4 липня 2026 року Сполучені Штати Америки відзначають 250-річчя ухвалення Декларації незалежності. Всупереч популярному уявленню того дня документ ніхто не підписував; свої підписи 56 делегатів Континентального конгресу почали ставити на документі лише з 2 серпня 1776 року, причому дехто додавав їх із запізненням. Наприклад, Метью Торнтон не зміг поставити свій підпис разом з іншими делегатами Нью-Гемпшира через брак місця. Деякі делегати, зокрема Роберт Р. Лівінгстон з Нью-Йорка, так і не підписав Декларацію. Найвідоміша дата в американській історії, по суті, є датою рішення, а не готового документа. Чверть тисячоліття, або semiquincentennial, як кажуть самі американці, є приводом не лише для феєрверків над Національною алеєю у Вашингтоні, а й моментом, коли нація, що звикла вважати себе молодою, раптом усвідомлює власну історичну тяглість і водночас крихкість того, що здавалося непорушним.
Революція, яка змінила саму ідею влади
Улітку 1776 року тринадцять колоній на атлантичному узбережжі, з населенням близько двох з половиною мільйона осіб, зробили те, чого тодішній модерний світ ще не бачив: не просто повстали проти метрополії, а сформулювали універсальне обґрунтування права народу на самовизначення. Теза Декларації про те, що уряди отримують владу зі згоди тих, ким управляють, була інтелектуальною революцією ще до того, як стала революцією військовою. Американці створили перший у модерній історії успішний прецедент антиколоніального повстання, на який згодом посилатимуться десятки національних рухів, зокрема й український.
Проте справжнім досягненням стала не сама незалежність, а те, що сталося після неї. Конституція 1787 року і Білль про права 1791-го створили механізм, який пережив громадянську війну, дві світові війни, Велику депресію, вбивства президентів і конституційні кризи. Жодна інша писана конституція у світі не діє безперервно так довго. По суті, це є головним, фундаментальним успіхом американського проєкту: не територія, не економіка, а інституційна архітектура, здатна абсорбувати конфлікти, які в інших країнах закінчувалися диктатурами.
Але й тут не обійшлося без парадоксу. Республіка, проголошена в ім’я свободи, була республікою рабовласників. Автор слів «усі люди створені рівними» Томас Джефферсон, наприклад, володів сотнями невільників. Конституція 1787 року не лише не скасувала рабство, а й навіть інституціоналізувала його. Ця первородна суперечність визначила всю подальшу американську історію: країна постійно наздоганяє власну Декларацію.
Ціна «наздоганяння».
Американська історія спростовує уявлення про лінійний прогрес. Майже кожне велике досягнення США було оплачене попередньою катастрофою або саме нею спричинене. Рабство скасувала не еволюція моралі, а найкривавіша війна в американській історії: громадянська війна 1861–1865 років забрала, за сучасними оцінками, до 750 тисяч життів. Тринадцята (відміна рабства), чотирнадцята (надання громадянства) і п’ятнадцята (захист права голосу) поправки до Конституції стали найрадикальнішою правовою революцією століття і водночас за кілька десятиліть були фактично нейтралізовані на Півдні системою сегрегації Джима Кроу. Знадобилося ще сто років, рух за громадянські права, Мартін Лютер Кінг і закони 1964–1965 років, щоб конституційні гарантії стали реальністю для темношкірих американців. Жінки ж отримали виборче право у 1920 році, «лише» через 144 роки після Декларації (19-та поправка до Конституції).
Окремою і найменш проговореною сторінкою залишається доля корінних народів. Розширення країни «від моря до моря» (Луїзіанська покупка 1803 року, анексія Техасу 1845 року, каліфорнійська золота лихоманка 1848 – 1855 рр.) було водночас історією витіснення, депортацій і порушених договорів. Так звана «Стежка сліз» 1830-х років, коли десятки тисяч черокі та інших народів були примусово переселені, це той досвід, який американська історіографія повноцінно осмислила лише в останні десятиліття.
Наддержава мимоволі і за переконанням
У зовнішній політиці траєкторія США це коливання між месіанством і самоізоляцією. У 1918 році Вудро Вільсон запропонував світові принцип самовизначення народів (яким, до речі, намагалася скористатися й Українська Народна Республіка у 1917 – 1918 роках). Але той самий американський Сенат відмовився ратифікувати вступ до Ліги Націй, і міжвоєнний ізоляціонізм США став одним із чинників, що уможливили катастрофу 1939 року.
Урок було засвоєно радикально, і після 1945 року Америка презентувала світу план Маршалла, систему альянсів за згодою, НАТО, Бреттон-Вудські інституції, підтримку європейської інтеграції; все це переважно американські винаходи, які дали Заходу найдовший період миру і процвітання в його історії. Перемога в холодній війні без прямого зіткнення наддержав, Місячна програма, комп’ютерна революція та інтернет, створений на замовлення американського оборонного відомства, - усе це частина американського активу.
Однак і американський пасив був не менш промовистий. В’єтнам, який коштував мільйони життів і підірвав довіру американців до власної держави; підтримка диктатур від Ірану до Чилі в ім’я антикомунізму; війна в Іраку 2003 року, розпочата на підставі хибних розвідданих, яка дестабілізувала цілий регіон і надовго дискредитувала саму ідею просування демократії. І, що для нас найболючіше, Будапештський меморандум 1994 року: документ, у якому США разом із Британією та Росією надали Україні запевнення безпеки в обмін на третій за розміром ядерний арсенал світу, і який 2014 року виявився клаптиком паперу без механізму. Українці мають повне право нагадувати про це американським партнерам як аргумент на користь того, що невиконані запевнення великих держав коштують світові дорожче, ніж їх виконання.
2026 рік: ювілей розділеної нації
Символічно, що і сам ювілей став полем внутрішньої боротьби. Підготовку до 250-річчя розпочала ще створена Конгресом у 2016 році двопартійна комісія America250, але з 2025 року паралельно діє окрема ініціатива Білого дому, і частина американських істориків та політиків публічно критикує святкування через його політизацію. Америка приходить до своєї 250-ї річниці поляризованою настільки, наскільки вона не була, ймовірно, з 1860-х років: з недовірою до інституцій, влади та з дискусією про те, кому взагалі належить американська історія.
Тут доречно згадати про попередній великий ювілей. 1976 року, на свій 200-річний ювілей, Америка входила у стані, який тодішні коментатори називали національною депресією: щойно завершилися В’єтнам і Уотергейт, економіку душила стагфляція, президент Джеральд Форд був єдиним в історії головою держави, якого ніхто не обирав, оскільки він обійняв посаду після першої в історії США відставки президента. Здавалося, американський проєкт вичерпався. Але за 15 років ця «вичерпана» країна виграла холодну війну. Історична стійкість американських інституцій є твердим емпіричним фактом, який варто пам’ятати кожному, хто сьогодні поспішає ставити на США хрест.
Що це означає для України
Для української держави 250-річчя США дає три практичні уроки.
Урок перший: нації будуються довго і не за розкладом. Американці воювали за незалежність вісім років, потім десятиліття з’ясовували, чи є вони однією країною, потім пройшли через громадянську війну і все одно через два з половиною століття сперечаються про зміст власного початку. Українське державотворення, з його перерваними спробами та нинішньою війною, вписується в цю логіку, і жодним чином не випадає з неї.
Урок другий: сила Сполучених Штатів Америки в їхніх інституціях, а не в особистостях. Протягом чвертьстолітньої історії президенти були різні: великі, посередні та руйнівні. Система щоразу виявлялася сильнішою. І для України, яка вибудовує власні інституції під обстрілами, це може бути і взірцем, і застереженням одночасно: інституції не виникають з декларацій, вони виникають з десятиліть практики, судових прецедентів і політичної культури.
Третій, найважливіший урок: американська підтримка світового порядку ніколи не була гарантованою константою. Ззовні часто здається, що активна роль США у світі (підтримка союзників, стримування агресорів, лідерство в НАТО) є чимось на кшталт, природної властивості Америки, риси, на яку можна покладатися завжди. Але історія показує інше: американська підтримка щоразу була наслідком внутрішньополітичного вибору, і щоразу цей вибір міг бути іншим. Тобто «ізоляціоністська Америка» така сама органічна частина американської традиції, як і «Америка – лідер вільного світу». Україна, чия безпека сьогодні критично залежить від цього вибору, має вибудовувати стратегію, яка враховує обидва обличчя Америки: країни плану Маршалла та країни міжвоєнного ізоляціонізму. Обидва обличчя є справжніми й обидва вкорінені у 250-річній історії.
4 липня над Філадельфією, містом, де у 1776 році було ухвалено Декларацію незалежності, знову лунатимуть салюти. Але чесний підсумок чверті тисячоліття не вміщується у святкову формулу, бо американська історія, як і кожна, тримає в собі протилежності. Це країна Геттісберзької промови, короткого виступу Авраама Лінкольна 1863 року на полі найкривавішої битви громадянської війни, в якому він визначив сенс американської держави як «владу народу, волею народу, для народу». І це ж країна «Стежки сліз», примусової депортації корінних народів з їхніх земель у 1830-х роках, під час якої загинули тисячі людей. Це й країна Плану Маршалла, що відбудувала повоєнну Європу, і країна Будапештського меморандуму, запевнення якого не захистило Україну у 2014 році.
Головний підсумок 250 років, мабуть, у тому, що ідеї 1776-го виявилися сильнішими за людей, які їх проголосили. Слова про те, що всі люди створені рівними, писав рабовласник, але саме на ці слова згодом спиралися противники рабства, борці за виборчі права жінок, Мартін Лютер Кінг і антиколоніальні рухи по всьому світу. Американський «експеримент» лишається незавершеним: кожне покоління мусить відстоювати його заново. І доки принцип, проголошений у Філадельфії, що влада походить від згоди народу, а народ має право сам вирішувати свою долю, ще діє, цей експеримент стосуватиметься не лише Америки. Україна сьогодні захищає той самий принцип. Власною ціною.
