Ми відкладаємо час перемоги у війні, комусь це вигідно - один з найкращих снайперів в АТО

З початком війни він кинув мирне життя і всі свої захоплення заради того, щоб підготувати хороших снайперів для армії з мотивованих, але слабо підготовлених добровольців. А з часом, незважаючи на немолодий вік, і сам підписав контракт і пішов служити. Зараз він створив і розвиває взвод снайперів в одній з бригад Збройних сил України, яка знаходиться на Донбасі.

Він просить не називати ні свого імені, ні навіть позивного – надто багато бажаючих його знищити є на тому боці. Але поговорити з "Апострофом" один з найкращих снайперів у зоні АТО все ж погоджується.

Перше, що кидається в очі в кімнатці, де ми за розмовою проведемо наступні півтори години, – це усіляке військове спорядження, різнокаліберні коробки, котрі займають не тільки столи, полиці й стільці, але й підлогу.

- Усе обладнання тут, всі шмотки, які ви тут бачите, куплені або за власні гроші або за гроші друзів, які нам допомагають, - ніби відповідає на непоставлене питання співрозмовник.

- А держава?

- На сором нам і на сором всій нашій державі, на жаль, снайперські підрозділи все ще забезпечуються і воюють не завдяки державі, а часом і всупереч їй. Сучасні гвинтівки, далекоміри, тепловізори, біноклі, балістичні калькулятори та метеостанції, не кажучи вже про спеціальний одяг, спорядження, харчування та навіть хороші боєприпаси – все купується небайдужими людьми, які вболівають за нашу державу. Я, наприклад, так і не зміг зрозуміти, як може президент-мільярдер продовжувати заробляти мільярди у воюючій країні. Як і, звичайно, вся ця, з дозволу сказати, депутатська банда (більша її частина). Ось для мене це незрозуміло – як би я не намагався знайти цьому хоч якесь пояснення. Це ж стосується і величезної кількості інших людей, які заробляють величезні гроші під час війни. Як можна?! Усе, що ти можеш, зараз необхідно віддавати на перемогу у війні, залишаючи собі лише певну суму на проживання. Для себе заробимо потім. Ну, це моє ставлення.

- Ви так і робите?

- Так і роблю.

- Як давно?

- З перших днів війни.

- Як ви від розуміння, що почалася війна, перейшли до розуміння, що треба щось робити? Як зрозуміли, що потрібно робити саме те, чим ви зараз займаєтеся?

- Так вийшло, що в своїх заняттях спортом – а я багато чим займався в спорті – я від держави допомоги не отримував ніколи. Спортзали, тренування, спорядження. За все доводилося платити. Усе, що я робив у будь-якому виді спорту, на будь-якому рівні – це лише моя ініціатива. Тренерською та громадською діяльністю я теж займався на рівні себе особисто. Центром всього цього руху був я. І від мене розходились ситуації, які треба було вирішувати: добути гроші, залучити людей, забезпечити вплив, забезпечити захист або ще щось – все це було з мене або навколо мене. Так було в мирному житті. А коли почався Майдан, зрозуміло, ми опинилися там.

- "Ми" – це хто?

- Ми – усі ті, хто стояв на Майдані, приходив на Майдан, допомагав, чим міг. Одинаки та групи, які забезпечували їжу, тепло, дрова, ті ж самі покришки і так далі. Ми все це возили...

Майдан пройшов крізь мене. Не можна було не помітити, наскільки все, що відбувається, було гідним з боку громадян і негідним з боку держави. Люди вийшли мирно. Я ж бачив, як всіх, хто прийшов на Майдан, перевіряли на наявність зброї – вона не допускалася ні в якому разі! І бачив, як все закінчилося розстрілами.

Можна припустити, кому це було вигідно, але явно не [Віктору] Януковичу і його компанії.

Майдан для мене був природний. І для мене було шоком, коли московські журналісти, чотири або п'ять осіб, які до того два тижні ходили Майданом і висвітлювали події там для Росії, журналісти, яких ми водили, яким допомагали, раптом у якийсь момент сказали: "Усе, ми завтра їдемо в Крим". Це було десь близько 15 лютого. Для нас тоді це було незрозуміло. Якого хріна? Ось у нас тут все таке живе, куди ви зібралися? "Нам подзвонили і сказали, щоб ми їхали в Крим"...

А потім почалися кримські події. І стало зрозуміло, що вже все. Що війна буде. І перше, що я зробив – пішов і купив собі гвинтівку. Я, абсолютно мирна людина, пішов і купив собі гвинтівку! І нас зібралася ціла компанія – з друзів-ентузіастів. І ми почали тренуватися.

- Ось так просто? Без остаточного та чіткого розуміння, до чого конкретно ви готуєтеся, як будете застосовувати отримані навички?

- Чому ж? Розуміння було: уже все, уже наближається.

- Ви збиралися йти воювати?

- Ми зрозуміли, що треба захищати країну. Тоді ще був повний розбрід і хитання. Ситуація була до кінця незрозумілою. Але в нашій компанії всі – люди, як правило, немолоді, років 40-50 – розуміли, що життя – дорога. І йти просто так, у якості гарматного м'яса, тобто вирушати воювати непідготовленими – це з точки зору бізнесу неправильно. Будь-який бізнес передбачає підготовку будь-якого проекту. Точно так само і проект під назвою "війна" вимагав підготовлених людей, людей зі знаннями, з розумінням, що робити в різних ситуаціях, з розумінням, як розвиватися далі.

У кожного з нас був свій досвід. Хтось був туристом, хтось – альпіністом, картингістом, гонщиком, ще кимось, у когось були якісь знайомі. І ми всі сіли на телефони. Один з наших знайомих взяв на себе функцію "координуючого центру". І знайшлися охоронці, знайшлися спецназівці, знайшлися люди з реальним досвідом участі в бойових діях.

Цих людей ми й залучили для навчання – і почали вчитися... А потім почалася вже власне війна. І стало зрозуміло, що вона – не на один день. Хоча починалося все красиво: наші почали антитерористичну операцію, пішли визволяти будинки, селища, міста... А потім бахнув Іловайськ. Розпочався суворовський прорив російських військ, коли вони захопили Новоазовськ і ледь не взяли Маріуполь. Стало зрозуміло, що Рашка пішла вперед.

- "Новоросія" так звана.

- Так. "Новоросія". На що я сказав: фіг їм, нічого такого ми не дозволимо! І почалося. У нашій компанії хтось вже пішов на фронт, хтось ще не пішов. Уже з'явилися перші загиблі у нас, в нашій компанії...

- Про яку кількість людей ми говоримо? Скільки вас зібралося в цю компанію?

- Було по-різному, коли більше, коли менше. Це не означає, що ми всі готувалися в одному місці в один час. Ні. По-різному бувало. Це було схоже на період Майдану, коли ти їдеш на машині, забитій шинами, заїжджаєш на заправку – і зустрічаєш там товариша, у якого машина битком забита їжею. Або їдеш на машині Майданом, тому що тобі потрібно завезти всередину те, що ти привіз – а там люди впізнають твою машину, вітаються... Таких точок перетину було безліч. Світ дуже маленький. Що на фронті, що у волонтерському середовищі. Патріотів у нас в країні не так багато, як хотілося б, але вони практично всі один одного знають. А всі інші... Навіть не знаю, як їх правильно назвати... Напевно, мовчазним стадом.

- Це ті, кого ще іноді називають "ватою"?

- Ні. Розумієте, є люди-патріоти, які пішли на війну. Є люди-патріоти, які вирішили не йти воювати з тих чи інших причин, але вони витрачають усі свої сили, усю свою енергію, усі свої можливості на те, щоб допомогти армії і людям, які захищають свою країну. І є дуже велика кількість людей, які тією чи іншою мірою схвалюють, засуджують, нейтральні. Але це – коров'яче стадо. Можливо, я цим когось і образив би, але це так є! Причому розмови можуть бути такими: "Ми нічого не можемо зробити з Росією", "А може, так було б краще", "При владі – козли", "Кого замість Порошенка?"... Варіацій безліч. Але є одне непорушне правило: якщо нічого не робити – ти помреш. Якщо щось робити – теж можна померти, а можна і вижити. У будь-якому випадку перемагає лише той, хто йде вперед. Ось тому і виникла така компанія, яка вирішила готуватися і йти воювати.

- Ви збиралися так і йти окремою групою або все-таки планували приєднуватися до якихось військових підрозділів?

- Один мій знайомий казав, що буде партизанити в партизанському загоні, що складається з однієї людини – з нього самого. "Тому що, - каже, - я нікому не вірю". А я – хлопчик вже дорослий. І йти просто так з автоматом в руках (або з гвинтівкою, як я потім вирішив) – не з руки. Тому що знаю вже набагато більше. А оскільки я не є офіцером, в армії служив хрінову купу років тому, я думав, що мене в моєму віці взагалі можуть не взяти в армію. Тому спочатку я бачив себе в якості інструктора.

- Де встигли попрацювати в цій якості?

- Ми певний час допомагали добробатам. Їздили, допомагали тренувати, натаскували пацанів. Використовували весь власний досвід і той досвід, який могли залучити. Це, знову ж таки, ефект бізнесу, що розвивається.

- Вчили людей ви не тільки снайперській справі?

- Ні. Ми багато чому їх вчили. Це як сніговий ком: усе нашаровується, нашаровується... У кінці 2014-го-на початку 2015-го життя розділилося на дві частини. Маленький шматок твого існування – це цивільне життя, де ти ходиш на роботу, заробляєш гроші, займаєшся спортом, спілкуєшся з друзями. І великий шматок життя – це війна. Саме на неї ти витрачаєш основні сили, час, кошти. Звичайне цивільне життя перетворилося на хобі. Твоїм життям стала війна.

- І в якийсь момент ці дві частини одного існування перестали уживатися?

- Ні. Вони уживалися нормально. До якогось моменту. Поки один мій знайомий не запропонував мені: "А поїхали на Новий рік привітаємо хлопців в Авдіївці". І ми поїхали вітати хлопців. А далі вийшло так, що з Авдіївки ми поїхали ще в одне місце, потім ще одне і ще... Поїздка затягнулася надовго. А ми в результаті потрапили з добробатів до ЗСУ.

- Різниця сильно відчувалася?

- Приблизно як якщо з лісу потрапити в джунглі. Це різне. Добробати – це все-таки трохи більш вільні відносини. Більше поваги всередині колективу. Добробати – це був інший менталітет, особливо на початку війни.

А армія тоді, в 2015-2016 роках, була насичена призовниками, для яких давним-давно придумано назву – "аватари". Пияцтво було поголовне. Керованість у цієї армії була низька, мотивація – низька. Люди просто боялися воювати – що, загалом-то, нормально. Були одиниці, на мою думку, по-справжньому мотивованих солдатів і офіцерів. Були і досі є професіонали. Саме на них і трималася армія.

Але саме тоді, коли я все це побачив, я зрозумів, що допомагати треба не стільки добробатам, які на той момент вже досить непогано були озброєні, споряджені й навчені і яким саме в той період, 2015-2016 роки, почали забороняти воювати, почали виводити з передка. Тоді стало зрозуміло, що йде яскраво виражений саботаж, що цю війну хочуть продовжити якомога довше. І, природно, тоді увага переключилася на ЗСУ. А оскільки це державна структура з державними правилами, оскільки це діюча армія – щоб щось у цій армії змінити на краще, треба було опинитися всередині неї.

Так і вийшло, що я потрапив сюди. Командир бригади, де я зараз служу, виявився знайомим моїх знайомих – і на його запрошення я і прийшов у цей підрозділ. І підписав контракт – у своєму не наймолодшому віці. Спочатку мені, оскільки я сержант і маю вищу освіту, обіцяли офіцерське звання. Але після сказали: вибач, офіцерське звання тобі не можна.

- Це ще чому?

- Тому що "тобі вже багато років – не можна бути офіцером". І, загалом-то, неважливо, що ти вмієш, знаєш і можеш. Тобі стільки-то років – значить, не годиться.

Але я прийшов сюди не за грошима. Ті гроші, які я зараз отримую за місяць служби, в хороші роки я міг заробити за день. Але я ж не за грошима сюди прийшов. Я прийшов збирати взвод. І оскільки я найкраще знав, вмів і розбирався саме у снайперській справі, я почав збирати всередині бригади взвод снайперів.

Виявилося, що система підготовки снайперів у ЗСУ знаходиться на рівні Другої світової. Хоча тоді, напевно, навіть краще готували. Тому що тоді був ТСОАВІАХІМ (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву, - "Апостроф"), тоді був ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, - "Апостроф"), тоді була допризовна військова підготовка – і багато речей люди знали просто тому, що їх готували в школі. Зараз допризовної військової підготовки немає, ДТСААФу немає, зброю купити неможливо і так далі. Тому люди не знають, не вміють і, як правило, не хочуть.

Тому довелося вчити. Підбирати взвод. Тому що взвод мені дістався в кількості аж п'ятьох осіб. З цих п'яти осіб один схильний до алкоголізму, один – тричі контужений "правосєк" і так далі. Різні люди з різним життєвим досвідом, яких об'єднувало тільки одне: усі вони на той момент були готові воювати.

Але почали потихеньку займатися, почали потихеньку ходити, я почав потихеньку приводити їх до якогось спільного знаменника. Домовився з командиром бригади, з'їздив у "Десну", підібрав собі там кількох людей. Причому вичіпляв їх всіма правдами і неправдами – їх готували не як снайперів, а на зовсім інші спеціальності – як механіків-водіїв, наприклад. Я шукав людей, характери, я їх просто нахабно забрав до себе у взвод. Тільки тому, що командир бригади сказав: "Механіки-водії бригаді, безумовно, теж потрібні, але, якщо ти вважаєш, що вони годяться в снайпери – забирай".

У ту ж поїздку я відібрав собі ще кількох людей. Частину з них мені вдалося забрати, частину – ні. Але ті люди, яких я тоді відібрав, сьогодні стали кістяком нашої групи, а про декого, хто не потрапив, шкодую досі.

Потихеньку почали тренуватися, у проміжку між боями. Знайшли поблизу полігон, ходили – і займалися. Аж до того, щоб, що називається, бити по руках: це роби так, а це – не так.

А потім один з моїх друзів проявив ініціативу – купив для нашої армії хороші гвинтівки і придумав, як ці гвинтівки поставити на озброєння до нас в бригаду.

- Це питання так досі й не вирішується? Держава так і не почала закуповувати нормальні гвинтівки?

- Державні закупівлі – це окрема історія. Я розмовляв з людиною, яка займається цією справою на рівні Генштабу, і вона сказала, що є шанс, що за рік наша воююча держава нарешті закупить гвинтівки. Але гвинтівка в снайпінгу – це ж лише близько 3% успіху бійця.

- А решта 97%?

- Основне – це людина! Крім гвинтівки необхідний приціл. Крім прицілу - боєприпаси. Боєприпасів потрібно багато. Хороший снайпер, за моїми підрахунками, виходить тоді, коли він зробив приблизно тисячу пострілів. Тоді він стає непоганим стрільцем.

Снайпінг – це ж щось на кшталт вищої математики або шахів. Снайпер повинен враховувати величезну кількість факторів: швидкість вітру, температуру повітря, кути перевищення дистанції та інше, інше, інше. А це означає, що в сучасному снайпінгу снайперу необхідні далекомір, метеостанція, хороший зв'язок, правильний одяг. І, що дуже важливо, правильні знання, навички, вміння правильно всім цим користуватися.

- Як вважаєте, скільки часу знадобиться державі, щоб налагодити постачання всього перерахованого вами у війська?

- Держава може зробити це, клацнувши пальцями.

- Чому ж не робить?

- Мені здається, тому що це комусь вигідно. На складах – тисячі одиниць техніки. У державі – сотні заводів, які можна перевести на військові рейки. В олігархів на рахунках – мільярди доларів. Починаючи від президента. Він хоче ці мільярди затягнути до себе в могилу? Нехай спробує. Вони йому знадобляться там? Ні. А він же міг змінити всю ситуацію кардинально.

Ми повертаємося до розмови про те, наприклад, що в проблемі з Кримом винен [Олександр] Турчинов (на момент анексії - глава Верховної Ради, в.о. президента України, - "Апостроф"). Так, винен. Але не тільки він. Напевно там гра набагато глибше. Напевно ми занадто багато чого не знаємо. І можновладці більше всього бояться, щоб це не розсекретилось зараз. І щоб цього не сталося – вони платять життями солдатів і мирного населення, яке страждає в цій війні. Причому з обох сторін. А вони бережуть свої гаманці, животи, ж*пи свої.

І все це реально змінити одним клацанням. Я прикинув: забезпечити одного снайпера – це від 70 до 100 тисяч доларів. Нам для хороших результатів, скажімо так, потрібно близько 300 хороших снайперів. 30 мільйонів доларів. Це багато? Так, це не копійки, але не так вже й багато для воюючої країни! Я знаю людей, які зі своєї кишені дістали вже не один мільйон і поклали на вівтар вітчизни. Ні в якому разі не афішуючи при цьому своєї участі. Просто дістали свої гроші, продали квартири, будинки, машини, дачі, човни – і поклали. Не волаючи про це. Просто тому, що вони люблять свою країну. І при цьому ми маємо 450 рил в парламенті, президента, які набивають кишені і вирішують, натискають на кнопочки. А снайперів забезпечують артисти та бізнесмени, прості громадяни, яким дорога ця країна.

Тому підготовка снайперів – це окрема історія. І ось так, отримавши певний досвід і ще пройшовши багато усіляких боїв, сутичок і дуелей, яких у моєму житті було більш ніж достатньо, я почав думати про те, як би узагальнити той досвід, який вже є.

А потім народилася ідея – не в мене, а, як не дивно, в штабі Сухопутних військ – що треба би створити школу снайпінгу. І чомусь так вийшло, що наш взвод проходив у цій школі повну програму.

І розпочався черговий етап тріпання нервів. Перші півтора місяці приблизно 8 разів на день я збирався кинути все і послати до біса всю цю армію з усім її дебілізмом. Тому що те, що нам пропонувалося як навчання, взагалі йшло врозріз з усіма моїми уявленнями (як професійного тренера) про те, як треба готувати.

- Тобто в цю школу вас залучили не в якості інструктора, а в якості учня?

- Так, я там був солдатом, на рівні зі своїми бійцями.

- Навіщо вам це?

- Я вважав, що там, у цій школі снайперів, дійсно можна навчитися речам, яких я не знав. Там є рівні підготовки, які дійсно необхідні і які я не можу дати. А, з іншого боку, є величезна гора непрошибленого армійського дебілізму. Починаючи від збирання гільз і закінчуючи тим, що нам не дають можливості стріляти тоді, коли нам потрібно (дуже важливі час, місце, умови). Адже снайпер, як я вже казав, має багато стріляти. Особливо під час підготовки в школі.

Словом, ми пройшли цю школу. З моєї точки зору, там були цікаві речі, були й безглузді, були речі, з приводу яких я обурювався тоді і за що вдячний зараз. Тобто було багато всього. І я з великим задоволенням зараз приїжджаю в цю школу і з великим задоволенням бачу зараз обличчя цих інструкторів. Тому що я дійсно багато чого там навчився. Хоча це не заважає мені досі вважати, що їхню програму навчання потрібно правити, правити й правити. Армійська система дуже закостеніла, їй не вистачає гнучкості, не вистачає рівня, коли в залежності від кондиції групи програма правиться. Їй не вистачає рівня зрозуміти, що на сьогодні реалії снайпінгу такі, що треба йти далі, вперед.

Якщо ви займаєтесь бізнесом, ви знаєте: для того, щоб бізнес розвивався, треба в нього вкладати. І застосовувати передові технології. Ми повинні йти вперед і розвиватися. Тільки тоді ми чогось досягнемо. На жаль, цього немає – "тому що", "через те що" й іноді – "для того, щоб", на жаль. І за все це ми потім платимо життями наших бійців, яких ми не захистили. Тому що снайпер – це в першу чергу захист тих людей, які знаходяться там в тій чи іншій ситуації. Зрештою, не вкладаючи гроші в підготовку, ми відкладаємо час перемоги. З цього можна зробити висновок, що це комусь вигідно.

Це як у радянській армії, коли я хотів потрапити в один підрозділ, маючи дуже гарну для цього підготовку, мені сказали: "Ми тебе не візьмемо". Це дебілізм, інакше я не назву. І це відбувається й зараз. Якщо людина мотивована і хоче – пардон, обігруйте цю ситуацію! Не підійшов? Тоді прибирайте. Але дайте людині шанс спробувати!

Це – робота стройової частини й офіцерів, які займаються документами. І, наскільки я розумію, більшість стройових частин настільки закостеніли в цій радянській системі, що я більш ніж упевнений: 98% стройових частин всієї армії просто можна розігнати стусаном під зад. Вони недопрацьовують, тим самим знижуючи боєздатність армії в цілому.

І це ж не тільки на рівні армії проблема. В нашій країні, яка вже 3,5 роки воює, досі немає програми патріотичного виховання. У нас війна називається АТО. У нас люди військові ніби відсунуті убік від основного життя. У тому ж СРСР було все для фронту, все для перемоги – за всіх мінусів і жахів комуністичного тоталітарного ладу.

А в Україні й близько такої програми немає. Я її не бачу. От і маємо те, що маємо. Потрібні боєприпаси? А їх немає. Техніка потрібна? Її немає. У мене в підрозділі, наприклад, зараз є чотири машини. З них держава видала тільки одну – і вона стоїть зараз. Тому що не їде. Точніше, їде, але погано, а така машина для снайперської взводу не потрібна. Є КамАЗ для перевезення майна взводу з полігону на полігон. А ми воюємо на моїй особистій машині і двох куплених і поставлених на облік в бригаді.

- Ну і все інше, без чого сьогодні снайпер просто неможливий – це теж, як ви говорили, друзі, власні гроші і волонтери?

- Так. У армії просто багато речей не передбачено.

- Знаєте, про що я зараз подумала? У нас же цілком реально, що до відповідальності можуть притягнути тих, хто ось так допомагає.

- Ми розуміємо, що країна хвора. Я сподіваюся, ви ніколи не стикалися з раковими хворими? Раковий хворий – це людина, яка дико страждає. Це людина, у якої в організмі борються два конгломерати: ракові та живі клітини, ті, які хворі, і ті, які здорові. Усі інші клітини в сутичці участі не беруть – їм треба забезпечувати життєдіяльність усього організму. Війну ведуть два невеликі угруповання – здорові клітини й віруси, що прийшли ззовні і заражають, вбивають все навколо себе. Усе інше – щосили живе. Треба ж якось жити. І годувати всіх. Причому годувати і тих, і цих. І тих, які хочуть знищити, і тих, які намагаються врятувати.

- Дуже яскрава і дохідлива метафора...

- І якщо організм сильний – живі клітини здолають ракові. Якщо ні – ракові перемагають і весь організм вмирає.

Мені здається, тут також діє певний закон. Назвемо його "законом тяжіння". Якщо людина дуже сильно, по-справжньому чогось хоче – так чи інакше вона цього доб'ється. Адже можна хотіти і може хотітися. Якщо людині хочеться – вона сидить і їй хочеться. Якщо ж вона хоче, вона всі свої сили, всю свою енергію спрямовує на досягнення бажаного. Працює, щоб цього досягти. І в якийсь момент всесвіт починає їй допомагати, бачачи, що їй це дійсно потрібно. Причому допомога може прийти звідки завгодно.

- Ну, от ви ж дійсно хочете, щоб те, чим ви займаєтеся, приносило результат. У вас вже є цей відгук від всесвіту?

- Ну звичайно! Я завжди домагався того, чого прагнув. Я знаю, що це працює завжди і скрізь. Тому що безліч разів стикався з тим, що говорили мені: "Це неможливо", а я відповідав, що спробую. А потім всі дивуються: блін, а як це в тебе вийшло? А як ти все встигаєш? Яка ти щаслива людина!

А в мене за все моє життя тільки двічі були нові джинси. В мене ніколи не було нового автомобіля. Я жодного разу в житті не мав у кишені великої суми грошей. Усе, що я заробляв, я акумулював на якусь мету. Гроші зароблялися для чогось конкретного – іноді дуже великі суми – і вони працювали для досягнення якихось цілей і приносили результат. Так що – так, я справді щаслива людина. Я багато де побував, я багато чого бачив, я з багатьма знайомий. Мені багато хто заздрить. Дуже багато хто ненавидить. Але це означає лише те, що я добре щось роблю.

Продовження інтерв'ю читайте "Апострофі" найближчим часом