Заява Президента України Володимира Зеленського про підготовку законодавчого підґрунтя для утворення в Україні приватних військових компаній започатковує дуже важливу дискусію у правовому полі. Йдеться не лише про новий вид зайнятості для ветеранів після війни. Мова - про фундаментальне питання: як держава може використати унікальний бойовий досвід українських воїнів і водночас не допустити появи паралельних центрів застосування сили.
Тут важливо одразу провести принципову межу: приватна військова компанія не повинна бути приватною армією. Україна не може й не повинна копіювати російську модель “Вагнера”, де приватизоване насильство стало інструментом гібридної війни, політичного впливу, воєнних злочинів і уникнення державної відповідальності. Для України можлива лише інша модель — правова, прозора, ліцензована, підконтрольна державі та сумісна з міжнародним гуманітарним правом.
Конституційна рамка тут є абсолютно чіткою. Стаття 17 Конституції України встановлює, що захист суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави, а на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Отже, будь-які “військові компанії” можуть існувати лише тоді, коли вони прямо, детально і жорстко врегульовані законом.
Переконаний, що майбутній український закон має виходити з однієї базової ідеї: ПВК можуть допомагати державі у сфері безпеки, але не можуть замінювати державу у застосуванні сили. Це означає, що допустимими вважатимуться виключно допоміжні функції: охорона критичної інфраструктури, супровід вантажів і конвоїв, розмінування, технічне обслуговування складних систем озброєння, навчання, тактична медицина, кіберзахист, логістика, охорона українських місій чи підприємств за кордоном у небезпечних регіонах.
Натомість має бути прямо заборонено те, що перетворює ПВК на приватну армію: самостійне планування і проведення бойових операцій, утримання ділянок фронту, застосування важкого озброєння без прямого державного контролю, затримання, допити, утримання військовополонених, виконання політичних або силових завдань в інтересах приватних осіб чи бізнес-груп.
Окрема межа — це питання найманства. Міжнародне право не ототожнює автоматично ПВК із найманцями. Але якщо особа спеціально завербована для участі у бойових діях, фактично бере в них пряму участь і відповідає критеріям найманця, виникають серйозні міжнародно-правові наслідки. Стаття 47 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій прямо передбачає, що найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого. Крім того, існує Конвенція ООН проти вербування, використання, фінансування і навчання найманців.
У цьому контексті для України особливо важливим є так званий Документ Монтре. Не будучи міжнародним договором в класичному розумінні, цей документ виступає як своєрідний міжнародний стандарт належного регулювання приватних військових і безпекових компаній. Він був підготовлений за ініціативи Швейцарії та Міжнародного Комітету Червоного Хреста і фіналізований у 2008 році. Документ не створює нових обов’язків, але підтверджує: міжнародне гуманітарне право і права людини застосовуються до діяльності приватних військових і безпекових компаній, а самі такі компанії не діють у правовому вакуумі.
Документ Монтре розрізняє три категорії держав: державу-замовника, яка наймає такі компанії; територіальну державу, на території якої вони працюють; і державу походження, де така компанія зареєстрована або базується. Для України це особливо важливо, бо в перспективі вона може бути одночасно всіма трьома: замовником, територією діяльності та державою реєстрації таких компаній.
Він також пропонує практичні механізми: ліцензування, прозорі правила відбору, перевірку персоналу, навчання нормам міжнародного гуманітарного права, контроль за застосуванням сили, звітність, нагляд і відповідальність. Саме ці речі мають стати скелетом українського закону.
Важливо, що Україна тут не починатиме з чистого аркуша. Вона була серед держав, які підтримали Документ Монтре ще 17 вересня 2008 року. Станом на 2026 рік документ підтримують 61 держава і 4 міжнародні організації, серед них ЄС, ОБСЄ, НАТО і Рада Європи. Це означає, що український закон про ПВК матиме в основі вже наявну міжнародну рамку. І якщо такий закон буде ухвалений, то для відповідності його принципам Монтре він мав би передбачити кілька обов’язкових запобіжників.
По-перше, має бути державне ліцензування і відкритий реєстр таких компаній. По-друге, повинен бути чіткий перелік дозволених і заборонених функцій. По-третє, персонал має проходити перевірку, навчання з міжнародного гуманітарного права і мати зрозумілий правовий статус. По-четверте, має існувати парламентський таурядовий контроль. По-п’яте, за воєнні злочини, катування, незаконне позбавлення волі чи інші тяжкі порушення має наставати кримінальна відповідальність — незалежно від того, чи особа діяла в державному підрозділі, чи в приватній структурі.
Україні справді є що запропонувати світові у сфері безпеки. Українські військові мають безпрецедентний досвід сучасної війни: дрони, ППО, РЕБ, кібероборона, тактична медицина, оборона критичної інфраструктури, логістика під ударами, адаптація до технологічно насиченого поля бою. Але цей досвід має бути експортований не як “приватизована війна”, а як цивілізована, правова і контрольована безпекова послуга.
Тому питання не в тому, чи потрібен Україні закон про ПВК. Якщо така сфера фактично формується — закон потрібен. Головне питання в іншому: яким він буде.
Якщо він створить прозору модель для ветеранів, інструкторів, фахівців із розмінування, охорони, логістики, кібербезпеки та технічного супроводу — це може стати важливим елементом післявоєнної економіки й безпекової політики України.
Але якщо закон відкриє двері для приватних бойових структур, політичних “силових ресурсів” або комерціалізації участі у бойових діях — це буде загроза для державності.Українська формула має бути простою: експорт безпеки — так; приватизація війни — ні. ПВК можуть бути інструментом державної політики лише тоді, коли вони діють у межах права, під контролем держави і без руйнування монополії держави на легітимне застосування сили.
