Українська письменниця Оксана Забужко поділилася історією, як врятувалася після аварії на ЧАЕС. І сталося це завдяки "Радіо Свободі".
Тож у контексті призупинення роботи меді прийшов час сказати "дякую", зауважила Забужко.
Письменниця говорить, що нині думає про ті часи, коли Америка справді була great, а Radio Liberty давало їй голос.
"Буде в ці дні багато написано й без мене (про всяк випадок тільки нагадаю, що саме "ворожі голоси" після Чорнобиля вчили нас, киян, елементарних протирадіаційних заходів, і видно було, йдучи вулицею, хто "антісовєтчік", а хто "совок": у тих, хто "слухав", були позачинювані кватирки! - тож саме час усім нам, вижилим через 39 років, сказати тим "голосам", не боячись зайвого пафосу: спасибі за захист). Ще жива Емма Андієвська (фрікувато-артистична "Галина Гордієнко" в ефірах 1970-80-х), ще можуть свідчити дорослі діти колишніх працівників мюнхенського офісу (торік мій німецький перекладач Александер Кратохвіл зводив мене до нього "на екскурсю". Там тепер університет)", - зазначила Забужко.
Тому й вирішила поділитися текстом з іншої доби. У вересні 2023 року в Вільнюсі померла після важкої операції директорка київської редакції "Радіо Свобода" Інна Кузнецова. Востаннє вони бачилися у Вільнюсі, в серпні 2022-го.
"Я приїхала з виступами на запрошення Українського Центру, що ним із початком повномасштабного вторгнення взявсь керувати невтомний Альґірдас Кумжа, колишній посол Литви в Україні, – і від нього-таки довідалась про Іннину лейкемію, і що Інна після успішної пересадки кісткового мозку живе й вичунює в нього в домі, бо ж домашній догляд завжди ліпший од лікарняного… Подружжя Кумжів приязнилося з Інною ще зі своїх київських 2000-х, а взнавши, що перші російські бомби, впалі на Київ, застали Інну в підвалі лікарні, куди вона мусила спускатися, волочачи на собі крапельницю, а в проміжках між бомбардуваннями розсилати запити до іноземних клінік (бо операції з пересадки кісткового мозку роблять далеко не всюди, штука там не тільки в тім, щоб знайти правильного донора й правильно пересадити, а й, значно складніше, – в наступній затяжній реабілітації із вмисне пригніченим, щоб пересаджене прищепилось, імунітетом…), – відкривши, себто, що Інна в подвійній біді: крім тої, що всі українці, ще й у своїй персональній на додачу, і не знати, котра з двох тяжча, Альґірдас негайно запропонував поміч, – і так Литва прийняла до себе на лікування українську біженку з тяжким діагнозом", - пригадує Забужко.
Водночас Інна була того серпня сповнена життя й бадьорості. І якби не обмеження в дієті та заборона сидіти на сонці, то годі було б запідозрити в ній онкохвору по кількох хіміотерапіях і надтяжкій операції.
"Жартувала: "В мені тепер тече польська кров!", – донором, котрий їй підійшов, після кількох відкинутих, став поляк, про якого їй тільки й вдалось випитати, що – мужчина, середнього віку, – і вона казала, що колись, як видужає, хотіла б його відвідати, що це щось на кшталт сестринського почуття: якась незнайома, ніколи не бачена людина стає тобі "кровною", віддавши частку свого тіла з усією його клітинною пам’яттю, і як же ж може бути не цікаво цю людину зустріти, пізнати, розбалакатися з нею? Цю рису я завжди в ній любила – її по-дитячому непогасний інтерес до людей: жодного разу не пам’ятаю її знудженою чи з байдужим поглядом", - ділиться спогадом письменниця.
І додає, що завжди знала Інну зацікавленою: відкритою до нового досвіду.
"Припускаю, саме ця риса й привела її свого часу в журналістику, і вивела в ній у топ-майстри свого покоління, – і було вельми наснажливо бачити, що навіть такі екстремальні випробування, як накладені на себе навзаєм Велика війна, рак крови й вимушене вигнання, Інну не змінили: це була все та сама, до всього цікава, «доскоцька й допитацька» Кузнєцова, якою я пам’ятала її з її другого року на журфаці і яка, між іншим, і далі продовжувала працювати з своїх литовських лікарень, – а дізнавшись, що я незадовго перед тим дописала й здала видавцеві книжку «про історичні й культурні контексти нашої війни», мило й ненав’язливо, в своїй звичній манері (коли нікому б на думку не спало назвати її папарацці, але найагресивніші папарацці світу могли б позаздрити Інні Кузнєцовій на результативність!), домовилась про «право першої ночі» для сайту "Радіо Свобода"– про публікацію першого презентаційного уривка з моєї книжки: якраз до Дня незалежности вийде, ну клас же!.. Уривок вона вибрала сама, по-редакторськи бездоганно точно – я їй надіслала рукопис, тож вона стала й одною з перших читачок «Найдовшої подорожі», а в листах, де ми обговорювали цю публікацію, прохопилася своєю головною надією: «Сподіваюся, що ще пару місяців і “стану в стрій”», – свою хворобу вона все ще сприймала не більше, ніж за тимчасову «поломку», тим досаднішу, що коли ж українському журналістові й працювати 24/7, як не тепер!..
Відчувалося, що її брала професійна, не сама лиш людська нетерплячка: чи ж не халепа, дожити до таких подій – і акурат коли Україна опинилася в центрі світової історії й потребує досвідчених журналістів, як ніколи досі, ні з Помаранчевою, ні з Революцією Гідности не порівняти (а ми ж були спільно пережили їх обидві!) – отак «випасти з життя»!.. Ну нічого, ще трошки, ще кілька місяців, і вона все надолужить… І чомусь мені здається, що такою вона мусила залишатись і до кінця – до своїх останніх днів у реанімаційній палаті: людиною по цей бік життя – навіть в обіймах уже невідворотно смертельної недуги", - стверджує Забужко.
У вересні 2023 р. прийшла смска від Альґірдаса: "Інна померла. Щиро співчуваю". Письменниця згадала її дівчинкою-другокурсницею – і подумала, що за всі ті чотири десятиліття її присутності в її житті, Кузнєцова не змінилася, навіть зовнішньо зберегла той самий образ, до стрижки включно.
"Втім, Інну я запам’ятала не тільки тому, що вона ціле те літо забезпечувала нашому штабові своєрідний «інформаційний кровообіг», – в будь-якому велелюдному колективі неминуче утворюється своє лідерське «ядро» з чітким розподілом функцій: харизмати, «психологи», «управлінці» тощо, і без «комунікатора», котрий завжди знає всі новини, жоден колектив не стулиться докупи, – якби цієї ролі не взяла на себе Інна, нішу заповнив би хтось інший, хай би й менш од неї талановито… Запам’ятала ж я її за куди рідкіснішою в ті роки прикметою: вона була україномовна. І всі наступні сорок років нашого знайомства потвердили, що та перша юнацька інтуїція виявилась безпомильною. Ми не були близькими товаришками, але, відколи вона очолила спершу Радіо «Ера», а згодом київське бюро «Радіо Свобода», було завжди приємно знати, пробігаючи повз Хрещатик-Плаза (до нового офісу «Свободи» на Антоновича я так і не звикла!), що тут на п’ятому поверсі сидить Кузнецова, і можна спробувати подзвонити й витягти її на каву. Переважно, правда, такі спроби закінчувались тим, що це вона виходила затягти мене в студію й записати, бо не пропадати ж оказії, – а каву ми потім пили в неї в кабінеті, обмінюючись новинами, яких у неї завжди було вдосталь, – майже як в епоху штабу «Абітурієнт»: в головному Інна не мінялась, мінявся з роками, знай укрупняючись, тільки масштаб застосування її всім очевидних і незаперечних, ще від підлітки, здібностей", - пригадує Забужко.
Водночас припускає: колись може виявитись, що в українській журналістиці це була "епоха Кузнецової". Адже це не хто, як вона «дала голос» Помаранчевому Майдану – очолене нею «Радіо Ера» тоді, без перебільшення, слухали всі.
"Нівроку, є ще кому розказати з живих і здорових свідків… Але для цього треба спочатку виграти війну – до того часу чесна історія української журналістики неможлива. А ось чесні історії окремих журналістів, які вперто й послідовно змінювали країну, переважно, за заповіддю класика, «без ґвалту і крику», – можливі, так", - констатує письменниця.
Як відомо, президент США Дональд Трамп 15 березня підписав указ, спрямований на скорочення семи федеральних агентств, включаючи Агентство США з глобальних медіа (USAGM), яке опікується медіакорпорацією "Радіо Вільна Європа"/"Радіо Свобода", "Голос Америки" та іншими засобами інформації. Указ Трампа гарантує, що платники податків більше не потраплятимуть на гачок радикальної пропаганди.
Читайте також: Колишня українська телеведуча після риття могил у Швеції знайшла нову роботу
