Найближчим часом в Білорусі навряд чи відбудеться радикалізація протесту, незважаючи на те, що минув час ультиматуму для президента Олександра Лукашенка. Причина в тому, що білорусів обурює не сам факт диктатури, а нездатність влади управляти системою. Однак загострення не буде, оскільки люди бояться остаточно втратити систему, в якій вони живуть. Таку думку висловив "Апостроф" аналітик Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич.
У Білорусі є ті, хто виступають за радикалізацію протесту, а є ті, хто категорично проти неї. Є також ті, кому байдуже. І є доволі велика група, яка підтримує нинішню владу. Тож на сьогодні Білорусь перебуває у стані політичної кризи, яка почалася ще в 2018 році, і лише зараз перейшла у відкриту фазу. Ядром невдоволення є міський середній клас. Мінськ зараз – це єдине місто, де настрої протестів частково перейшли на інші соціальні групи.
Міський середній клас отримує інформацію не з телевізора й газет, а з соціальних мереж. На цьому інформаційному полі влада працювати не вміє. Влада ж використовує традиційні засоби, і ними користуються люди, які підтримують владу. Ці два інформаційні поля не перетинаються. Це означає, що виникла патова ситуація. Влада не може придушити протестні настрої без трансформації системи, а протестувальники не можуть перемогти, бо представляють здебільшого одну соціальну групу з певною географічною локалізацією.
Питання перемоги або поразки протестів полягає у такому понятті як "суб'єктність". Суб'єктом може бути особа чи група осіб, організація чи група організацій, які кажуть: ми приймаємо владу і несемо відповідальність. Зокрема відповідальність за перехоплення влади і те, що буде після. Ультиматум Лукашенку про те, що він має покинути свій пост і заяви Світлани Тихановської стали тригером, завдяки якому більше людей вийшло на вулицю 25 жовтня. Але проблема Білорусі в тому, що ніхто зі спікерів протесту й тих, хто хоче бути його лідерами, не бажають бути суб'єктом. Відповідно, влада лишається в того, у кого й була.
Головне для влади зараз – не скочуватися до рівня подій 9-13 серпня. Але, якщо ми подивимося на кількість затриманих за 25 жовтня, вона менша, ніж в середньому за останній місяць. Зменшився і рівень насилля з боку поліції – хоч, звісно, в країні лишається авторитарна система, і вона не може собі дозволити відійти від репресій. Але якщо людей раніше карали адміністративним арештом до 15 діб, то зараз виписують штраф. Розгін мітингів відбуватиметься з усе меншим і меншим запалом.
З обох сторін барикад є люди, які зацікавлені у радикалізації протесту. З одного боку, вона вигідна зовнішнім гравцям, зокрема РФ. Саме тому державна російська преса працює в полі, вигідному для білоруської влади, а холдинги "Газпроммедіа" й Алішера Русманова продовжують працювати здебільшого на підтримку протестування. Я не виключаю можливості, що білоруська влада залучить провокаторів, якщо потрібно буде силовими засобами прибрати людей з вулиць, якщо кількість протестувальників різко зменшиться і треба буде "додушити" останніх.
Радикалізація може бути вигідна і частині протестувальників – ті ж анархісти, прихильники більш різких дій із захоплення влади. Але поки вони впираються у відсутність суб'єкта і бажання радикалізуватися.
Масштаб страйків, які почалися 26 жовтня, не перевищує того, що був у серпні. Багато із них будуть одноденними. Тож вони не матимуть економічного ефекту, це скоріше політична демонстрація. Я не став би говорити, що загальнонаціональний страйк відбувся. Його осередки на заводах будуть максимум тиждень, якщо не буде радикалізації, що малоймовірно. В обох таборах зараз переважають думки - "нехай все іде так, як іде".
В чому причина тривалого і неагресивного протесту у білорусі? Словаки й інші сусіди називають білорусів "слов'янськими німцями". У білорусів дуже висока повага до системи, до правил і їх виконання. Навіть, якщо система працює погано, це краще, ніж її відсутність. Тому білорусам так "заходить" негативний приклад України. Вони не вважають, що Революція Гідності – це погано. Відсутність системи - ось що погано.
Людей вивело на вулицю саме те, що система перестає працювати. Існував певний соціальний договір із електоратом, що держава забезпечує соціальні гарантії, кордони відкриті і можна працювати за кордоном. Зараз система дає збій, зокрема і через зовнішні фактори, а саме COVID-19. Також зараз зламана система, коли держава реагує на запити міського середнього класу, а той в свою чергу не втручається у політику. Зламана система підтримання правопорядку. Фальсифікації на виборах перейшли межу. Системи "випуску пару" також не працюють. Білорусів зараз обурює не сам факт диктатури, а непрацездатність системи.
Лукашенко не підготував собі процес передачі влади – тепер же він відбуватиметься під зовнішнім тиском. Але питання зараз не в Лукашенку, а у зміні системи. Наприклад, включення міського середнього класу і нових підприємців у політичний процес, зміна статусу парламенту. Допоки ситуація не зміниться, не з'являться нові механізми, протестні настрої будуть лишатися, але матимуть вигляд синусоїди – то зменшуватимуться то зростатимуть залежно від ситуації.
