Нещодавній саміт ОДКБ, скликаний президентом росії володимиром путіним, наробив чимало галасу. Цікавість ЗМІ викликали багато тем – від претензій Вірменії до тремтячого путіна перед самим самітом. Проте не варто упускати ще одну фігуру – Олександра Лукашенка. Його роль на саміті була дуже неоднозначною: з одного боку, він провокував глав держав приєднатися до "спецоперації", а з іншого, помітно намагався перетягнути на себе ковдру лідера ОДКБ.
Стає очевидним, що на тлі відвертих невдач путінських військ в Україні самопроголошений президент Білорусі намагається знайти шляхи відступу, щоб не відповідати за співучасть у війні. І поки путін та компанія гарячково шукають, ким же поповнити лави "визволителів", Лукашенко веде свою гру. Обговорення взаємин між путіним та Лукашенком має продовжитися на зустрічі двох лідерів у Сочі, яку заплановано на 23 травня. Про цю зустріч путін і Лукашенко домовилися під час саміту ОДКБ.
Як і чому змінилася риторика самопроголошеного президента Білорусі за місяці війни в Україні – в ефірі Апостроф TV розповів російський військовий експерт ЮРІЙ ФЕДОРОВ.
– Білоруський диктатор Лукашенко нещодавно казав своїм генералам взяти приклад з наших ЗСУ, які так блискуче стоять проти росії. Ми також бачимо, що у Білорусі вже формують територіальну оборону, як це було в Україні. Скажіть, на що розраховує Лукашенко і чому ми чуємо такі заяви?
– Справа в тому, що Лукашенко опинився у дуже складному становищі. З одного боку, він дуже тісно пов'язаний із володимиром путіним та з росією. Внаслідок своєї повної залежності від росії він залучений у війну проти України. Це перший момент.
Другий момент полягає в тому, що Лукашенко, мабуть, зрозумів, що росія перемогти у цій війні не може, і найімовірніше цю війну програє – рано чи пізно. Про це він досить прозоро натякнув в інтерв'ю Associated Press 5 травня, якщо я не помиляюсь. Він розуміє, що якщо росія програє, він може бути першим під ударом із боку Заходу. Під ударом я маю на увазі економічні санкції, підтримку опозиції та інше.
Тобто якщо росія програє, він опиниться без захисту. Тому він намагається з одного боку вивчити уроки війни в Україні, він уже сам говорив про це на зустрічі з військовим командуванням та керівниками військово-промислового комплексу. Він говорив про те, що треба вчитися у ЗСУ – практично так і сказав – збирати маневрену оборону, замість важких з'єднань, які йому нав'язує росія. Він не казав прямо, що це йому нав'язує росія, але всі ж знають, що росія намагається прив'язати Білорусь поставками таких важких озброєнь як танки та інше. Тоді як Збройні сили України дуже успішно протягом двох з половиною місяців відбивали та відбивають атаки, вражають саме важку техніку – російські бронеколони та інше.
Це свідчить про те, що він вертиться між різними варіантами, намагається натякнути Заходу, що він може бути посередником у переговорах між росією та Україною. Він говорить про те, що настав час закінчувати війну.
Водночас він не може повністю вийти з-під контролю Москви, тому він одночасно декларує свою відданість путіну. На саміті ОДКБ він критикував інших лідерів держав, які входять до цієї організації, через те, що вони недостатньо підтримують те, що він називає "спецоперацією", – війну в Україні. У такому положенні він перебуває і намагається вийти з нього. Але я думаю, поки що в нього нічого особливо не виходить.
– Ви згадали про ОДКБ. Дуже цікаво було спостерігати, що і Лукашенко, і Пашинян дозволяють поводитися публічно так, ніби путін не є для них абсолютним авторитетом. Лукашенко поводиться більш вальяжно, а Пашинян робить заяви, що ОДКБ не впоралася зі своїм завданням, коли Вірменія просила організацію стати на захист країни. Про що це може говорити? Чи дійсно позиції путіна та росії в ОДКБ похитнулися?
– Я сказав би, що позиції на міжнародній арені взагалі похитнулися. Зокрема похитнулися і в країнах, розташованих біля росії, я маю на увазі Казахстан та інші держави Центральної Азії, і Вірменію. Вірменія цілком ніби залежить від росії у військовій сфері, там знаходиться 102-а російська військова база. Там знаходилися приблизно одна мотострілецька бригада та ескадрилья, принаймні до війни, бо деякі частини цієї бригади були виведені та відправлені на фронт в Україну.
З одного боку, Пашинян залежить від Москви. А з іншого боку, він гарячково намагається навести контакти та мости у відносинах із Туреччиною, вирішити гострі проблеми, які десятиліттями накопичувалися у стосунках із Анкарою. Одночасно йдуть усілякі зусилля, контакти по мирному договору із Азербайджаном. У цій ситуації Москва для Пашиняна виявляється непотрібною, тому він дозволяє собі критикувати путіна.
Насправді, коли він говорить про те, що ОДКБ не підтримала Вірменію, він критикує путіна, тому що від нього залежало вирішення питання про те, чи мала ОДКБ підтримати Вірменію. Путін вирішив, що не мала. Це викликало роздратування у Вірменії, і вони цього вже не приховують публічно. Це також свідчення ослаблення і росії в цілому, і путіна особисто як російського лідера.
Те саме, хоча в більш згладжених формах, відбувається в Центральній Азії. Токаєв прийшов до влади у січні цього року за допомогою росії. Його наближені говорять про те, що ніколи Казахстан не допомагатиме росії обходити економічні санкції. Тобто загалом ОДКБ перетворилася на таке потьомкінське село, яке начебто й треба зберігати просто для того, щоб показати, що є не лише НАТО, а Росія має ще й ОДКБ. Начебто військовий блок, але він втрачає свої функції і взагалі виглядає цілком безглуздою організацією. Він взагалі нікому не потрібен.
– Ви помітили під час засідання ОДКБ, що поведінка Лукашенка змінилася. Здається, він приміряв на себе новий образ: і хода змінилася, і пальці руки під піджаком, як робили радянські лідери.
– Звичайно, мова тіла, як кажуть психологи, є дуже показовою. Справді, на мою думку, Лукашенко намагається взяти на себе функції лідера ОДКБ. І на тлі такого фізично ослабленого, як мені здається, володимира путіна, він виглядає цілком здоровим, енергійним і навіть хоче стати неформальним лідером цієї організації, показати, що в нього все гаразд на тлі путіна.
Адже насправді стосунки між Лукашенком та путіним завжди були дуже напруженими. У Москві не приховували, що вони зневажають цього, як вони говорили, картопляного лідера чи картопляного фюрера. Навіть таке було. А Лукашенко часто давав зрозуміти, що взагалі путін – керівник великої держави, але й сам Лукашенко теж не промах, і він досить самостійний. Особливо це було помітно до виборів у 2020 році, коли Лукашенко ретельно демонстрував свою незалежність від Москви. Він розумів, що цілком залежить, але намагався вести окрему політику.
Це нікуди не пішло, і хоча ця поведінка змінилася, він про це вже не говорить, але те, що він так думає, цілком очевидно - ці його настрої нікуди не поділися.
– Чи не помітили ви, що на засіданні ОДКБ у Лукашенка була роль підбурювача, щоб догодити путіну? Він говорив перед усіма представниками країн ОДКБ, що без якнайшвидшого згуртування країн, зміцнення економічних та військових зв'язків "нас завтра може і не бути".
– Він намагається знайти свою роль у тій атмосфері, яка складається внаслідок війни в Україні. Росія не досягла своєї мети – це вже ясно. Цілком імовірна перспектива того, що росія зазнає поразки. Питання, які масштаби цієї поразки і що буде з росією після поразки? Але ця перспектива турбує всіх лідерів країн, що оточують росію. Вони не знають, як бути. Деякі з них – насамперед ті, хто перебуває в Центральній Азії – шукають заступництва з боку Пекіна.
Пекін справді веде там дуже активну політику. Так, одні роблять ставку на Пекін, інші роблять ставку одночасно на Пекін та Туреччину. Особливо тюркомовні держави. Вірменія намагається маневрувати. Лукашенко хоче зобразити із себе якогось лідера, можливо нового лідера ОДКБ. Я не виключаю, що такі думки можуть його відвідувати. А чому ні? Якщо росія опиняється у важкій ситуації, хтось має бути лідером. Ось він і намагається цю роль на себе приміряти. Поки що це все в межах його роздумів.
Але найцікавіше: мені здається, що Лукашенко за допомогою свого міністра закордонних справ Макея шукає якихось шляхів налагодження стосунків із Заходом. Ось це також дуже важливо. Він намагається знайти собі роль посередника у переговорах із росією і тим самим зняти з себе звинувачення в тому, що Білорусь досить активно брала участь у війні з Україною, дозволяла і дозволяє досі базувати російську авіацію на своїй території, запускати ракети тощо. Він намагається вийти із того становища, в якому він опинився. Можливо навіть не з власної волі, а з волі путіна він виявився залученим до агресії проти України.
– Хотілося б поговорити про батальйонно-тактичні групи, які росія розмістила на території України. Британська розвідка свідчить, що на території України було 105 БТГр ворога. Більшість із них вже використали, багато з них зазнали суттєвих втрат. Чи може це означати, що без мобілізації в прилеглих областях росії неможливе ефективне просування ворога або навіть оборона зайнятих рубежів?
- Так, звісно. На ранок 24 лютого російське угруповання, розгорнуте проти України, налічувало 120 батальйонно-тактичних груп та приблизно 200 тисяч осіб особового складу. Наразі британська розвідка повідомила про те, що приблизно третину особового складу виведено з ладу. Це означає, що вони або вбиті, або важко поранені і брати участь у бойових діях неспроможні.
Давайте порахуємо. Третина – це приблизно 65-70 тисяч людей. Отже, зараз налічується 140 тисяч, що приблизно відповідає цифрі 100 БТГр. Розгорнувши 200 тисяч людей, росія не змогла здобути перемогу та досягти своїх цілей. Більше того, війська Збройних сил України зняли блокаду з Києва, Чернігова та Сум. Наразі йдуть зусилля по деблокаді Харкова. Не допустили, щоб чотири найбільші міста України взяли або заблокували російські війська. Це великий успіх у воєнному відношенні.
Отже, щоб здобути перемогу, як вони розраховують, їм потрібно розвернути 200-250 тисяч людей, а може, навіть більше. Звідки вони візьмуть цих людей? Знімати війська із західного напрямку, особливо коли Швеція та Фінляндія збираються вступати до НАТО, їм здається дуже небезпечним. Ось таке параноїдальне сприйняття у російського генерального штабу.
Отже, треба шукати людей. Поки що вони намагаються знайти добровольців за пристойні гроші. Ну, ті, хто вербуються як добровольці до російських збройних сил, – ми не знаємо, який їхній реальний бойовий потенціал, наскільки вони готові воювати, наскільки у них висока кваліфікація тощо. Дуже можливо, що це просто люди з маргінальних верств, яким потрібні гроші. За гроші вони готові увійти до збройних сил, але воювати вони можуть погано. Отже, потрібно оголошувати якийсь варіант мобілізації, але це загрожує серйозними політичними наслідками. Ось путін і знаходиться на такому роздоріжжі. І той, і інший варіант для нього невдалий, як я розумію.
– З'явилася інформація, що російські сили відкрили вогонь по ізраїльськими літаками із ЗРК С-300, коли на північному заході Сирії минулого тижня була провокація. Примітно, що це сталося вперше з появи С-300 у республіці після катастрофи з ІЛ-20 у 2018 році. На вашу думку, навіщо росія зараз свідомо йде на загострення з Ізраїлем?
– Я не знаю, наскільки це був свідомий обстріл, чи це була якась самодіяльність місцевих російських командирів. На мою думку, якийсь сигнал вони з Москви отримали. Це означає, що росія незадоволена позицією Ізраїлю, це по-перше.
По-друге, ходять чутки, що росія виводить частину своїх військ із Сирії та передає відповідні військові об'єкти та склади із озброєнням проіранським збройним формуванням. Це викликає велике невдоволення Ізраїлю. Там накопичується такий комплекс протиріч, тому що росія робить ставку на Іран як свого головного союзника. У Росії не випадково кажуть, що збираються побудувати такий трикутник Москва-Пекін-Тегеран.
Але якщо справді обстріл ізраїльських літаків у Сирії, які завдавали ударів або мали завдавати ударів по проіранських формуваннях – це політика росії, то це означає крайнє невдоволення Ізраїлю, який природно вживе своїх заходів.
Я не виключаю, що це може призвести до зміни позиції Ізраїлю щодо війни в Україні та поставкам. Наприклад, розширюватиметься номенклатура та кількість постачань військової техніки в Україну. Тому що Ізраїль таких жартів не терпітиме з боку росії.
– Наскільки військово-промисловий комплекс росії взагалі залежить від технологій Ізраїлю?
- Говорити про технології безпосередньо Ізраїлю я не беруся, це потрібно бути вже детальним фахівцем. Але те, що в росії дуже цікавляться тими військово-технічними досягненнями, які є в Ізраїлі, зокрема безпілотниками, протиракетними системами, – це так. І якась співпраця у військово-технічній галузі була. Напевно, воно досі є, але про це ні та, ні інша сторона вважає за краще не говорити, бо це надто делікатні речі.
Я не думаю, що російський військово-промисловий комплекс дуже залежить від Ізраїлю, тому що основна залежність іде від постачання мікроелектроніки, які здійснювалися зі Сполучених Штатів чи Тайвані. Зараз всі ці поставки мають бути припинені та частково вже припинені. Можливо навіть повністю припинені.
Звичайно, росія шукала та шукає можливості обходу цих санкцій через Казахстан чи якісь інші країни. Ізраїль загалом у цьому плані був би для росії дуже привабливим. Ізраїль мав свої розрахунки, пов'язані з росією. Насамперед щодо Ірану. Але якщо росія зробить ставку на Іран, тоді Ізраїль вживатиме своїх заходів і припинятиме навіть ту співпрацю, яка була.
