Є люди, які наведуть лад у Донецьку після його звільнення - волонтер з Донбасу

Волонтер з Донецька ЛЕОНІД КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ у другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів про збір грошей для українських військових, про комікси з українськими супергероями, про докази, які допоможуть після перемоги притягнути до відповідальності всіх колаборантів і бандитів з незаконних збройних формувань на Донбасі, а також про свої плани на повоєнне майбутнє.

Першу частину інтерв'ю читайте тут: Коли приберуть Путіна, в Україну може хлинути натовп - волонтер із Донецька

- Усі три роки після того, як ви виїхали з Донецька в Дніпро, ви продовжували займатися волонтерською діяльністю. І створили цілий проект під назвою HUNTA.IN.UA. Якщо говорити про проект – з чого ви починали і до чого прийшли в підсумку?

- Насправді, головне – це результат проекту. За цей час в рамках проекту було куплено 1,5 тисячі комплектів форми, тисячу пар взуття, не враховуючи усе інше.

- Чи є у вас улюблені підрозділи, яким допомагаєте в першу чергу?

- Зараз це "Донбас-Україна". Їм я завжди допомагаю. І, на жаль, ми взяли тайм-аут у допомозі 87 ДШБ 79 бригади. Ми їм допомагали. Але зараз туди почали виділяти гроші, над ними Юрій Бірюков (радник президента і міністра оборони України, - "Апостроф") зараз "шефство" взяв – і ми з командиром домовилися, що на два місяці візьмемо тайм-аут. Бо куди вони (команда Юрія Бірюкова, - "Апостроф") приходять – звідти я йду.

- Чому? Це щось особисте?

- Вони просто починають "вибивати". Навіщо мені ці всі розклади? І в людей проблеми, і мені це неприємно... Але не будемо про сумне. Найголовніший результат – те, що ми допомагали, допомагаємо і будемо це робити.

- Ви починали з патріотичних футболок, вірно?

- Так, я ходив на "Озерку" (центральний ринок міста Дніпро, - "Апостроф") і друкував по 20-30 футболок. Картинки спочатку знаходив в інтернеті: ось ці башти, "укропи", закривавлені руки, що розривають Україну... А пізніше почав працювати з художниками. Зараз футболок продаємо багато. Та й асортимент зараз більш ніж пристойний: десь 150-200 позицій.

- По-дорослому, як кажуть...

- Так. І ось гортаєш стрічку Facebook – і бачиш, що багато людей на аватарку фотографувалися в наших футболках. Приїжджаєш у Київ, йдеш вулицею і бачиш людей у твоїх футболках. У Львові навіть бачив, у супермаркеті. Забавно так: йде мужик у нашій футболці – і так пильно дивиться на мою футболку, в яку я одягнений...

Словом, я задоволений. Проект живе. Проект – це ще недавно було лише три людини, зараз ось ще хлопця після АТО взяли. Це, до речі, велика проблема, якій вкрай мало уваги зараз приділяють: те, що ветерани АТО, повертаючись із фронту, йдуть або в охорону, або у тітушки, тому що більше нікуди не беруть.

- Виходить, статус УБД – це певного роду "донецька прописка", тільки для ветеранів?

- Певного роду. Після АТО на роботу людей беруть вкрай неохоче. Тому вони йдуть або в "порохоботи", або в охранку, або в тітушки... Ось недавно, наприклад, будівлю, де у нас офіс в Дніпрі, захоплювали. Приїхали 40 тітушок. Я дивлюся – і бачу знайоме обличчя. Підходжу, кажу: "Слухай, звідки я тебе знаю?" "Ви, - каже, - помилилися". А я йому тоді: "Мар'їнка, 2014 рік, липень місяць, ти стояв на блокпосту між селом Костянтинівка та Зугресом?" "Так, стояв". Кажу: "Я ж тобі сигарети давав... А ти зараз прийшов мене захоплювати?"... Вони нас не чіпали, але сам факт... Ось такі справи. Це зараз Дніпро такий. Але я до цього ставлюся філософськи. Я розумію, що головне – бути на боці добра.

- А якщо не відразу розумієш, де він, бік добра?

- Дурниці. Нормальна людина це відразу визначить.

- Повернемося до більш приземлених речей. Крім одягу ви минулої осені взялися випускати ще й комікси...

- Так. До речі, комікси спочатку були придумані в тому числі, й для того, щоб одягати героїв у наш одяг – і таким чином продавати його.

- Такий собі маркетинговий хід? І як спрацювало?

- Поки не особливо працює. Маленькі продажі. Але ми поки що над цим особливо не морочилися. Хоча всі персонажі одягнені в наш одяг... Але по ходу багато чого змінюється, насправді. Приміром, ми думали, в коміксах буде тільки Донецьк, Донецьк, Донецьк, а от 4-й випуск у нас вже про Крим вийшов...

- Почекайте, давайте по черзі... Ось ви сиділи – і раптом вам спало на думку: а чому б не намалювати комікс? Навряд чи це було ось так, правда? Розкажіть, як було?

- Ой, є в мене товариш. І він мені каже: "Як зробити так, щоб товар продавався добре? Який би мерчендайзинг придумати?" Кажу: "Я не знаю". Поділився, пам'ятаю, з ним тоді своєю ідеєю зробити футболку з Надією Савченко. Була весна 2015 року, це ще тренд був... А він мені й каже: "А давай не з Савченко зробимо, а своїх героїв придумаємо якихось?"

Почали ми цю ідею розвивати. Спочатку придумували героїв. А потім один хлопець тут, у Дніпрі, який дуже захоплювався коміксами, запропонував: "А хочете я вам комікси намалюю?" Ну, ми і почали навколо цієї теми ходити. Півроку колами ходили-ходили, у такі нетрі залізли – згадати страшно! Він привів осіб 20 різних – та художниця, та логотипщиця... А я дивився на це все і думав: це циганський табір якийсь, так проекти не робляться...

У результаті ми все закінчили – і звернулися до однієї дівчинки, яку мені мій художник порадив. Мій товариш почав писати, ця дівчинка – малювати, а я – продавати. Ось і вся передісторія.

- Про що ці комікси?

- Мабуть, почати треба з того, яка там ідея головна. Ви ніколи не замислювалися над тим, що зараз робиться все для того, щоб у сучасних українських дітей не було сучасних українських героїв? Ні? А спробуйте запитати у будь-якої дитини, хто для неї герой? Почуєте і про Бетмена, і про Спайдермена... А українських героїв немає. І це при тому, що ми живемо в один час з людьми-легендами. Зі справжніми героями. І таких людей багато.

Спочатку ми хотіли списувати кожного персонажа з окремого героя цієї війни. І перший випуск за таким принципом і зроблений. Там головний герой має реальний прототип – мого друга, ветерана АТО Юру Кисляка.

Але вже після першого випуску ми вирішили від цієї ідеї відмовитися. Увесь процес створення коміксів ми обговорювали покроково в Facebook, і в ході обговорення було вирішено робити збірні образи, без прив'язки до конкретних прототипів.

- Чому?

- Ми спочатку хотіли зробити 10 героїв. І за допомогою голосування у Facebook обрали 10 претендентів, із яких ці герої були списані. Але коли це все я почав озвучувати – люди почали ображатися. І той захотів, і той... Тоді я і сказав, що після першого випуску ми відмовляємося від прив'язки до конкретних людей – і робимо загальних персонажів для всіх наступних випусків.

В результаті у нас з'явився один військовий... Ну, як військовий? Футболіст, який став військовим. Другий – справжній військовий. Третій – комп'ютерник. Четвертий – фахівець з кинджалів. У нас взагалі-то був хлопець, але ми вирішили, краще, щоб це була дівчинка. Звуть наших героїв Кий, Щек, Хорив і Либідь. І кожен з них володіє якимись здібностями. Кий – організатор, Щек – програміст, усе може зламати, Либідь добре б'ється, а Хорив координує дії групи. Є ще президент Країни і президент Тайгана – такі ще два персонажі.

- Позитивні або негативні?

- Президент Країни – позитивний, а Тайгана – злий.

- А який зв'язок з реальністю у персонажів коміксів?

- Це вигаданий світ. Фентезі. Як Рохан і Гондор у Толкіна у "Володарі перснів". Рохан – як Донецьк, а Гондор – як Крим. Щодо Криму нам допомагала Еміне Джапарова з Міністерства інформполітики, тому що я не настільки добре знаю півострів. А в нашому Рохані-Донецьку навіть вулиці списані з вулиць мого рідного міста... У нас там є навіть будівля СБУ, де проводили досліди над людьми. Ми знайшли план другого поверху цього будинку – і він є в коміксі.

Усього зараз випущено вже чотири випуски коміксів. Три перших – чорно-білі, це більш класичні європейські комікси. А останній ми зробили кольоровим, хоч і довелося через це трошки влізти в борги. Він вже ближче до Marvel. Не Marvel ще, але в тому напрямку.

Самі історії пише хлопець, який фанатіє від "Гри престолів". Я, наприклад, цей фільм не люблю – мені подобаються більш динамічні історії, тому, коли я почав писати свої короткі автобіографічні новели у Facebook, орієнтувався на "Кримінальне чтиво" – чотири сюжетні лінії, які то перетинаються, то розходяться. Один герой, другий, потім вони перетинаються – і виходить якась третя історія. Як у Тарантіно.

- Якщо повернутися до коміксів, я вже зрозуміла, що персонажі не списані з конкретних людей. Але, можливо, це збірні образи?

- Ні. Комп'ютерник – звичайний, дуже худий рудий хлопець. Військовий – звичайний. Дівчинка – блондинка, теж особливо нічим не виділяється. Вона, до речі, зовні схожа на співачку і актрису Аллу Мартинюк, яка займається волонтерством, а до війни в групі "Сливки" співала. Ми з нею якось у Дніпрі зустрілися, а вона і каже: "А я ж через тебе займатися волонтерством почала". Ніби вона мене про щось просила, а я відмовив, сказав, що не до неї мені зараз, її зачепило.

- Своїм підопічним, військовим, ви комікси показували?

- А як же? У "Донбас-Україна" вони вже і у комбата, і у всіх є. І в госпіталь передаю постійно. Якщо ж говорити про реакцію, то все, що пов'язане з Україною, сприймається добре. А тут ще й такий незвичайний формат.

- До госпіталю часто ходите?

- Раз на тиждень.

- Там багато хлопців зараз?

- У Дніпрі їх завжди багато. Хто б що не казав... Я просто бачу, як наші місцеві жінки-волонтери там борсаються... Ну, не вміють вони просто збирати гроші! А я вмію. У мене ж аудиторія більша за їхню. Я на госпіталь десь 7-8 тисяч щотижня витрачаю. Але купую виключно те, що більше ніхто не купує.

- Це що?

- В основному, взуття та одяг. Футболки їм віддаю, які у мене залишаються. Тому що дуже часто хлопців привозять, просто зрізають з них те, що на них було одягнене, і кладуть. І ось він лежить, накритий простирадлом... Ні, зрозуміло, дружини щось надсилають. Але у когось немає дружини, у когось дружина не багато надіслати може. Так що – допомагаємо.

- Ви вже три роки займаєтеся волонтерством, знаєте безліч військових, чи є серед ваших знайомих ті, хто загинув?

- З усіх моїх знайомих загинули тільки Іса Мунаєв, але це, я так розумію, нещасний випадок, і Льоня "Борода" (Леонід Сазонов, зв'язківець 37 ОМПБ 56 бригади, загинув 16 лютого 2017 року, – "Апостроф"). А так, на щастя, все нормально з усіма. Утім, Льоня теж не в бою загинув. Як основну слідство розглядає версію самогубства. Але Льоня не міг цього зробити! Йому допомогли. Я з ним за три дні до трагедії телефоном розмовляв – жодних навіть натяків не було. Та й ніхто з тих, хто його добре знав, у самогубство не вірить. Це не самогубство! Він нормальний чувак був.

- Будемо сподіватися, що розслідування таки буде об'єктивним... А поки давайте змінимо тему. Скажіть, волонтерство як явище, за вашими спостереженнями, сильно трансформувалося за останні три роки?

- Якщо говорити про волонтерство, я завжди підкреслюю: особисто я взагалі спочатку допомагав своїй дружині. Не хотів у все це влазити.

- Ну і що? Ви дружині допомагали, когось у волонтерство привело бажання допомогти своїм близьким або знайомим, що пішли на фронт...

- Це не про нас. Наші, донецькі, ж тільки влітку почали йти воювати. До цього сиділи, чекали. Думали, обійдеться... Зате зараз, коли Донецьк звільнимо – хто, як не донецькі, наведе там лад? А вони туди зайдуть! І ми, як ніхто, знаємо, хто там що робив, хто яким був поліцаєм, хто стріляв, а хто – ні.

- Це якось фіксується?

- Звичайно. У Олени (померлої знайомої Леоніда Краснопольського з Донецька, про яку він розповідав у першій частині інтерв'ю, – "Апостроф") подивіться, скільки на сторінці всього... А є цілі хмари. У неї кілометри постів, сотні папок з інформацією про ватників, донецьких поліцаїв, усяких "орколизунів"...

- Мені цікаво, чи збирається це все в одному місці, звідки, коли прийде час, можна буде це все дістати?

- Олена мені розповідала, що у неї це зібрано все десь на хмарі. Але я не можу згадати, до чого вона мені це казала. Вона мене просила щось розмістити на моїй сторінці, а я не захотів. Я взагалі намагаюся обходити гострі кути. Тому що батьки там, у Донецьку. І до них вже приходили.

- Серйозно? Сподіваюся, все гаразд?

- Усе обійшлося. Це було якраз восени 2016-го. До них додому прийшли. У мене батьки дуже старенькі вже, тому їх просто полякали трохи – і все.

Так от, Олена, коли мене просила про щось написати, розповідала про хмару, де все систематизовано за особами, за датами, за часом. Кілометри скрінів... Адже вона не працювала. Ночі безперервно сиділа в інтернеті й систематизувала, систематизувала...

А ось волонтерство спочатку було безсистемним. Люди просто не знали, що робити, але хотіли робити хоч щось. Хоча у мене, мені здається, система була завжди. Завжди був підрозділ, завжди був командир, через якого я допомагав хлопцям.

- А потім? Чи правда, що для частини волонтерів – не для всіх, але для частини – волонтерство перетворилося на бізнес?

- Не знаю. Я ж не можу звинувачувати людей, не маючи 100% доказів на руках! Хоча і бачу, що частина волонтерів на якомусь етапі пересіла на гарні машини... Попереджаючи можливі питання: я на якій машині їздив – на такий і зараз їжджу.

- Часто стикаєтеся з негативом з боку колег за цехом?

- Прокляття деякі пишуть.

- Та ви що? А за що, якщо не секрет?

- Так от хоча б за те, що мені колись Семенченко орден вручив. Досі клянуть! Кажу: так прийдіть, я вам його віддам, подарую той орден...

- А що за орден від Семенченка?

- Якось мій знайомий старшина з батальйону "Донбас" мені каже: "Тебе запрошують до штабу". "Ну, - кажу, - добре". Семенченка там з 2014-го жодного разу не було. І ось я приїжджаю туди, до штабу, а до мене Семенченко підходить: "Ось ми тебе нагороджуємо, ось орден"... Мене "Доберман" (боєць АТО, - "Апостроф") прокляв. Зараз ось тільки-тільки почали спілкуватися. Кудінов (донецький правозахисник Олександр Кудінов, - "Апостроф") зі мною півроку не розмовляв. Дніпровські волонтерші досі якусь гидоту про мене пишуть. І лише минулого тижня мені заступник комбата сказав, що це все через орден. Та навіщо він мені потрібен?! Хоча там, де Семенченко з'являється, завжди ось таке...

А взагалі я вважаю, що всі українці – хороші. І якщо хтось хоче мені щось сказати – Дніпро, вулиця Миронова, 20-а. Я там кожен день. Приходьте. Я можу будь-які думки вислухати. Але дайте ж і мені можливість якісь аргументи навести! А не так, як це зазвичай відбувається: напишуть про мене гидоту – і забанять. І я ні відповісти не можу, ні захиститися.

А так – все, що могли, вони про мене вже розповіли. Я і "кривавий барон", і бізнес на крові веду, і живу в апартаментах, і машина у мене бізнес-класу. Так прийдіть і подивіться! Я ж відкритий! Я живу в орендованій квартирі – жахливій причому. Їжджу на старій машині 1997 року, не джип, не бізнес-клас, нічого подібного. У мене працюють дві дівчинки, і ось ще я хлопця після АТО взяв, який, до того ж, ще й росіянин. Йому в Україні на роботу влаштуватися взагалі нереально.

- Доброволець?

- Так. З "Торнадо" причому. Я ж "Торнадо" теж допомагав. Щоправда, нікому не говорив про це. Там тема була взагалі... Я от думаю: зараз Онищенка (колишній комбат "Торнадо" Руслан Онищенко, - "Апостроф") випустять...

- Як це "випустять"? Тільки-тільки ж вирок винесли!

- Розповідаю: у мого товариша забрали джип. Точніше, не в нього особисто, а в якогось його знайомого. І товариш мені дзвонить, просить: "Допоможи повернути машину". "Ну, здрастуй! – відповідаю, - Як же я тобі допоможу? Я ж на ДНР не впливаю". А він: "Яке ДНР? Це наші! "Торнадо"!" Ну, я і подзвонив їм. Поговорив.

- З Онищенком?

- Ні. Зі своєю контактною особою, з людиною, через яку я цьому батальйону допомагав. Не пам'ятаю вже, як його звуть. І він мені сказав: "20 штук гривень – і ми скажемо, де машина стоїть". Я кажу: "Ти що, божевільний? Ти прийшов у сандалях і спортивних штанях!" Вони ж взагалі багато з в'язниць поприходили, з цими татухами – сонце і трактор.

Якщо взятися писати про "Торнадо", то роботи на рік вистачить!.. А як вони у Великоанадольському лісі батьків мого спонсора, який мені тепловізори купував, замкнули в будинку в туалеті – і витягли з дому все. Телевізори це грьобані тягли, які на х*р нікому не потрібні!.. Ось що таке "Торнадо"!

- Тобто ви не здивовані тому, в чому їх звинувачують? Не вважаєте цей процес переслідуванням патріотів? Вважаєте, усе це вони могли зробити реально?

- Я так не думаю – я знаю. Я їх пізнавав у ході процесу – і в мене волосся ворушилося. Не хочу поки про це писати і говорити. Нехай їх уже або посадять, або відпустять.

- Ви вже фактично дніпрянин. Як оцінюєте скандали, які супроводжують останнім часом ім'я мера Дніпра Бориса Філатова?

- Дивіться, не так давно у Філатова Скрипін брав інтерв'ю. І хто Борису Альбертовичу подзвонив і спілкувався з ним? Єпіфанцева (заступник мера Дніпра, екс-регіоналка Світлана Єпіфанцева, - "Апостроф"). Google може багато цікавого розповісти про цю жінку. А ми потім дивуємося. Ось нічого не відбувається, нічого не відбувається, а потім – тітушки б'ють атошників, а мусора їх захищають. А ще пізніше призначається беркутівець Ткаченко (екс-беркутівець Андрій Ткаченко був призначений головою муніципальної поліції Дніпра, - "Апостроф"). А навіщо це робиться? Ми ж у Донецьку це все проходили. Це тут народ ще можна спробувати розводити. А ми все це бачили і розуміємо: Ткаченко просто виконає потім будь-який наказ. Саме в цьому причина. Що, у Дніпрі більше нікого нема, хто міг би працювати на посаді, куди Ткаченка призначили? Та купа безробітних! І атошників, та кого завгодно! Я особисто знаю багатьох. Але ні... Саме тому я і вважаю: війна у нас попереду довга.

- Головне, щоб перемогою закінчилася...

- А для цього треба руки не опускати. Як кажуть наші мудреці: Бог не дає тобі випробувань, які ти не можеш пройти. Це, до речі, дуже допомагає в стресових ситуаціях. А волонтерство... Воно просто стало способом мого життя.

- Чи уявляєте себе тепер поза волонтерством?

- Знаєте, що мені в моїй синагозі сказали? "Коли все це закінчиться, ми запросимо тебе – будеш для нас гроші збирати, для громади. Ти вже все знаєш". Раніше була при синагогах посада така – людина, що збирає гроші для бідних.

- Мені здається, повернутися до спокійного, розміреного життя у волонтерів навряд чи вийде...

- Я навіть не знаю, як відповісти. Це – як наркоманія, напевно... Ти стаєш залежним. Я вранці прокидаюся і пишу пост. А вночі пишу про футболки. І ось я в цьому режимі й живу. Якщо війна закінчиться, повірте, я знайду, чим займатися. Можливо, поїду в Ізраїль до дитини. Ми його туди відправили вступати до інституту, він не вступив і пішов до армії... Буду там, в Ізраїлі, капусту перебирати за 1,5-2 тисячі доларів...

- Реально змогли б поїхати? Просто ви сказали, що любите Україну, от я і подумала, що ви не розглядаєте варіант з еміграцією.

- А що – я в Ізраїлі її не буду любити? Точно так само буду. Я вам, знаєте, що скажу? Тут я потрібен. Тут у мене місія. Це те, за що я лаю Порошенка (повернімося до самого початку нашої розмови – про те, що кожній людині дається її час). Ось у мене є мій час, а у нього – його час. Він його так собі використовує. А я викладаюся.

У цю історію по-різному можна зайти. І коли ти громадянин – це твоя позиція, а коли ти просто овоч... А ми ж були кабачками, поки до нас не прийшли і не заговорили ламаною російською...

Я не знаю, чи зможу жити звичайним життям після завершення війни. От коли війна закінчиться – тоді й розберемося. Але вона не закінчується!

Я взагалі вважаю, що у нас події будуть розгортатися за ізраїльським варіантом. Що війна ця – дуже надовго.

Хоча для України це реально добре зараз, як би цинічно це не звучало. Бо інакше, без війни, ми за якихось 3-4 роки знову скотилися б у те болото, з якого тільки-но такою страшною ціною почали вибиратися...