Розпочинається новий навчальний рік, який знову поставив абітурієнтів перед вибором — здобувати освіту в Україні чи за кордоном. Війна змусила українські університети адаптуватися до нових умов: частина студентів і викладачів виїхала, навчання довелося переводити в онлайн, а окремі заклади освіти були переміщені.
Про те, чому українським студентам варто розглядати вітчизняні університети, як міжнародний досвід допомагає розвивати освіту та чому онлайн не може повністю замінити аудиторне навчання, розповіла докторка біологічних наук, професорка Ганна Толстанова журналісту Олексію Ананову в програмі «Один на один».
— Пані Ганно, наближається період, коли ми знову замислюємося, як почнеться навчання: чи встигнуть викласти все необхідне, чи буде тепло в аудиторіях, чи дозволять повітряні тривоги реально зустрічатися, спілкуватися і навчатися. Усе це — виклики війни, які багато чого коригують. Але життя триває: виростають абітурієнти, дехто з них досягає цього віку вже за кордоном і думає, де здобувати освіту. Чому варто обирати українські університети?
— За статистикою, в Україні зараз навчається близько мільйона студентів, здобувачів освіти. Водночас близько 115 тисяч українських студентів навчаються за кордоном.
Найбільша кількість наших студентів навчається у найближчого європейського сусіда — у Польщі. Тут цікаво подивитися на міжнародні рейтинги університетів. Один із найбільш відомих — QS World University Rankings. До нього входять дев’ять українських університетів. Найвище серед них розташовується Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Для порівняння, у цьому ж рейтингу представлені 20 польських університетів. Загалом рейтинг охоплює близько 1600 університетів світу.
І тут є цікавий момент. За даними аналітики, менше половини українських студентів, які обирають польські заклади вищої освіти, вступають саме до університетів, представлених у цьому рейтингу. Значна частина обирає приватні заклади, які до QS не входять.
Тому виникає питання: якщо український студент хоче навчатися за кордоном, чи справді варто їхати саме до сусідньої країни й обирати не найкращий приватний університет, замість того щоб розглянути найкращі українські університети, які міжнародно визнані?
— Зрозуміло, чому наші студенти обирають закордонні заклади. Вони хочуть отримати більшу академічну мобільність, європейський диплом.
— Так, і рішення для цього вже є. Його просто потрібно масштабувати. Українські університети разом із європейськими можуть видавати спільні дипломи, запроваджувати спільні освітні програми. На це є фінансування Європейського Союзу через програму Erasmus Mundus. І це можливість не лише для магістрів, а й для докторів філософії.
Тож тут питання до нас, до українських університетів. Ми повинні більше себе рекламувати, популяризувати й показувати, що, вступаючи до українського університету, ти також можеш бути частиною європейської екосистеми вищої освіти.
— Тобто ви радите обирати українські університети?
— Я раджу обирати найкращу освітню програму, яка тобі підходить, а не думати, що в Україні університети гірші. На це є статистика, яка порахована не українськими аналітичними центрами — при всій повазі до них. Усі університети оцінюються за єдиними міжнародними критеріями.
— А що відбувається з кадровим і академічним потенціалом? За роки повномасштабного вторгнення багато викладачів і науковців виїхали, хтось став академічно мобільнішим, хтось викладає, наприклад, в Оксфорді чи Кембриджі. Можливо, через це ми втрачаємо частину потенціалу?
— Звісно, не можна сказати, що війна не асоціюється з втратами. Ми справді багато втратили, і є втрати, які вже неможливо відновити. Наші викладачі, студенти та науковці пішли боронити нашу землю, нашу державу, і частина з них уже ніколи не зайде до аудиторії. Це втрати, які не можна відновити.
Є й інфраструктурні втрати. За даними ЮНЕСКО, понад 1400 установ постраждали внаслідок російської агресії. Зокрема, йдеться і про дослідницьку інфраструктуру. На її відновлення потрібні кошти. Але це ті втрати, які ми можемо відновити.
І, звичайно, головне — університет не стіни. Університет — це насамперед люди: викладачі, дослідники, студенти.
Якщо дивитися ретроспективно на перші дні війни, коли всі масово залишали країну, тому що не було розуміння, що буде далі, то сьогодні ми вже бачимо, що частина людей повернулася з академічної мобільності з новим досвідом.
Тут однозначно потрібно подякувати нашим європейським колегам, які надавали гранти. Люди повертаються і здатні впроваджувати в українських університетах та наукових установах той досвід, інноваційні освітні технології, нову методологію та наукові напрацювання, які вони отримали за кордоном.
Повертаються і студенти, які вступили за кордон, але потім вирішили, що не хочуть продовжувати там навчання. Це не масові випадки, але вони є навіть у моєму найближчому колі.
Українська молодь патріотична. Вона відчуває відповідальність за країну і повертається, щоб отримати освіту тут і підтримувати нашу державу.
Звісно, частина наших викладачів уже обрала місце подальшого продовження кар’єри не в Україні. І я дуже радію тим ініціативам, які сьогодні започатковує Міністерство освіти і науки, зокрема програмі «Науковий амбасадор».
Це можливість залучати до діяльності університетів науковців з української діаспори та тих, хто виїхав за кордон. Я думаю, що це дуже перспективно.
Ми не повинні втрачати цей потенціал. Люди, які стають міжнародно відомими науковцями, можуть бути залучені до роботи українських університетів і приносити користь.
— Чи можете навести конкретний приклад, коли хтось привіз закордонний досвід і завдяки цьому щось запрацювало — можливо, на рівні кафедри чи лабораторії?
— Називати когось одного, мабуть, було б неправильно, тому що таких прикладів багато. Коли почалася повномасштабна війна, я працювала на посаді проректора з наукової роботи. Це було однозначно складно. Я тоді зрозуміла, чому в договорах таким дрібним шрифтом пишуть «форс-мажор». Раніше ми цього практично не помічали й думали, що такого ніколи не станеться.
Коли почалася війна, я зрозуміла, що ми повинні діяти, звертатися до наших партнерів з розвитку. Багато наших науковців виїхали за кордон, а частина з них були виконавцями проєктів, за якими університет мав зобов’язання. Це теж був форс-мажор.
Тоді я ініціювала проєкт «КНУ-Амбасадор». Ми зв’язувалися з нашими науковцями, науково-педагогічними працівниками, які виїхали за кордон, підтримували з ними зв’язок, брали в них інтерв’ю і запитували, що можемо для них зробити, щоб вони представляли Україну та університет.
Адже вони фактично представляли нашу державу і мали вплив на місцях.
Це спрацювало не на 100%, але були дуже позитивні кейси.
Наприклад, професорка Іванік з Інституту геології ініціювала створення спільної лабораторії GreenLab при університеті в Нансі. Це стосувалося не лише Інституту геології — до роботи долучилися фізики та хіміки.
Завдяки тому, що вона перебувала в цьому університеті й спілкувалася з його науковцями, співпраця переросла в кілька проєктів, які фінансуються Європейським Союзом. Це стимулює і академічну мобільність, і спільні наукові проєкти.
Є такі успішні кейси і в інших сферах. Наприклад, професорка Ізарова з Інституту права реалізувала кілька спільних проєктів, до яких залучила математиків, юристів та економістів.
Тобто ці люди фактично виконують роль містків між українськими та закордонними університетами, і це дуже ефективно.
Такі зміни важливі й для освітнього процесу. Враховуючи, що багато викладачів і студентів опинилися за кордоном, потрібно було шукати нові підходи та методологію викладання, щоб забезпечити якісний освітній процес.
Були запроваджені нові ініціативи, зокрема COIL — Collaborative Online International Learning. Наші викладачі, які перебували за кордоном, привезли цей досвід в українські університети.
— Якщо вже згадали онлайн-навчання: маючи п’ять-шість років такого досвіду після початку пандемії COVID-19, можемо ми сказати, що онлайн-навчання здатне бути не менш ефективним, ніж аудиторне?
— Провокаційне запитання. Я не просто не впевнена в цьому — я на 99,9% переконана, що навчання має бути офлайн.
Особливо це стосується студентів бакалаврського рівня, коли вони тільки вступають до університету. Тому що, крім освітньої складової, університет — це насамперед налагодження зв’язків, соціальна взаємодія між студентами, навіть конкуренція, яка є стимулом і мотивацією для саморозвитку та руху вперед.
Усього цього немає в онлайні.
Це вимушений захід, а не рішення для подальшого розвитку вищої освіти України. Західні колеги, в яких немає війни, але які разом із нами пережили вимушене онлайн-навчання через пандемію COVID-19, сьогодні максимально повертаються до аудиторного навчання.
Якщо раніше були онлайн-лекції або записи занять, які студенти могли прослуховувати чи переглядати самостійно, то від цього формату також поступово відходять.
Я дуже сподіваюся, що ми, враховуючи всі обмеження — і для студента, і для викладача, і для науковця, — максимально повернемося до офлайн-навчання там, де це можливо.
— А як загалом змінюється академічна, університетська система під впливом війни? Зрозуміло, що це потужний фактор, але він може багато чого прискорити. Університет — досить консервативна система, традиції якої формувалися століттями. Водночас багато чого ми змушені адаптувати. Чи можете назвати позитивні приклади цієї адаптації в українській освіті?
— Я б сказала, що українська система вищої освіти зараз перебуває під впливом двох трансформацій. Не лише війни, а й євроінтеграційних змін та реформ, які йдуть паралельно. Вони не зупиняються, вони впроваджуються.
Варто пам’ятати, що війна в Україні почалася не у 2022 році, а у 2014-му. Це призвело до того, що в законі про вищу освіту з’явився навіть новий тип закладів вищої освіти — тимчасово переміщені заклади освіти.
Їх достатньо багато — понад 20. Деякі з них переміщувалися навіть двічі. Це заклади вищої освіти, які показують усьому світу, як можна працювати в умовах невизначеності.
Наприклад, Бердянський державний педагогічний університет працює за концепцією «університет без стін». У них ректорат і деканат перебувають в одному місці, а всі студенти та викладачі розкидані по Україні й навіть за межами держави.
Але університет продовжує функціонувати, здійснювати наукову діяльність, виконувати проєкти.
Такі унікальні кейси, я думаю, ще довго потрібно буде вивчати й описувати. Вони показують усьому світу, як університет може працювати в умовах невизначеності.
