Українці вже майже п’ять років живуть в умовах війни, повітряних тривог, втрат, невизначеності та постійного емоційного напруження. Такий тривалий стрес не минає безслідно: він впливає на сон, поведінку, стосунки, здатність концентруватися, переживати втрати та відновлюватися після травматичного досвіду.
Саме тому питання ментального здоров’я під час війни стає дедалі важливішим. Про те, як українці реагують на тривалий стрес і що відбувається з психікою після кількох років життя в умовах небезпеки, «Апостроф» поговорив із Ларисою Дідковською — вченою-психологинею, ректоркою Українського Вільного Університету в Мюнхені та членкинею Європейської асоціації психотерапії.
В інтерв’ю вона розповіла, як змінилися запити її клієнтів після 24 лютого 2022 року, чим відрізняються прояви ПТСР у цивільних і військових, як правильно підтримати людину після втрати, чому українці звикають до повітряних тривог і як зберігати стосунки на відстані.
Як війна змінила психологічний стан українців
– Пані Ларисо, ви психотерапевт з багаторічним досвідом. Як змінилися запити ваших клієнтів після початку повномасштабної війни?
– Звертаються люди з вищим рівнем психоемоційного напруження. Вищий рівень тривоги, дистанціювання, розділені сім’ї. Крім того, люди звертаються по допомогу з переживанням втрат, переживанням через те, що люди уникають мобілізації.
Все те, що ми називаємо переживаннями людини, — це робота для психотерапевта.
– Люди бояться помирати на війні чи через те, що хвилюються?
– На Землі 8 млрд 120 млн людей. Хтось із них переживає, що не має броні, інші — що йдуть у зону бойових дій. До мене приходили і волонтери, які переживали, що роблять недостатньо. Є й ті, хто переживає, що може потрапити до рук ТЦК.
ПТСР у військових і цивільних: симптоми, прояви та коли потрібна допомога
– Зараз дуже багато говорять про ПТСР як у цивільних, так і у військових. Як нам відрізнити нормальну поведінку від такої, яка має ознаки цього розладу?
– Норма – це те, що переживає більшість. Два інших краї кривої нормативного розподілу Гауса – це менше норми і більше норми.
Сам посттравматичний стресовий розлад має різні форми й прояви. Легка форма коректується дружньою підтримкою, спокоєм в оточуючому вас світі, спокійним домом, теплою водою, чистою білизною.
Є другий ступінь вираженості, де вже потрібні фахівці, а саме психологи та психотерапевти. Людина має травматичні флешбеки. І через це повернення до травмуючих спогадів не знаходить собі спокою.
Є ще глибша форма, де потрібен медикаментозний супровід. Тоді призначають ліки та звертаються до психіатрів. Є ще більш серйозний прояв. У такому випадку не залишається варіантів, окрім госпіталізації. Тому що там можуть бути й галюцинози і психози, дисоціації тощо.
Сам відсоток ПТСР серед населення, насправді, ніколи не є більшим, ніж третина. Наша психіка має захисні механізми. Так само, як ми відсмикуємо руку від гарячої сковорідки, аналогічно ми відсмикуємо душу від травм. Працює інстинкт самозбереження.
– А якщо казати детальніше, то які прояви має найтяжча форма ПТСР?
– Людина може ховатися під стіл, здригатися від звуку лускання дитячої повітряної кульки. Може прокидатися серед ночі або не може заснути тижнями. Коли людина поводиться зовсім інакше, ніж звикло її оточення. Одначе випадки таких проявів будуть одиничними. Їх відразу залишають на лікування. Навіть не відпускають додому.
– Чим відрізняються прояви ПТС у цивільних і у військових?
– У військових кошмарні сновидіння стосуватимуться їхнього бойового досвіду. У цивільних флешбеки небезпеки будуть більш реактивні.
Це проявляється в реакції на будь-які гучні звуки. При ПТСР характерний надпильний контроль реальності, тому що саме гіперпильність допомогла їм врятувати свої життя в зоні небезпеки. Відповідно, вони далі будуть її проявляти, хоча необхідності в цьому вже немає.
Цивільні можуть лякатися сирен повітряної тривоги. Або можуть боятися перебувати по сусідству з будинками, по яких росіяни завдавали ударів.
Якщо ж ми говоримо про такі регіони, як Чернівецька чи Закарпатська області, то ПТСР люди там переживають переважно лише у випадку особистого горя, як-от втрата члена сім’ї чи загибель когось із рідних. Тобто, це інший зміст досвіду, ніж у військових. Останні стикаються із загибеллю побратимів, перманентними артобстрілами, мінами, сутичками з окупантами.
Як пережити втрату близької людини під час війни
– Ви казали про втрату близьких на війні. Як правильно втішити згорьовану втратою людину?
– Існує список справ, який допомагає пережити втрату, і є той, що заважає. Заважають допитливість і цікавість оточуючих. Якщо тебе розпитують, чи правда, що у тебе хтось загинув.
Натомість допомагають щира підтримка і співчуття. Треба казати відкрито: я дуже вам співчуваю, але не знаю, як виразити своє співчуття комфортно для вас. Або: я не знаю, чи це не завдасть вам додаткових переживань. Так буде щиро і правильно. Бо якісь люди хочуть, щоб їх підтримували, розпитували, а інші люди хочуть лишитися на самоті. Тому найкраще, що можна зробити, — просто запитати, як можемо допомогти.
Коли ми вчили волонтерів допомагати хлопцям з фронту, яких привозили з черепно-мозковими травмами, ампутаціями, то найперше волонтери питали, чи хочуть поранені з ними спілкуватися. Якщо людина каже «ні», то їй залишають телефон, кажучи: «Ось мої координати, якщо щось зміниться — прийду до вас завтра». Коли б ви потребували допомоги, то для цього і є психотерапевт. Але не нав’язували свою допомогу. Горе, розділене на двох, стає вдвічі меншим.
– Чув цю вашу цитату кілька разів. Мені вона подобається…
– Другий чинник, який заважає. Відчуття унікальності свого стану. Людині здається, що так ніхто не страждав, як вона страждає. В цьому місці на допомогу стає група підтримки «рівний рівному». Наприклад, батьки, які втратили своїх дітей.
Ще одна окрема категорія — це ті, які стали ампутантами. І ось тоді ця чарівна фраза «ти мене не розумієш» вже не працює. Бо ж інша людина має такий самий досвід. Очевидно, що вона може зрозуміти. Той, хто вже дав собі раду з таким болем, може стати опорою тим, хто лише щойно зіткнувся з чимось подібним.
Наступне, що заважає, — втрата сенсів, душевних та фізичних сил. У випадку виснаження, втоми нам треба зменшувати будь-яке навантаження. Але у випадку, якщо ми занурені глибоко у свої переживання, то ще починаючи з підручників з психіатрії XVIII століття, людині рекомендують працетерапію. Навіть при ендогенних депресіях.
– Ендогенна депресія – це яка?
– Така, коли у людини діагностовано депресію, як її психічну хворобу. А коли це депресія реактивна, тобто реакція на травматичні події, які відбулися, то депресія зветься реактивною. І відносимо ми її до нормотипових проявів.
Якщо ви проживаєте втрату близької людини, дому або майна з того життя, яке ви жили раніше, а тепер цього всього немає, то неможливо це пережити легко, з радісним підстрибом. Така реакція була б парадоксально асиметричною.
Тому працетерапія в поміч, пошук нових сенсів туди ж. Навіть книжка Віктора Франкла називається «Людина в пошуках сенсу». Бо виживали у концтаборі ті, які мали для чого жити. Приміром, як сам Франкл, який мав зустрітися з коханою дружиною й дописати свою книжку.
Ще один перешкоджаючий і допомагаючий фактор — віра. Пам’ятаємо жарт: в падаючому літаку не буває атеїстів.
– І на фронті, кажуть, теж їх не буває…
– Тому-то віра теж може бути опорою в тяжку хвилину. Ще одне, що допомагає: знання про те, що це минуще. Чому кажуть, що кращий лікар — час? Свіжа втрата, переживання, горе — це боляче. Але вже на дев’ятинах плачуть не так відчайдушно, як на похованні. На сороковинах ще легше. Після першого року ця важкість втрати меншає. Всі релігії світу на цій думці сходяться.
– Так, ви казали, що після першого року це горе осідає на дно і від нього лишається тільки легкий осад… Хоча іноді буває й так, що горювати практично припиняють вже на поминальному обіді після поховання.
– Думаю, що буває по-різному для різних людей. Дистанція між втратою і близькими різна. Якщо це просто друзі, які час від часу зустрічалися з цією людиною, — це одне горе. Батьки, жінка, діти відчувають зовсім інше горе.
Як тривалий стрес впливає на психіку та що буде після війни
– Ми зараз живемо у стані перманентного напруження. Що станеться з нами, коли цей ланцюжок стресів обірветься після закінчення війни? І скільки взагалі людина може витримувати фактор стресу?
– Говорячи про людську психіку, ми кажемо про такі два компоненти: універсальність і унікальність. Є поняття індивідуальних психологічних особливостей особистості. До одних і тих самих подій кожен з нас ставиться по-своєму.
Іще до нашої ери Гіппократ поділив людей на флегматиків, холериків, сангвініків, меланхоліків. Тому і пороги й межі чутливості у нас різні. Знаєте, навіть вираз є про заживе, як на собаці. Але не в усіх. У когось рана буде гноїтися довго, а потім ще довше заживати. Чого?
Бо оці індивідуальні психологічні особливості особистості і будуть визначати нашу стресостійкість, опірність до травматичного досвіду. Тому для кожного будуть різні наслідки. Хтось буде продовжувати працювати, відновлювати Україну. А хтось буде далі шукати гострих відчуттів і небезпеки.
– Тобто для частини суспільства небезпека стане як наркотик?
– Так. Це і є цей в’єтнамський або афганський синдром, який описаний. Американський психолог і психотерапевт Френк Пюселік нам казав у Львові, що ветеранів, які повернулися з в’єтнамської війни, загинуло більше, ніж ветеранів на в’єтнамській війні. Загинули вони внаслідок різних причин. Хтось із них сів на наркотики, хтось вчинив самогубство. І це все про те, що такий тривалий травматичний досвід має різні наслідки.
У натівському шпиталі у Варшаві нам сказали 2014 року, що ПТСР поширеніший у тих, хто йде війною на чужу землю, ніж у захисників цієї землі. В’єтнамська війна була якраз такою аморальною. Американці їхали вбивати на чужу землю мирних людей у бамбукових лісах.
Чому люди не ходять в укриття під час повітряної тривоги та як позбутися думскролінгу та постійного читання новин
– Чи може людина не помічати цієї психологічної шкоди, якої їй завдає стрес? У мене, приміром, так було. На початку повномасштабного вторгнення я тиждень нормально не спав. А потім отримав проблеми зі шлунком.
– Ви правильно сказали. Стрес — це додаткове навантаження. У перший тиждень війни в суспільстві панували фрустрація й переляк. Потім настає фаза мобілізації. Ми згуртовуємося. А після фази мобілізації настає етап емоційного виснаження й спустошення. Наведу такий приклад. 30–31 грудня всі шаленіють, активні, прибирають в хаті, салати ріжуть. А пам’ятаєте, як виглядає 1 січня?
– Супер пасивно. Навіть, можна сказати, інертно…
– Абсолютно так. Бо після того, як я все можу, зі всім справляюсь, нічого не боюсь, людину закине в інший бік, де вона вже нічого не може й ні з чим не може дати раду. І це природна динаміка. Ми ж бо всі живі істоти.
– А от коли люди живуть у стані цього неперервного стресу, то у них зникає бажання йти в укриття під час обстрілів. Як можете це пояснити?
– Механізм адаптації до дії подразника. Ми до нього пристосовуємося, і він вже не викликає такої реакції, як на початку. Заходячи до темної кімнати, ви одразу не бачите нічого. За якийсь час зір адаптується. Хоча в кімнаті освітлення не змінилося. Змінився діаметр вашої зіниці. Таким чином, організм адаптувався до темряви. Пристосувавшись до темряви, ми стали бачити те, чого не бачили раніше.
Так само й із сиреною повітряної тривоги. Якщо ми спочатку йшли сходами до укриттів, бо не можна було ліфтом користуватися, несли на руках дітей та домашніх тварин, то тепер вже все набагато краще. Ми вже маємо всі ці джерела інформації з локацією загроз. Перше, що ми дивимося, — сирени не по всій країні, а де конкретно вони лунають, якщо вірити карті повітряних тривог.
– Уявімо собі ситуацію: разом з молоддю живуть літні люди в одній квартирі. І от одного дня лунає чергова повітряна тривога. Але літні йти в укриття не дуже-то й хочуть. Яка тут тактика переконання?
– Говорити правду, не обдурювати. А казати: ми за вас дуже хвилюємося. Показати їм свою турботу. Сказати, що будете за них хвилюватися. Казати, що старші люди вам дуже потрібні й важливі. Тоді вони відчують свою цінність та важливість.
Правда ще й у тому, що молодші динамічніші. Вони піднялися і побігли. Старшим трохи складніше.
– У цьому ж контексті. Ми знаємо, що вночі, надто коли анонсують черговий обстріл, люди до пізніх годин займаються моніторингом безпекової ситуації. Чи може цей думскролінг перерости в патологічну залежність?
– Знову буду казати те саме. Індивідуальні психологічні особливості особистості. Є сильний тип нервової системи, де процеси збудження і гальмування збалансовані. А є слабкий, де процеси ті чи інші переважають. І тоді ці різні стани психіки будуть визначати, наприклад, схильність до залежностей.
Чому люди скролять? У них виникає ілюзія контролю. Мовляв, я зараз проконтролюю небезпеку і буду готовий. Ми ж маємо джерела інформації. Вони нам для того дані, щоб ми могли вплинути на ситуацію.
– Так, бо хто поінформований – той озброєний. Але ж питання в тому, що робити, якщо людина залипає в дисплеї смартфона до 3–4 ранку, заміщаючи собі таким чином сон…
– Якщо особистість тривожна, схильна до фобічностей і нав’язливих думок, то цей спосіб повторюваних дій одного й того самого редукує цю тривожність.
Як зменшити тривожність під час війни: три способи від психолога
– Восени росіяни, традиційно, можуть посилити обстріли. Як людям не жити в постійному очікуванні трагедії? Бо, як то кажуть, очікування смерті гірше самої смерті…
– Способів зменшувати тривогу є багато різних. Один з них дуже простий і дієвий — медикаментозний. Протитривожні препарати. Другий спосіб — перемикання на якісь інші види діяльності. Підіть приготуйте вечерю замість того, щоб скролити телефон. Само собою, що фокус думок зміниться.
Третій спосіб – контактувати з реальністю. Ми, насправді, не знаємо, що буде, як буде і коли буде. Якщо запитати, чи є зараз на планеті бодай одна людина, яка знає, чим все закінчиться, то отримаєте відповідь: ні. А всі, хто вважає себе знавцями такого далекого майбутнього, називаються як?
– Шарлатани. Або інфоцигани, як зараз модно казати…
– Так, шарлатани. Всі вони вже казали і про осінь, і про літо, і про весну як період закінчення війни. Жоден із цих прогнозів не справдився. Тому якщо ми розуміємо, що страх є продуктом уяви, то третій спосіб нам допоможе його побороти. Потрібно просто контактувати з реальністю. Ви підготувалися до енергодефіцитів. Інші люди також, бо мають генератори, Ecoflow тощо. Врешті-решт, додатковий запас води та їжі.
Як боротися зі зневірою та емоційним виснаженням під час війни
– Зовсім нещодавно в країні закінчилися масові протести, що тривали понад місяць. Люди зневірені через те, що їхні вимоги виконані лише наполовину. Тобто Олександра Сирського то звільнили, але й Михайла Федорова не призначили назад. Як би ви порадили боротися зі зневірою? Приміром, є люди, котрі кажуть: "Я тепер більше не хочу донатити"…
– Вмикати критичне мислення. Себто, коли я вирішую, а не хтось за мене. Якщо я хочу донатити, то роблю це. Це прояв моєї громадянської позиції. Фронт – це не лише передова. У кожного є своя максимальна ефективність участі в наближенні перемоги. Чому пов’язувати донати з результатом протестів? Майже всі вже маємо своїх знайомих і близьких, котрі воюють. Чому розчарування в мітингах повинно завадити мені допомагати людям, яких я знаю особисто?
Ми ж говоримо про те, що є макросоціум і мікросоціум. Мікросоціум – люди, яких я знаю, які мені відомі. Тому думаю, що ми в себе питаємо, чи донатити, чи ні. Знову ж таки, у будь-яких рішень уряду є прихильники і противники. Та навіть у звичайному, світському житті маємо друзів та ворогів. Не кажучи вже про долю батьківщини, війни і тому подібне.
– Як, з точки зору психології, пояснити здатність українців залишатися згуртованими на п'ятому році повномасштабки? Що утримує нашу масову свідомість від психозу?
– Бо ми маємо заради чого бути згуртованими. По-друге, ми маємо навичку виживання. Важкі часи створюють сильних людей. У нашій історії легких часів майже немає. Це означає, що ми сильні люди. Навички виживання – це те, що є нашою особливою рисою.
По-третє, ми маємо вже п'ять років досвіду життя під час повномасштабної війни. Ніхто в цей час життя на паузу не ставить. Так, життя коригується обставинами, змінює і нашу особистість, і наш народ. Відбулися консолідація й світове визнання. Ми маємо підтримку. Хай не в тому обсязі і формі, яких би воліли.
Якщо говорити про суспільну свідомість, то ще Ремарк казав: у темні часи добре видно світлих людей.
– Де тоді пролягає ліміт цієї згуртованості? Ну, бо якщо уявити українське суспільство як стиснутий кулак, то кулак же вічно стиснутим тримати неможливо….
– Екстремальні умови спонукають нас витримувати більше навантаження. Якщо у мирний час дитина не сидить на місці більше 15 хвилин, то діти в підвалах під обстрілами сидять тихо годинами. Десятками годин.
Є термін "діти війни". Якщо у мирний час діти відпочивають і поводяться безтурботно, то у час війни їхня поведінка міняється відповідно до обставин. Тоді діти допомагають рятувати тварин та людей. Інстинкт самозбереження змушує швидко дорослішати.
Чи є місця, де наш кулак не витримує? Є. До прикладу, оці протести. Але. Перевага нашої країни в тому, що ми завжди були анархістами. У нас немає батюшки-царя або імператора.
– Якщо вже ми згадали про протести проти звільнення Михайла Федорова, то запитаю вас про інший різновид мітингів. Минулого року у Хмельницькому люди старшого віку вийшли на акцію проти вимкнень світла. Ці явища теж можна віднести до струмочків, які проривають оцю залізобетонну дамбу української стійкості? Чи це щось інше?
– Це те ж саме. Є поняття точки кипіння. Якщо пару не випускати з котла, то котел вибухне.
– Але, як на мене, ці люди не розуміють причинно-наслідкового зв’язку. Це ж Росія розбиває нам енергооб’єкти. Неможливо їх усі тотально захистити…
– Це правда. Але у суб’єкт-суб’єктних відносинах я відповідаю за те, що говорю, але не відповідаю за те, що ти чуєш. Якщо для цих людей мітинги за електрику є способом випустити пару, то нехай. Це така заміщаюча агресія. Вони ж на фронт бити москаля не підуть.
Таке явище називається дефлексія. Коли ми не можемо дозволити собі воювати з ворогом, але воюємо тоді з сусідом. Це як жінка, яка боїться дати в писок своєму п’яному чоловікові, б’є по дупі свою дитину. Механізм відомий.
Як інтегрувати дітей з окупованих територій в українське суспільство
– Нещодавно мені Елла Лібанова казала, що для адаптації дітей з тимчасово окупованих територій до життя у мирних умовах державі потрібно найняти соціальних психологів. А що б ви порадили зі свого боку?
– Ми вже говорили про те, що конфронтацію посилює протиставлення в форматі «свій — чужий». Те, що інтегрує, — це пошук спільної мети й цінностей. Будь-яка система ділить людей. Питання в тому, як на цей поділ реагувати.
Конструктивною є реакція з інтегративною метою. Гляньте на будь-яку емігрантську країну на кшталт США чи Канади. Туди з’їхалися представники дуже різних культур. Як вони ще досі не вбили одне одного?
– Бо вірять у концепцію «американської мрії». Вона полягає в тому, щоб мати свій автомобіль, будинок та собаку кожному громадянину…
– От і все. Є щось, що об’єднує тих різних людей. Нам треба подумати, що може нас поєднати. Окрім віри в перемогу, чи протистояння спільному ворогові. Це може бути бажання доброго економічного розвитку. Демократичний поступ у напрямку Західної Європи. Те, чого ми всі хочемо.
Чи треба для примирення психологів? Треба. І політологів треба. І соціальних працівників.
Як цивільним спілкуватися з військовими після війни та приймати тих, хто повернеться з-за кордону
– Після війни до мирного життя повернуться сотні тисяч військових. Як цивільним комунікувати з воїнами, щоб не було від армійців закидів у стилі "та я воював, я в танку горів, а ти тут в тилу сидів"?
– Найперше треба бути вдячними військовим. Хвилина мовчання як приклад. Тим не менш, не треба робити з цього такої поляризації. Поки військові воювали, вдома були їхні жінки та діти. Для них це було великим випробуванням.
Величезна кількість волонтерів доставляла на фронт все необхідне. До того ж, велика кількість людей донатила. Чому вони менш важливі? І навіть люди, що виїхали за межі України, зробили це, щоб врятувати життя своїм дітям.
Зберегли там у дітях українську ідентичність, мову. Чи це не внесок у перемогу України?
– Але є і протилежні випадки. Приміром, коли українці, жінки чи чоловіки, заїхали в іншу країну і забули про все, що тут відбувається. Як із цим миритися тим, хто залишається в Україні попри все?
– Я завжди кажу людям, що у мене для них дві новини. Перша хороша — Бог є. Друга новина погана — то не ви. Що буде робити людина зі своїм життям — вирішувати тільки їй. Ми тут нічого не вдіємо. Навіть пес або кіт не робитиме того, що ви від нього хочете.
Якщо я посаджу на диван плюшеву собачку, він просидить там стільки, скільки я вирішу. Якщо ж посадити на цей же диван живого пса, то він посидить там стільки, скільки сам захоче. В чому різниця?
– Плюшевий пес не має волі, на відміну від живого…
Так, плюшевий пес — об’єктом, а живий є суб’єктом. Оскільки за кордон виїхали суб’єкти, то все, що вони робитимуть далі, — виключно їхня справа. Вони самі вирішать, чи ходити на мітинги діаспори і так далі.
– Добре, а як тоді вчиняти, коли якась частина із закордонців повернеться після війни? Тих, котрі ще донедавна ні сном, ні духом про війну не відали, а жили своє краще життя.
– Вас ніхто не змушує обіймати їх зі словами, як ви їх раді бачити. Однак і бити їх по писку не треба. Якщо ви не дуже толеруєте дії або вчинки тих чи інших людей, то чому б вам просто не привітатися й піти собі далі? Ви самі обираєте свою стратегію поведінки зі своїм оточенням.
Як зберегти стосунки на відстані під час війни: поради психолога
– У своїх інтерв’ю ви часто кажете, що стосунки – це робота двох. І двоє повинні носити дрова до цього багаття. Що конкретно має бути цими дровами, якщо це стосунки на відстані? Наприклад, між військовим на фронті і його дружиною в тилу?
– Оноре де Бальзак казав, що відстань для кохання наче вітер для багаття. Якщо багаття маленьке, то відстань його загасить. А якщо велике, то вітер тільки більше його роздмухає.
У стосунки треба докладати, якщо ми знаємо, що чоловік на війні. Я знаю тих батьків, які читають дітям перед сном. Чи співають з ними разом пісеньки, розмовляють з дружинами про те, як пройшов їхній день. Є військові, котрі повідомляють дружин, коли виходять з позицій. Ставлять свої знаки "+".
Любов підтримують подарунки і посилки, які можна відправляти на фронт. Рівно так само він бере участь у житті дітей і дружини. Треба спокушати і завойовувати одне одного, тоді любов житиме у серцях двох. Багато сімей пройшли випробування відстанню і війною. Та стали від цього лише міцнішими.
