Дискусія про майбутнє членство України в Європейському Союзі поступово переходить у нову площину. Якщо раніше питання звучало просто — “коли Україна стане членом ЄС?”, то сьогодні в європейських столицях дедалі частіше стали оперувати проміжними формулами: як наблизити Україну до ЄС ще до формального завершення вступної процедури.
Але тут принципово важливо розрізняти дві різні логіки.
Перша — це логіка Франції та Німеччини, які, за повідомленнями медіа, розглядають варіанти так званого “символічного” або “полегшеного” членства для України. Німецька модель описується як “асоційоване членство”, за якого Україна могла б брати участь у зустрічах міністрів і лідерів ЄС, але без права голосу і без автоматичного доступу до спільного бюджету Євросоюзу. Французька модель подібна за суттю і називається “статусом інтегрованої держави”; вона також передбачає відтермінування доступу до спільної аграрної політики та фондів згуртування до моменту повного членства. Такий собі поділ ЄС на два сорти.
Друга логіка — це пропозиція Литви надати Україні проміжний статус “держави, що приєднується”. І саме вона є значно цікавішою з політико-правової точки зору. Адже у класичній практиці ЄС такий статус отримували не просто кандидати і не просто держави, які ведуть переговори, а країни, які вже підписали Договір про вступ і чекали на його ратифікацію. Тобто це не декоративна участь, а такий собі дочленський статус.
Французько-німецькі ідеї, при всій їх потенційній користі, виглядають радше як політична підміна членства: Україна ніби ближче до ЄС, але без бюджету, без голосу, без повного інституційного впливу. Натомість литовська ідея апелює до іншої моделі — не замість членства, а перед членством. Це статус не “другого сорту”, а фактично“останнього коридору” перед входом до Європейського Союзу.
Історичних прикладів достатньо. Адже з 2003 року такий шлях пройшли десять держав, які стали членами ЄС: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта. Саме Литва, яка сьогодні пропонує подібну логіку для України, сама пройшла через цю передчленську стадію перед вступом до ЄС.
Інший приклад — Болгарія та Румунія. Вони підписали Договір про вступ 25 квітня 2005 року і стали членами ЄС 1 січня 2007 року. У цей період вони вже не були просто кандидатами у політичному сенсі, а перебували у статусі держав, вступ яких був закріплений договором і залежав від завершення ратифікаційних процедур.
Для України такий статус міг би мати кілька практичних переваг.
По-перше, це інституційне наближення. Україна могла б отримати ширшу присутність у форматах Ради ЄС, комітетах Європейської комісії, окремих структурах Європарламенту, агентствах і робочих органах ЄС. Не з правом голосу, але з правом бути присутньою, висловлювати позицію, бачити процес ухвалення рішень зсередини і адаптувати українську політику до європейської не постфактум, а в режимі реального часу.
По-друге - правова інтеграція. Україна могла б отримати системний механізм участі в обговоренні проєктів актів ЄС, які прямо чи опосередковано стосуються майбутнього членства, внутрішнього ринку, безпеки, промисловості, аграрної політики, цифрового простору, митної та санкційної політики. Це означало б не лише імплементацію acquis після ухвалення рішень у Брюсселі, а й можливість пояснювати українські інтереси ще на етапі формування цих рішень.
По-третє - економічна інтеграція. Такий статус міг би стати підставою для ширшого доступу України до окремих секторів внутрішнього ринку ЄС, програм промислової кооперації, оборонно-промислових ініціатив, транспортних, енергетичних, цифрових і митних механізмів. І тут важливо: йдеться не про повну заміну членства, а про поступову інтеграцію, яка зменшує шок від майбутнього вступу як для України, так і для самого ЄС.
І найважливіше - це політичний сигнал незворотності. Якщо Україна отримує не абстрактне “символічне членство”, а статус, який у практиці ЄС асоціюється з державами на фінальній прямій перед вступом, це означає зовсім інший рівень політичного зобов’язання. Саме тому українська позиція має бути дуже чіткою. Будь-який проміжний статус прийнятний лише тоді, коли він наближає до повного членства, а не підміняє його. Україна не повинна погоджуватися на модель, яка створює гарну назву, але фактично консервує країну поза механізмами реального впливу.
Литовська пропозиція є важливою через те, що вона переводить дискусію з площини обіцянок у площину юридичного і політичногооформлення повноправного членства у Євросоюзі. У цьому контекстіварто також пам’ятати, що Литва вже незабаром — у січні–червні 2027 року головуватиме в Раді Європейського Союзу. А це означає, що її позиція може мати не лише декларативне, а й інституційне значення: держава, яка головує в Раді ЄС, впливає на порядок денний, організовує роботу Ради, сприяє пошуку компромісів між державами-членами і може просувати ті теми, які вважає політично пріоритетними.
І саме за таку логіку розвитку подій Україні варто боротися.
