Понад два мільйони українців втекли від путінської агресії до Польщі. Там поставились до втікачів більше, ніж із розумінням – поляки щиро прийняли біженців і дбають, аби вони тут були в комфорті. "Апостроф" дізнавався, як почувають себе наші земляки, яку отримують допомогу та як до війни ставляться самі поляки.
Підтримка – на кожному кроці
Гостинність Польщі приємно дивує одразу після перетину кордону. Отримавши в паспорті "печатку", люди потрапляють до продуктового раю, де вони можуть взяти собі все, що захочуть: печиво, фрукти, воду, дитяче харчування, памперси, вологі серветки. Далі – більше. Гостинні поляки радо частують прибулих гарячими стравами й напоями.
Тепер зрозуміло, чому така черга на кордоні.
Далі на тих, кому вдалося перетнути кордон, чекає цілий натовп журналістів та фотографів. Тут не лише польські медіа. Відзняти момент зустрічі біглих українців з рідними, родичами, друзями хочуть журналісти з багатьох країн. Для щемливих кадрів спеціально прибувають на польсько-український кордон. Поряд стоять люди з плакатами, на яких написано, що вони можуть безкоштовно довезти українців до Варшави, Кракова, Вроцлава чи іншого міста в Польщі.
Родина Ковалевських (прізвище змінене) їде з Тернопільської області. Мама, дві дорослі доньки та їх 9-річна сестра мають одне місце в автобусі на чотирьох. Сидять по черзі, малу тримають теж по черзі на руках. У Польщі, прямо на кордоні, на них чекає тато. Розповідають, що до кордону їм доводилося йти пішки 50 (!) кілометрів, із величезними валізами. І обидві валізи зламалися. Це було вночі.
"Довелося посеред нічної траси збирати одяг, - розповідає мама й старші доньки. – Може, щось і загубили там в кущах. Пішли до першого-ліпшого будинку просити якісь торби для речей. Нам всюди відмовляли, але в одній оселі все ж знайшлась добра жіночка. І уявіть, вона нам подарувала цілу валізу! Говорить, все одно стара, і я нею не користуюсь. То та валіза ще більша, ніж наша".
Читайте: Українці зможуть міняти в Польщі готівку на злоті: які будуть обмеження
Територія Польщі – вся в жовто-блакитних прапорах та словах підтримки Україні. У ЗМІ – все про Україну, на зупинках польських міст чути розмови про Україну. Дорослі цитують крилату фразу українських захисників про російський корабель, юні хлопці вголос мріють про красивих українських дівчат. У магазині український акцент крізь польську мову розчулює втомлене денною зміною серце продавчині.
Тяжка дорога до безпеки
Когось чекають, але чимало з українських біженців приїхали до Польщі навмання. Однією з них була киянка Юлія, яка разом із 14-річним сином прибула до Кракова.
"Ми їхали три дні, - говорить жінка. – Мились і приводили себе до ладу у туалеті. Більше доби стояли на польсько-українському кордоні".
Говорить, наважилась їхати лише через сина. На Троєщині, де вони мешкають, у перші дні було дуже неспокійно.
"Спати не могли, і взагалі розслабитись. У нас там і сховища то немає поряд. Хотіли й стареньку брати, але в останній момент вона вирішила залишитись – говорить, не витримає дороги. І потім я зрозуміла, що такої дороги вона справді могла не витримати", - говорить Юлія.
Мандрівка розпочалась іще з рідного Києва, адже з Троєщини до вокзалу довелось діставатись пішки. Потім – поїздка до Львова у вагоні, де люди хіба не сиділи один в одного на голові.
"Собаки, коти, діти на підлозі. Ну і загалом там не було спальних місць – лавочки, як у звичайній пострадянській електричці, - говорить Юлія. – Опівночі приїхали до Львова, а там же комендантська година. Треба було зареєструватися, почекати. Відвезли нас потім у районну адміністрацію, ретельно перевірили, щоб бува ми не мали при собі якихось наркотиків чи зброї, після чого поселили в одну з львівських шкіл. Хочу подякувати львівській школі №3 та її директору! Він зібрав групу на автобус і, щоб більше не їхати на вокзал, цей автобус відвіз нас прямо до польського кордону".
Читайте: Які країни готові прийняти українських біженців: названо число та умови
Кордон проходили пішки. Стояли понад 13 годин – у натовпі людей, від якого страшно, бо він може й затиснути, без їжі й на холоді. Дуже багато людей було з маленькими дітьми, тваринами.
"Якщо чесно, то паніка була у всіх жахлива. Особливо у дітей. Вони плакали, рвали. Були припадки навіть. Нерви здавали неймовірно, - говорить Юлія. – Добре, що хоч снігу не було. Зі снігом ми би навряд чи там вистояли".
Після перетину польського кордону вдалося нарешті зігрітись ковдрою й теплим чаєм, які отримали від польських волонтерів, поїсти. Але куди далі? Жінка не має тут нікого. Жодних зв’язків.
"Дівчина їхала до Кракова, і ми поїхали з нею, - говорить Юлія. – Мені все одно було куди. Краків бачила колись по телевізору, сподобалось місто".
У Краків приїхали вночі й до ранку були на вокзалі. Там, до речі, теж облаштували пункт для біженців – із ковдрою, чаєм, їжею та речами, якщо є потреба. Все це на вокзал приносять небайдужі мешканці міста. На вокзалі Юлії сказали, що зовсім недалеко є осередок, де біглим українцям допомагають із житлом.
Поляки відкривають двері
Нині в одному з приміщень театру Словацького в Кракові розташувався волонтерський центр допомоги українським біженцям. Тут прибулих українців годують, допомагають інформаційно, а головне – шукають, де вони можуть поселитись на певний час.
"Центр відкрився в другий день війни, - розповідає польський волонтер Дастін Щур. – Ми займаємось пошуком житла для людей, які прибувають з України. Вони можуть переночувати й тут – якщо, наприклад, приїдуть пізно чи одразу їм не знаходиться житло. Тут можна зупинитись на 1-2 доби. Більше навряд чи, бо обмежена кількість місць".
Волонтери в центрі шукають людей, які готові поселити в себе українську родину. Коли таких знаходять – облаштовують прибульців. Поза тим, волонтери цікавляться, що потрібно тій чи іншій родині і намагаються якомога ефективніше скерувати свою допомогу.
"Питав людей, що найбільше їм потрібно. Щиро говорять, найбільше потрібно, аби був в Україні мир. Багато людей хоче повернутись назад. Багато кому потрібна робота, бо вони не хочуть сидіти в когось на шиї й чекати, що їм допоможуть. А хочуть самі заробити на своє житло – навіть на пару місяців. Вони вдячні, що поляки допомагають, але теж хочуть допомогти", - говорить Дастін.
Ірина мешкає з чоловіком у Кракові вже 9 місяців. Нині допомагає найкращій подрузі Ользі, яка приїхала з Харкова з двома маленькими дітьми. У себе поселити не може, бо самі орендують помешкання. Натомість за допомогою волонтерського центру знайшли для Ольги та її малечі родину у передмісті. Тепер чекають, доки гостинні господарі приїдуть на своєму авто й заберуть до себе.
"Нам би хоч відпочити з дороги, - зізнається Ольга. - Добирались дві доби, діти не спали, втомлені. Далі будемо щось думати, а поки хоча би просто виспатись".
Знайшла свою родину й наша героїня Юлія з сином. Тепер чекає, доки заберуть і їх. І це ж треба, у центрі Кракова зустріти майже своїх сусідів – земляків із Дарниці. Були сльози, обійми. Це вже літня пара, яка тікала з Києва після першого потрапляння ракети в житловий будинок.
"Починає бахкати, й бачимо зарево – летять по 20-30 ці гради, а у нас стіни й вікна починають ходити ходуном. Ми тоді хіба не за 5 хвилин зібрались. Їхали на своїй машині. Шість годин стояли на мосту на Нивках. Їхали пересічними дорогами, по ямах", - розповідає Людмила.
Українці не втомлюються дякувати сусідам за таку неймовірну лояльність. Говорять, навіть не очікували.
"Ви ж обов’язково напишіть, що ми всім полякам дуже, дуже вдячні, - кажуть Людмила і Юлія. – І нехай нас вибачать за те, що є серед нас усякі люди. Знаю, що дехто поводить себе не вельми коректно. Нам за них дуже соромно! Але в нас не всі такі. Дякуємо за підтримку й таку допомогу! Поляки – ви неймовірні!"
Польща та Україна – єдині
Евеліна – молода дівчина, працює в одній із урядових організацій у Кракові.
Вона одна з тих, хто прихистив вимушених втікачів. Дівчина відкрила двері своєї оселі для авторки цих рядків, якій довелось терміново виїхати з Києва через надмірну близькість ворога до київської квартири та відсутність адекватного сховища поблизу.
"Допомога – це в принципі підхід здорової людини. Кожна нормальна людина на моєму місці зробила би те саме. Поза тим, дивлячись на те, що відбувається в Україні, і як страждають біженці – то дуже дивно не допомагати", - говорить Евеліна, яка від народження мешкає в Кракові.
Але Евеліна має ще й хлопця з України. Тому особисто для неї ця допомога має ще більше значення – для дівчини важливо все, що пов’язано з її коханим.
"Чутки про війну давно були, але ніхто до них серйозно не ставився, - говорить Евеліна. – Але якось зранку встала, увімкнула радіо й почула, що о 5-й ранку атакували Київ. Почала читати інтернет і жахнулась. На роботі, попри купу проблем і сам по собі важкий період, тільки й мови було що про Україну. І страх поступово наростав… Бо відомо ж, що якщо про щось багато говорять, то це спричиняє загострення панічних настроїв. Особливо страшно стало після того, як дізналась, що напали на місто Суми. Адже мій хлопець з Сум".
Евеліна говорить, що солідарність з Україною проявляється з багатьох причин. Окрім звичайного людського почуття емпатії, наголошує на багатьох спільних рисах: історія, менталітет, звички. Зв’язок ішов поколіннями.
"З історії знаємо, що Польщу завжди хтось окуповував, - говорить Евеліна. - І в неї завжди було післявоєнне минуле. І поляки, особливо представники старшого покоління, знають, чим є війна. Впродовж історії ми це відчували на собі. Війна - досить знайоме слово для поляків".
Нині ж з Україною поєднує спільне сьогодення. Це й молодь, що навчається в Польщі, а потім приходить на практику, і спільні з українцями заходи, і українські працівники й навіть туристи, що фотографуються на площі Ринок.
"Ми дуже цінуємо те, що українці люблять Польщу. Вони люблять тут вчитися, працювати, і в цьому дуже нам допомагають. Ми цінуємо ваших робітників, яких багато і на будівництві, і в офісах. А ще Україна від нас зовсім близько. І ми дуже пов’язані зі Львовом. Львів – малий Краків. Звісно, колись з Україною були конфлікти, але молодь цього не пам’ятає", - каже дівчина.
На запитання, чи бояться поляки, що Путін нападе й на них – киває головою. Бо від божевільного диктатора вже невідомо, чого чекати.
"Звісно, ми в НАТО і нібито як маємо захист. Але і про Київ теж так думали. Думали, Путін не нападе на Київ, але ж напав. Тому політика Путіна нікому незрозуміла, і це викликає страх. Так, в Росії немає ресурсу, і загалом їй невигідно нападати на Польщу. А все ж таки думки, що на нас нападуть, присутні, і поляки не дуже вірять, що інші країни нам допоможуть, - говорить Евеліна. - Хто знає, що в голові у людини, яка атакує житлові будинки, вбиває мирних мешканців і замикає гуманітарні коридори? Хто знає, чи може він напасти на Польщу?"
Але все ж воліють про це не думати – так, як не думали українці, коли мали мирне небо. Тим часом, поляки з усіх сил прагнуть відволікти наших земляків від моральної травми, яку щоразу наносить нове бомбардування. Наприклад, біженці з України можуть безкоштовно або ж за символічну плату відвідувати музеї. А філармонія, опера та інші культурні осередки не втомлюються проводити благодійні заходи, кошти від яких спрямовують на допомогу постраждалим українцям.
