Суперечки навколо відкриття ринку землі в Україні вийшли за межі профільних установ і вже стали причиною вуличних протистоянь. Це означає, що українське суспільство отримало відповіді далеко не на всі свої питання до земельної реформи. А тому, за браком власного досвіду, особливо актуальним стає досвід закордонних реформ земельних ринків. "Апостроф" у пошуках відповіді на головні питання до земельної реформи зібрав інформацію про основні риси ринків сільськогосподарських земель сусідів України.
Ключові параметри
Головні питання, навколо яких ламають списи прихильники і противники земельної реформи в Україні, - це максимально допустимий розмір земельного володіння для однієї особи і продаж землі іноземцям. Фінальну версію закону ще не прийняли, але наразі пропонується обмеження в 10 тисяч гектарів в одні руки і допуск іноземців до ринку через 4 роки. Враховуючи, що пристрасті навколо питання ринку землі перейшли всі припустимі межі, здається правильним звернутися до закордонного досвіду.
У більшості країн світу ринок землі формувався поступово, відповідно до конкретних історичних особливостей та процесів. А тому далеко не кожен приклад успішної чи неуспішної організації процедури продажу землі можна застосовувати до українських реалій. Утім, це значно меншою мірою стосується країн Центрально-Східної Європи, а також наших "колег" по СРСР. Адже всі вони мали схожі політичні та економічні проблеми у випадку з пост-СРСР і розпочали організовувати ринок землі в 90-х з урахуванням перспектив європейської інтеграції для Центрально-Східної Європи. А тому, навіть огляд головних характеристик земельних ринків сусідів України може багато що показати про перспективи реформи, пропонованої чинною українською владою.
Як ділять землю сусіди
Усі наші сусіди - члени ЄС і близько не наближаються до пропонованих чинною владою України значенням, а для іноземців там взагалі введено низку умов та пересторог. Зокрема, у Польщі діє обмеження на розмір максимального земельного володіння для однієї фізичної чи юридичної особи в 20 разів нижче, ніж пропоноване Україні, - не більше 500 гектарів. Іноземець може придбати ділянку землі тільки після двох років постійного проживання в країні, якщо він чи вона одружений із громадянином Польщі, або після п’яти, якщо не перебуває у шлюбі з поляком. Утім, в окремих регіонах країни землю можуть придбати громадяни ЄС, якщо вони три роки орендували ділянку і господарювали на ній. Як наслідок, у Польщі існує понад три мільйони фермерських господарств (в Україні - декілька десятків тисяч), середній розмір ділянки у приватній власності - 7 гектарів.
Дещо менший максимальний розмір володіння для фізичних осіб діє в Угорщині – 300 га. А юридичні особи можуть лише орендувати землю, і не більше 486 га. Купувати землю можуть як угорці, так і громадяни ЄС, але діє загальне обмеження. Для купівлі ділянки потрібно мати сільськогосподарську освіту або займатися фермерством протягом трьох років.
Тому в Угорщині більшість земель залишилися у власності держави і здаються в довгострокову - до 20 років - оренду. А приватні господарства, зазвичай, обробляють ділянки в 1-2 га.
ЗеЗерноуборочний комбайн проїжджає пшеничне поле під час літнього збору врожаю, Угорщина
У Румунії система обмежень схожа до угорської: купити землю мають право громадяни ЄС, але потрібно мати профільну освіту або досвід сільськогосподарської діяльності. А от максимальний земельний пул для однієї особи - лише 100 га.
Пострадянська модель vs європейська
У Польщі, Угорщині та Румунії відсутнє регулювання цін на землю. У середньому один гектар у Польщі коштує понад 10 тисяч доларів, в Угорщині - 4,5 тисяч доларів, у Румунії - 6,2 тисяч доларів. Така висока ціна зумовлена членством у ЄС. Для прикладу, до вступу до Євросоюзу один гектар у Румунії коштував лише 360 доларів. У Молдові, яка в цілому має кращу якість земель сільськогосподарського призначення, ніж Румунія, один га коштує лише 1,7 тисяч доларів.
Динаміка цін на сільськогосподарські землі не лише в Молдові, а й у решті пострадянських країн, не породжує значного оптимізму. Відсутність сприятливих умов для інвестицій, корупція та нечіткі економічні перспективи негативно впливають на ціноутворення. Найвища ціна на землю серед пострадянських країн у гірській Вірменії - 2,8 тисяч доларів за гектар.
Єдина країна колишнього СРСР, що повністю відкрила свій ринок для іноземців (хоча для них діє обмеження в 100 гектарів в одні руки) - Грузія - теж не може похвалитися високою ціною: 1 гектар тут коштує 1,5 тисячі доларів. У Росії потрібно заплатити близько 1 тисячі доларів за гектар, у Казахстані - менше ніж 400 доларів за 1 гектар.
Ще однією характерною рисою земельного ринку на пострадянському просторі є перевага великих землеволодінь над фермерськими. Так, у Росії 72% землі використовується великими господарствами, як корпоративними, так і приватними.
Пропонований українською владою феноменально високий ліміт земельного володіння в одні руки свідчить, що у формуванні ринку землі ми більше схиляємося до пострадянської моделі, аніж європейської. А це певною мірою суперечить євроінтеграційному вектору розвитку України. Залишається сподіватися, що під час дискусій та боротьби в парламенті це протиріччя вдасться врегулювати.
