Мовне питання завжди було гострим для України. Коли росія почала повномасштабну війну проти нашої держави, воно стало ще більш важливим, оскільки одним із приводів для "допомоги" був захист російськомовного населення від вигаданих у кремлі утисків. На цьому тлі в Україні заговорили про скасування вивчення російської мови в школах, а також перегляду списку творів, які вивчатимуться на уроках зарубіжної літератури.
Тим часом на окупованих територіях України поширюється явище лінгвоциду — заборони спілкуватися та вести навчання українською, що є одним із проявів геноциду проти нашого народу. Викладачів збираються відправляти в так звані "центри перекваліфікації", аби підігнати під російські стандарти навчання.
Що робити викладачам, яких примушують викладати російську програму в українських школах? У чому проявляється лінгвоцид проти українців? Чи скасують у школах вивчення російської мови, та чому необхідно переглянути навчальну програму? Свою думку в ефірі Апостроф TV висловив Уповноважений із захисту державної мови ТАРАС КРЕМІНЬ.
— В тимчасово окупованому Криму "влада" має намір створити табори перекваліфікації для вчителів із Херсонської, Харківської та Запорізької областей із метою переведення їх на російські стандарти навчання. Ми бачимо, що вже є випадки, коли класні керівники в Криму примусово мали проводити уроки "патріотизму", а все це контролюють директори та їхні заступники. Як, на вашу думку, діяти в таких випадках? Чи були випадки, коли вчителі відмовлялися ставати на бік так званого "русского міра"?
— Передовсім, я хочу сказати, що окупаційний режим діє за своїм "законодавством". Тому те, що вони хочуть асимілювати педагогічних працівників, громадян України, до своїх освітніх стандартів, якраз говорить про те, що вони активно готуються до нового навчального року, участь у якому будуть брати як депортовані здобувачі освіти — школярі з окупованих територій, як депортовані педагогічні працівники, так і, відповідно, батьківське середовище. А це сотні тисяч громадян України. Факти кіднепінгу відомі всій світовій спільноті. Уповноважена з прав людини Людмила Денісова про це заявляла неодноразово.
По-друге, що є базою для так званих освітніх чи мовних таборів? Судячи з усього, це так звані інститути післядипломної педосвіти, маржа яких так само є в Україні. Якщо українські заклади освіти дорослих займаються перепідготовкою педагогічних працівників відповідно до нових стандартів, підготовкою до нової української школи, то ті заклади освіти будуть безпосередньо заточені на те, щоби здійснити в короткі терміни підготовку педагогічних працівників під нові освітні стандарти. Звичайно, це російська мова, російська література, історія, напевно, їхньої вітчизни. Можливо, й інші дисципліни. Цей факт є дуже непростим, він є дуже загрозливим.
Що стосується питань колаборації, то будь-яка колаборація з окупантами тягне за собою кримінальну відповідальність. Тому, звичайно, кожен із педагогічних працівників, громадянин України, який стане на цей шлях, і де-юре, і де-факто буде в межах чинного законодавства переслідуваним та таким, що нестиме відповідальність.
Тому єдине, що я міг би сказати в цій ситуації: звичайно, українська влада має розробити механізми випередження аналогічних ситуацій.
З іншого боку, треба розуміти, у який спосіб таких дітей та педагогічних працівників повертати до України, тому що це надзвичайно загрозлива ситуація. Мова йде про декілька поколінь громадян України, які в умовах жорсткої і кривавої російської агресії можуть стати заручниками. Тим паче, якщо подивитися на тенденції, що в держдумі реєструються законопроекти, зокрема, такі, що дозволяють усиновляти наших дітей — чи то сироти, чи ті, у кого є батьки — то ця тенденція є надзвичайно потужною.
Що стосується дітей, де вони могли б бути розміщені в цей період? Таких дітей зараз на окупованих територіях або в росії розміщують зокрема на території так званих інтернатів для неповнолітніх. Це така тенденція, яка пов’язана з тюремною культурою, з усім іншим, що є характерним для російської окупаційної влади. Це ще одна велика біда і проблема. Водночас треба думати і про те, у який спосіб зберігати зв’язок із тими громадянами, які залишаються там. Звичайно, це питання діяльності правозахисних організацій, РНБО, ООН.
— У ЗМІ це вже почали називати лінгвоцидом, коли окупанти примусово змушують переходити на іншу мову в навчальних закладах, викладати іншою мовою. З’являється також ще один фактор — це боротьба з книгами, які, на думку окупантів, не відповідають їхнім національним інтересам. Їх просто вилучають на окупованих територіях. На вашу думку, як можна протидіяти цьому? За міжнародним законодавством, як це можна розцінювати?
— Услід за Верховною радою, яка ухвалила постанову і визнала російську агресію геноцидом українського народу, я очікую, що переважна більшість парламентів світу прийме аналогічне рішення. Таким чином геноцид росіян проти українців буде зафіксований документально, тобто юридично. Це додаватиме нових аргументів українській стороні під час розгляду кримінальних справ у Міжнародному суді в Гаазі. Є велика перспектива того, що росіяни будуть притягнені до міжнародної кримінальної відповідальності. У першу чергу йдеться про президента росії, про його найближче оточення, про збройні сили окупаційного режиму, а також про колаборантів, які співпрацювали з цим режимом і, на жаль, мали ознаки співпраці на новоокупованих територіях України.
Що стосується лінгвоциду, то це один із компонентів геноциду. У комплексному розумінні треба уявляти, що це питання не лише знищення книжок. Насамперед це знищення людей — носіїв культури, мови. Це знищення інфраструктури: шкільної, медичної. Це ліквідація церков, ліквідація конкретних населених пунктів.
Подивіться на ситуацію довкола Маріуполя. Це винищення людей за те, що вони у 2014–2015 роках боронили свій край і не дозволили росіянам захопити своє місто. Це ж стосується й півдня України. Дуже загрозлива ситуація по Херсонщині разом зі спробами окупаційного режиму створити так звану "народну республіку". Є тенденція по частковій окупації Миколаївської області, я кажу за Снігурівський район, за містечко Снігурівка та об’єднану територіальну громаду. Є ознаки колаборацій із боку місцевих мешканців. Ця ситуація стосується й інших куточків України, де тенденція зберігається на межі колаборації.
Про це треба заявляти, треба рішуче діяти, щоби випереджати ситуацію. А в окремих випадках необхідно активно працювати проти тих, хто пішов на шлях злочину проти українського народу.
— З початку нового навчального року в школах, де досі викладають російську мову, планують розглянути можливість замінити її іншими предметами. Чи можливо в усіх школах замінити на інший предмет російську мову або ж збільшити частку інших важливих предметів замість цього?
— Дивіться, тут є політична складова, і є освітня складова. З політичної точки зору, росіяни у 2014 році йшли визволяти російськомовних громадян на півдні і сході України, намагаючись створити так звану "Новоросію" в кордонах Миколаївської, Одеської, Херсонської та східних областей України. Звичайно, цей план у них не вдався. І сьогодні, що вони роблять? Вони займаються так званою "денацифікацією", а насправді — геноцидом українського народу. Тому ніяких російськомовних у нас немає. У нас є національні меншини та корінні народи. Що стосується росіян як національної меншини: вони мають право ініціювати створення окремих класів або груп із вивчення або навчання російською мовою. Таке ж право є в усіх інших національних меншин і корінних народів. Це по-перше.
По-друге, що стосується власне таких ініціатив. Ви знаєте, коли розпочинався навчальний рік 2018–19, коли вже набув чинності закон "Про освіту", то Міністерство освіти й науки і закон дозволяли переходити на українську мову навчання, бо, з рештою, 6 статтею визначено, що мовою освітнього процесу є українська. Чому до цього часу заклади освіти зберігали російську мову, не маючи для того відповідних підстав, я не знаю, і це не моя функція. Це питання органів управління освіти. Але якщо педагогічні працівники, якщо батьки зголосилися з початку нового року прибрати російську мову з навчальних програм і замінити її іншими предметами - це абсолютно їхня ініціатива. Я це категорично підтримую.
Я сам із Миколаївщини, і знаю, наскільки це важливо, коли батьки, подаючи заяви до шкіл, хочуть, щоби їхні діти навчалися українською, а їм кажуть: "Вибачте, у нас залишилися тільки класи з російською мовою навчання, тому будьте ласкаві". Аналогічна проблема в нас була з підручниками, з педагогічними працівниками. Я хочу сказати: у нас освіта для дітей чи для педагогічних працівників, які викладають чи викладали російську мову? Я переконаний, що в нас освіта для дітей, а не для учителів, яких ми маємо задовольняти робочим місцем. Тому треба думати про стратегічні речі й те, що українське суспільство об’єднує.
— Ви згадали за підручники. До прикладу, голова освітнього комітету ВРУ вважає, що класичні твори Достоєвського, Толстого, Чехова варто вивчати. Як ви ставитеся до збереження вивчення цих творів? Хто взагалі відповідальний за те, чи варто залишати російські твори в шкільній програмі?
— Головним органом у частині державної політики у сфері освіти в нас є Міністерство освіти й науки. Наскільки я знаю, міністр категорично підтримує ідею перегляду програм із зарубіжної літератури для закладів загальної середньої освіти. Залежно від типу, залежно від регіону України тощо. Звичайно, і залежно від потреб, які ставляться, та рівня освіти. Водночас не треба забувати, що виключити все зі шкільної програми неможливо, так само як і залучити тільки те, що хотілося б комусь. Для цього в нас є Асоціація вчителів зарубіжної літератури. Власне вони й відповідають за надання відповідних рекомендацій до таких навчальних програм. Вони складають ці рекомендації. Я вважаю, що треба їх почути й послухати.
За мовною ознакою виключити літературу неможливо, бо так само в нас є і творчість Гоголя, Шевченка, інших письменників, написана російською мовою. Але водночас треба забезпечити у такий спосіб перегляд цих освітніх програм, щоби розуміти, яку мету ми переслідуємо. Законом про освіту 2017 року визначено, що ми формуємо компетентного, націєтворчого, свідомого, креативного громадянина України. Власне, під ці параметри треба підбирати весь зміст сучасної української освіти. В умовах російської агресії питання національної свідомості, національної ідентичності, поваги до своєї рідної землі, до історії та культури — це одні з найбільших принципів, які треба брати за основу.
Я як фаховий вчитель української мови та літератури підтримую такі ініціативи і вважаю, що підготовка до нового навчального року повинна була розпочатися вже давно. Бо це питання кількісних параметрів самих здобувачів освіти, перепідготовки, якщо це потрібно, педагогічних працівників. Це перезапуск роботи обласних інститутів післядипломної освіти. Крім усього іншого, треба розуміти, яка ж програма із зарубіжної літератури буде рекомендована до нового навчального року. Зараз кінець квітня.