З нашого міста Свердловськ молодий суддя, склавши повноваження, пішов в АТО добровольцем, захищати Україну. Якщо це так, чому ж у нас стільки людей воює? У мене, наприклад, поруч у селі живе родина з мого рідного міста, зі Свердловська. Теж біженці. Про них мало хто знає, мало хто говорить. Я не пишу про них. А у них обидва сини з першого дня воюють в зоні АТО. Вони – військові медики, пішли добровольцями, прийняли присягу і не зрадили країну. А батьки їх тривалий час жили там, в Свердловську, в окупації. І дуже важко було їх вивезти, аби ніхто не дізнався, де їхні сини…
- Бо це ж вирок…
- Так. І дуже багато таких людей, що одна частина родини там, а одна тут. У мене дуже багато знайомих шахтарів до Павлограда переїхали, тому що не змогли витримати те, що там відбувається. Але там, в окупації, у них залишилися батьки, там у них залишилися будинки, і вони намагаються їх рятувати. Не звинувачуйте цих людей у тому, що у них там батько залишився чи дружина. Бо якщо виїхати повністю, то твоє житло "націоналізують" і віддадуть іншим "переселенцям". У моєму місті в тих будинках, які ми покинули, вже живуть "нові господарі". У приватному секторі ще не все позаймали. Бо за останні роки на Луганщину понаїздили такі панянки з Комі, з Удмуртії, з Твері чи Казані, що їм більше подобаються квартири, ніж приватні будинки. А якщо вже будинок, то лише повністю мебльований, з усім необхідним. Дуже вередливі й примхливі вони, "переселенці" з іншого боку.
- А їх багато зараз понаїхало?
- Так, дуже багато. Уже і родини попереїздили, і батьків поперевозили, і з візочками ходять. Дуже багато. І приїздять представники різних соціальних класів. До маленьких міст їдуть люди з Росії, з маленьких міст чи з села, то для них – відкриття, як живуть наші шахтарські міста. Вони ніколи такого не бачили у себе. Вода, каналізація, інтернет – найбільш звичні для нас речі, для них – дивина.
А ось у Донецьк та Луганськ їдуть вже більш заможні "переселенці". Еліта, так би мовити. Скандалять, ідуть до міської "адміністрації" і вимагають надати квартири "захисникам "Новоросії". І от якщо ти не переоформив документи – тобто не здав українські документи і не отримав документи про право власності від ЛНР – твій будинок чи квартира "націоналізується". Ти втрачаєш на нього всі права. І його віддають тим "переселенцям". Та часто квартири та покинути будинки просто розграбовують. Побутові мародери – це теж явище війни. Колишні сусіди, рідня, тягнуть з наших хат усе, що ми кинули, бо, як мені сказали, "тобі ж це більше не потрібно". Там теж думають, що нам Держдеп за "зраду "Новоросії" платить мільйони доларів.
Про це ж теж не говорять у нас в Україні. І тому дуже багато людей не розуміють, що таке війна. Що таке обнуління моралі, що таке мародери та манкурти. Що таке інформаційна пропаганда. Як це, коли ти вранці відводиш дитину в школу, а ввечері забираєш вже з кадетського військового корпусу.
- Це як?
- Українські ЗМІ, які намагаються висвітлювати війну, не роблять цього на всіх її рівнях. А треба приділяти увагу найменшому, найбільшому, усьому, бо "диявол криється у деталях". Показується ж яка частина? Та, що більше на слуху. Біженці. Терористи. Наші ЗСУ. А мирні громадяни, які там живуть в окупації? Діти, наприклад? Хвороби? Побут? Мародери? Злочинці?
От ви знаєте, що зараз терористи на окупованих територіях змінили підходи у шкільній та дошкільній пропаганді? Вони розуміють, що вже втратили ту молодь, яка пам’ятає Україну. Їм є, з чим порівнювати. І зараз ця молодь виїжджає з окупованих територій та відчайдушно зриває "линирівські прапори". Тобто на неї терористи намагалися впливати, але все ж таки не повністю охопили оцим "не забудем, не простим, отомстим".
А зараз вони взялися за пропаганду в дитсадках. Зараз школи переводять у стан військових ліцеїв. Тобто сьогодні вранці це була школа, а ввечері – це вже кадетський корпус. Де діти у військовій формі приймають присягу захищати Росію і ЛНР.
Про все це також треба казати. Треба говорити не тільки про обстріли, хоча це теж важливо. Але ще важливіше показувати країні усю війну, без винятку. Нема води? Це війна. Нема світла? Це війна. Там, на окупованих територіях, у людей досі відсутній логічний зв'язок з тим, що відбувається. Але і тут я бачу, що люди не можуть логічно мислити – бо інформація не подається логічно.
Наприклад, дуже багато людей з ЛНР досі вважають, що Україна має їм платити пенсію. З одного боку – це так. Бо вони – громадяни України. Бо це – наша територія. Наша окупована територія. Але ж, коли починаєш розмовляти з цими людьми, з’ясовується, що вони не вважають себе українцями. Вони – "громадяни ЛНР" з "паспортами ЛНР". Чи навіть "громадяни СРСР".
І тоді я кажу: от дивіться, коли був СРСР, ви де пенсію отримували? Не в СРСР, як ви звикли вважати, а в УРСР. І коли УРСР заявила про свою незалежність – вона забрала і своїх громадян. Чому ви не пред’являли претензії щодо виплати пенсій до СРСР? До його правонаступниці Росії? І чому тепер ви вважаєте, що, створивши іншу "державу", ставши "громадянами" іншої держави, маєте право вимагати пенсій саме від України?
- Що у відповідь чуєте?
- Люди не можуть послідовно вибудовувати логічний ланцюг. І коли ти починаєш це робити замість них у своїй статті чи в особистій розмові – бо із зони окупації мені дзвонять багато – людина прокидається. Вона починає ставити питання. Вона нервує, вона ненавидить, вона психує – але вона поволі починає бачити. І починає ставити ті питання, які її зрештою виводять на світло.
І я дуже потім радію, коли вони мені дзвонять, зітхають і кажуть: "Ми з вами сперечалися… Ви нас вибачте... А допоможіть – ми виїжджаємо"... І для мене це особиста перемога. Тому що людина починає розуміти, що відбувається.
Нам дуже бракує інформаційної боротьби. Тому що у нас, скажемо правду, є заробітчани, які їдуть до Росії. У нас є зірки естради, які не вважають, що в Україні – війна. У нас є люди, які кажуть: "А чого ми будемо допомагати атошникам – хай їм держава допомагає. А чого ми будемо допомагати біженцям? Їм Папа Римський євро дав..."
У нас є чиновники, які ухвалюють безглузді або й злочинні закони. Он один із авторів "14 друзів хунти", наш військовий кореспондент Мартін Брест, підняв сьогодні тему, яка для мене, людини цивільної, стала шоком. Виявляється, коли хлопця на фронті поранило, його комісують. І якщо він від отриманих поранень помирає після того, як його комісували, то він помирає цивільною людиною. Тобто його родина вже не має права на жодні виплати.
Це страшні речі. Але це все і є війна. Це її кути, її грані. Від пропаганди до законів, від ставлення людини до себе до обставин, у яких опинилася країна, до ставлення людини до влади і до країни, ставлення людини до свого села і свого будинку – усе це є війна. Тому що війна починається не з пострілів. Війна починається з того, що відбувається з людиною.
І для мене на війні одним з найбільш вражаючих і найболючіших відкриттів було те, що вона робила з людьми. Як вона змінювала їх обличчя. Як вона перевертала з ніг на голову існуючі моральні норми. Я це називаю обнулінням моралі. І знаєте – я зараз скажу страшну річ, але для мене легше виправдати окупанта. Його дії логічніші. Тому що він – окупант. Ти від нього і не чекаєш нічого хорошого. Ти знаєш, що це окупант. І коли він починає вбивати, ґвалтувати, мародерити – це не стає для тебе несподіванкою. Бо десь підсвідомо ти цього очікуєш. Ми до цього були готові морально, коли побачили російських солдатів, кадирівців, донських козаків. Бо для нас це був ворог і окупант. Усе, що вони творили, для нас було виправдано війною.
Але те, що почали творити місцеві люди, вчорашні сусіди... У мене сусід – командир танкової бригади, який мародерствував, який брав "Метро" в Луганську і який виходив на вулицю і розповідав, як він давив танками "укропів", скільки навіджимав і намародерив. І мої сусіди падали йому в ноги: візьми нас на роботу, ми там денщиками будемо, будемо тобі чоботи мити, але ми хочемо мародерити те, що недомародерив ти... І це жахливо.
Це жахливо, коли вчитель, який все життя викладав у школі, зараз починає вкладати дітям в голови весь оцей маразм про "хунту" і "фашистів"… Я не можу це все сприйняти.
Я намагаюсь це все підсумувати, описувати в своїх статтях те, що відбувається. Але... Оце і повинно бути в інформаційному просторі. Ми повинні досліджувати війну, препарувати її, викривати кожну її зазубринку, кожну її зморшку, зривати з неї маски – щоб ми розуміли, де ворог і де саме ми недопрацювали в своїй країні.
- А якщо препарувати доведеться не тільки ту сторону, а й себе? Свою армію? Це ж теж доведеться робити, правда?
- Так. Це дуже буде страшно. Це доведеться робити. Але буде дуже погано, якщо це будуть робити такі люди, як... Я вже боюся слова "журналіст"… Такі люди, як "Страна.ua" або хтось зі зрадофілів-блогерів, у яких щодня така "зрада", що хоч вішайся. Жодної пропозиції, як змінити ситуацію, але "зрада" на кожному кроці. І така, що якби те все відповідало дійсності, нас би не те, що захопили кілька десятків разів, наша країна вже просто давно би не існувала.
Дивіться, я сама крізь це все пройшла. Коли цього всього було в інтернеті дуже багато. А ти сидиш в окупації, ти дезорієнтований, і ти не знаєш, де свої, де чужі. Хоча я постійно кажу: на війні у кожного – свої "свої". Ти дезорієнтований. Твоя подруга, сестра, кума, з якою ви все життя разом, раптом в одну мить перестає бути твоєю кумою, сестрою. Поруч з тобою живуть не твої сусіди, а якісь незнайомці, які вірять в "русский мир", "хунту" і "фашистів" у Києві.
І ця дезорієнтація – це дуже страшний посттравматичний синдром. До речі, про це теж у нас мало хто пише і каже, про те, що переселенці й мешканці окупованих територій назавжди залишаться носіями посттравматичного синдрому. І аби зорієнтуватися, ми куди кидаємось? До інтернету, до останнього струмочка інформації. Бо телебачення на той момент лишилось тільки російське. А що українського ми могли знайти? Тільки щось в інтернеті.
І от людина з Донбасу – переважно російськомовного регіону – набирає в пошуковій системі російською "новости Украины", а їй – бац! – і різноманітні "страна.ua". Це ж український ресурс? Український. А там: "Порошенко – зрадник" і так далі. Але це ж український ресурс. Це українці пишуть. Про українців.
І я бачила масу випадків, коли люди були дезорієнтовані й ухвалювали неправильні рішення саме тому, що вони читали отаку "Страну.ua" чи "Вести", чи дивилися передачі, створені у Ахметова. Це також інформаційна війна. І препарувати її буде дуже боляче. Втім, якщо треба буде препарувати себе, я готова себе препарувати.
І, ви знаєте, мене дуже лякає оце російське "не забудем, не простим, если надо – повторим".
- Так, подібна установка десятків мільйонів громадян країни-агресора дійсно лякає.
- Це страшно. Але для людей, які не бачили війни, це і близько не так страшно, як для тих, хто її побачив. Мені от, наприклад, подруга подзвонила з окупованих територій. І вона каже: Луганськ – це "совок", десь 1960-ті роки. Але "совок" маргінально-примітивний. Там можуть написати десь такий донос: "У мого сусіда в гаражі стоїть машина. Сусід, швидше за все, нацик, бо машина у нього – іномарка якась. Прошу сусіда розстріляти, а машину віддати мені".
А от у Донецьку напишуть зовсім інший донос: "Моя донька дивиться і слухає в інтернеті українські новини, вона – пособник хунти, наводчиця нациків. Прошу її розстріляти, а її неповнолітню дитину віддати мені. І всю гуманітарку, що отримує моя дочка, віддати мені". Оце Донецьк. І це також препарація війни. І ми повинні також бути до цього або готові, або не готові. Тому що "не забудем, повторим" – це "ми повторимо ГУЛАГ, НКВС, розстріли, доноси". І все це зараз повторює окупована територія. Але ми цього не досліджуємо.
Ми повинні досліджувати "аватарів". Ми повинні досліджувати, що відбувається радянського в нашій армії. Коли я була маленькою, моя бабуся купувала в магазині гречку чи пшоно, приносила додому і висипала на стіл. І ми його перебирали, вибирали оцю полову, інше сміття… Отак ми повинні зараз зробити і з собою, з нашим суспільством. Ми повинні висипати себе на стіл – і вибирати з себе оцю "полову". Бо інакше оце "не забудем, не простим, если надо – повторим" завтра може бути повторено. "Совком" у кожному місті України. Бо люди, не розуміючи війни, граючись у всі ці інформаційні симулякри, бавлячись у всі ці "страны.ua", отримують Луганську і Донецьку області у себе вдома, у кожному місті.
І треба з цим боротися. І якщо виявиться, що серед полови є і наша провина, то не треба зрадофілам вимахувати цим, як стягом, і доводити самому собі, що ти, вибачте, в лайні сидиш. Це треба стерти, випрати, прибрати – щоб, не дай Боже, не повторилося.
Колись СРСР виграв війну з фашизмом. Але в мене таке враження, що він його не переміг, а перебрав на себе і повторив. Тобто, вбивши дракона, СРСР сам став драконом рашизму. І зараз оцей рашизм ми бачимо.
І, знаєте, дуже страшно стає, коли мені на Луганщині розповідають оце "повторим НКВС, ГУЛАГ", "Сталина на вас нет". Я тоді запитую: а чому ви вважаєте, що в таборах сидітиму я, а не ви? Я от грамотніша, я краще донос напишу, аргументованіше. То чому мій донос проти вас не буде розглянуто, а ваш проти мене – буде? І чому в таборах ви будете охороняти мене, а не навпаки? І люди не можуть відповісти на це питання. Бо вони його вперше почули. Воно для них не логічне.
Минулого тижня в Красному Лучі пограбували підприємця, який дуже сильно підтримував усе це їхнє "народне ополчення". Те ополчення його зараз і обібрало. Добре хоч не розстріляли, не вбили. Я вже казала, що "свої" у кожного – свої. І тільки колаборанти не можуть бути нікому своїми. Вони можуть стати на певний час помічниками, ресурсом. Але потім вони неминуче стають жертвами.
І колаборантам на мирних територіях України, там, де не стріляють, варто би було пам'ятати: сьогодні ти пишеш статтю про "распятых Нацгвардией мальчиков", а завтра ти будеш жертвою "народного ополчения Донбасса". Тому що фашизм має властивість розповзатися.
Дуже прикро насправді бачити це все, розуміти, що на інформаційному фронті у тебе не прикрита спина. Це, напевно, не менш страшно, ніж в реальному бою.
Але ми продовжуємо писати. От саме про це й книга "14 друзів хунти". Про війну, як вона є.