Микола Вересень увійшов у журналістику на початку 1990-х і особисто брав участь у створенні та трансформації найпопулярніших телевізійних форматів незалежної України. За десятки років роботи на різних каналах він вів інформаційно-аналітичні передачі та популярні ток-шоу, порушував у своїх інтерв'ю резонансні питання та "розколював" найодіозніших особистостей.
Провівши у світі медіа понад 30 років, Вересень не втрачає пристрасті до роботи, і сьогодні в авторській програмі на Апостроф TV продовжує відточувати мистецтво змістовної бесіди. Ми ж поговорили з ним про брехню на ТБ, журналістів у політиці, критерії професіоналізму та етику у висвітленні складних тем.
Микола Вересень
- Чи буває так, що вам не хочеться спілкуватися з неприємною людиною, доводиться долати емоції і стримувати себе заради інтерв’ю?
- Інтерв’юерам, які намагаються долати в собі небажання брати інтерв’ю, я би порадив змінити професію, тому що інтерв’юер - це приблизно як хірург. Він же хірург для всіх, для ворогів також, а не тільки для друзів. І коли хтось каже: "У мене до тієї чи іншої людини ідіосинкразія", тоді треба може піти на завод, у банк чи в спортшколу, працювати над іншою професією.
Якщо ти журналіст, ти береш інтерв’ю у всіх. Більше того, чим людина гірша, тим інтерв’ю цікавіше. Я би з насолодою взяв інтерв’ю у Сталіна, у Мао Цзедуна, у Гітлера. Безперечно, я б може взяв його і у Черчилля, але цікавіше брати інтерв’ю у ненормальних людей. Коли людина нормальна, ходила в школу, отримувала п’ятірки, ніякої драматургії у її відповідях на мої запитання не було.
- Як ви знаходите точки, на які варто натиснути, щоб гість розповів те, що ви хочете почути? Адже багато людей в інтерв’ю брешуть.
- Якщо пильно дивитися, що відбувається під час інтерв'ю, буде зрозуміло, що людина бреше. А я ні на що не тисну. Коли я починав у 90-ті роки, тоді шукав якусь логіку у своїх запитаннях. Зараз це увійшло в більш-менш автоматичний режим, і я просто роблю свою роботу.
Треба мати на увазі і ставити такі питання, які до тебе ніхто не ставив. Це досить просто, але є такий стадний інстинкт в українських засобах масової інформації. Я не критикую, але у журналістів сучасних дуже складна історія. Є дуже багато ЗМІ, і люди спочатку залазять в інтернет і бачать 25 питань більш-менш схожих до людини, і ставлять 26-те таке саме питання. Коли було менше ЗМІ, і подивитися, хто ставить інші питання було практично неможливо, ти вже тоді мав питати щось таке, що сам вигадав, а не підгледів. Так що це такий злий жарт сучасного медіадизайну.
- Вам для цього доводиться відстежувати дуже багато контенту?
- Я не думаю. Якщо ви по 10 хвилин впродовж 25 років відстежуєте контент, то ви через 25 років приблизно все розумієте. Ти думаєш, готуєшся перші років 10, а потім просто розумієш, як воно йде, куди йде, як себе виявляє. Наприклад, якщо ви кожен день будете дивитися ціни на газ, які платить Китай, навіть по одній хвилині на добу, і потім хтось скаже в інтерв’ю, що в Південно-Східній Азії ціни становлять 300 доларів за 1000 кубометрів, то ви автоматично розумієте, що це брехня, і для цього не потрібно сидіти дві ночі поспіль.
- Для вас персонально жанр інтерв’ю є найцікавішим, чи ви більше любите інший формат?
- Я "всеїдний" і взагалі люблю свою професію. На телебаченні я робив дуже різні програми і різні формати. Починав із того, що робив великі шоу в Україні. Думаю, що був, вибачте за зухвалість, першим, хто це робив, тому я би прагнув робити великі шоу. Але досить специфічно, не так, як інші ведучі це роблять у сучасному українському світі.
Ідея будь-якої роботи журналістичної - щоби глядач, слухач, читач після програми знав трошки більше, ніж до. Мені здається, це головна мета будь-якого журналіста, і треба придумати, як створити такі умови. Але зазвичай на пострадянському просторі до програми і після програми спостерігачі знають те саме, тому абсолютно незрозуміло, яка мета у журналістів.
- Є така думка, що зараз глядач тяжіє до більш простої інформації через те, що інтернет у ньому натренував "кліпове мислення", і він не хоче витрачати час на складну інформацію. Чи помічаєте ви таку тенденцію?
- Ні, я таку тенденцію не помічаю. Я вважаю, що це ледачі журналісти придумують відмовки від хорошої роботи, і вони розповідають нам всім, що ніби суспільство вимагає від них бути тупими. І вони тоді кажуть: "Ми взагалі розумні, а суспільство не хоче бути розумним, і тому ми змушені з величі своєї геніальності спускатися на долину людського сприйняття". Мовляв, це не ми винні, а винен глядач, читач. Насправді це не так.
Якщо ти будеш багато працювати над собою, цікавитись, розвиватися, знаходити способи доносити інформацію, створивши певні наголоси і акценти, то і глядач буде дивитися і слухати все на світі. А якщо ти не хочеш нічого робити, тоді ти кажеш: "Це не я. Я можу зробити таке геніальне, але піпл же хаває простоту". Це ледачість журналістів, а не суспільства.
- Як змінилося українське телебачення відтоді, коли ви починали працювати? Чи стало воно таким, яким ви хотіли його бачити?
- Це складно. Коли я починав, українського телебачення ще не було, якщо ми розуміємо під телебаченням те, шо є його міжнародно визнаною дефініцією. Були якісь українські канали, досить сумні і похмурі, в яких з’являлися окремі діаманти. Їм було важко. Вадік Бойко покійний, Коля Княжицький робили щось веселе, не таке цвинтарне, а більш життєве. А потім з’явилися якісь зачатки, і це було виразно, тому що тло було невиразним.
Тепер телебачення стало багато різного, і важко собі уявити, що раптом десь із неба попадають фантастично кмітливі журналісти, веселі, життєствердні ведучі. Вони з неба не можуть впасти. І коли є десять таких досить проєвропейських людей на два канала, то це вже щось. А коли їх десять або навіть сто на 40 каналів і на інтернет, цього просто не вистачає. Тому важко собі уявити високу якість, коли просто не вистачає людей на все, і люди йдуть такі, які мають для себе іншу мету.
Я просто бачу, що багато молодих дівчат зайві на телебаченні. І хлопців також. У мене є підозра - безперечно, не політкоректна, тому я у всіх вибачаюсь - що хлопці хочуть мати кар’єру політиків через ТБ, пресу, радіо чи інтернет, а дівчата хочуть познайомитися з гарними політиками, бізнесменами, і влаштовувати може якось своє особисте життя. Принаймні точно вони не намагаються покращити себе в якості журналіста. Хоча є й інші випадки, коли екран показує, що вони молодці, є самостійними, і тексти їм пишуть не редактори, а вони самі.
Це також одна з рис українського телебачення, що є люди, які пишуть, а є ті, які читають. І перше називається редактори, а другі - ведучі. Це цікавий феномен, якого, мені здається, більше ніде в світі немає.
- Це наша унікальна риса?
Думаю, так. Це достатньо цікава історія, коли людина приходить на роботу, дивиться в промптер, на який хтось загнав текст, і вона цей тест вимовляє. І яка у неї робота - незрозуміло.
- Які ще ви бачите відмінності в українському телебаченні поряд зі світовим?
- Журналістика - це така напівтворча професія. Хоча я взагалі не люблю слово “творча”, але творча професія відрізняється від інших тим, що в ній людина самостійно прагне. Ніхто художника не примушує і не б’є по голові, щоб він писав картини. Ніхто артиста не виганяє на сцену. Ніхто режисера не примушує придумвати якісь ходи в театрі чи кіно. І журналісти теж така верства, що коли їм забороняти, вони все одно туди полізуть. А в Україні чи в пострадянських країнах це просто не так. Ти бачиш по очах людини, чи йому це цікаво особисто, чи не цікаво. І дуже часто ти бачиш, що йому не цікаво. Ну, платять гроші, то я буду значить тоді виступати. В Росії та сама історія, але там просто платять великі гроші - набагато більше, ніж в Україні.
Як звати ту дівчину, що у них завжди бреше на екрані? (Ольга Скабєєва - Р.) Я завжди казав, от би нам в Україні таку кобіту мати, яка б тільки не брехала, а запально та переконливо казала правду. Вона так бреше, що я навіть розумію тих бідних росіян, які вірять в ту всю брехню. Вона аж палає! От би правду хтось говорив із такою енергетикою, не потрібно було б мати цю контрпропаганду, про яку постійно говорять. Людина би просто говорила те, що, думає, з таким бажанням переконати. Це було б дуже добре. Але ти просто бачиш, що люди "отрабатывают номер". Просто треба тобі з третьої до четвертої щось казати, ну ти і кажеш. І в цьому дуже велика відмінність, тому що на Заході людей, які просто прийшли з вулиці на телебачення, продюсери не візьмуть.
В Україні немає стільки запальних людей, що бажають працювати на телебаченні. Тому у бідних продюсерів немає особливо широкого вибору, а виховувати вони не вміють - в цьому проблема.
- А як ви бережете свій запал? У вас ніколи не буває вигорання?
- Якщо є вигорання - міняйте професію. Я бачив багато людей на своєму життєвому шляху, у яких можна спитати про вигорання, і вони будуть дуже здивовані. Серед них є хірурги, вчені, художники, письменники. Запитайте у Бориса Тодурова, коли він робить по дві операції на день, - він вигорає чи ні? Чи у Юри Андруховича, чи у Арсена Савадова, чи він вигорає, коли робить свої інсталяції? Чи у Марії Максакової, - чи вигорає вона, коли їй доводиться виходити на сцену і брати якусь ноту. Це все дуже проста історія.
- Ви згадували, що багато журналістів прагнуть потрапити у політику. Як ви вважаєте, чи треба журналістам це робити, чи можливо їм із самого початку варто було обрати іншу професію?
- Я ж не фашист, чи комуніст, що всі мають робити так, як Вересень сказав. Кожен може робити те, що хоче в демократичній вільній країні. Але коли ти бачиш, що багато... В Британії дійсно є колишні журналісти в політиці, але не половина і не третина. Є такі журналісти, які йдуть в якості радників, піар-агентів до політиків під час передвиборчої кампанії. Вони заявляють офіційно: "Я не буду журналістом, мене ви ніде не побачите, я йду допомагати якомусь Джону Сміту стати депутатом від партії, а потім повернусь і буду працювати в пресі".
У мене є товариш, Боб Сілі. Мабуть тепер його не можна Бобом називати, тільки Робертом. Він починав у нас в Україні як кореспондент The Times, у 1990-92 роках тут працював, а тепер від острова Вайт сидить у парламенті Британії. Але він ще тоді думав про політичну кар’єру, ніколи не приховував, ходив до кандидатів британського парламенту, а потім сам став політиком. Так що не можна виключати різних варіантів. Просто в Україні це до певної міри тенденція, а на Заході - до певної міри винятки.
- Чи є формати, які ви вважаєте неприйнятними для телебачення?
- Мабуть, не треба брехати, формат брехні не треба використовувати! Єдиний виняток можу зробити, щоби десь там у кутку екрану було написано слово "брехня". Тоді може і можна це показувати, щоб люди знали, як виглядає ця брехня, з чим її їдять, який контекст у цієї брехні. Бо що таке журналіст? Це така "дурна" людина, яка пильнує за словами. Пильнує і полює, і будь які, навіть найгірші прояви людства, можна описати, знайшовши потрібні слова. І в цьому є один із талантів таких людей, які дуже сильно думають про слова, і навіть якщо тема якась брудна, підозріла, неполіткоректна, він мусить знайти слова, якими все це можна описати, не викликаючи блювання у аудиторії.
- З приводу політкоректності. Зараз є така тенденція, коли ти нібито добираєш правильні слова, але знаходиться купка людей, які вважають, що це неприємно.
- Як казали в моєму дитинстві, достатньо російськомовному, "я не червонец, чтобы всем нравиться". Завжди знайдеться купка, а може і велика кількість людей, якій буде щось не подобатися. Ну тоді треба заборонити журналістику, бо ми ж тут щось квакаємо постійно на екранах, щось пишемо в інтернеті, що може комусь не сподобатися. І таких може бути не сто і не тисяча, а десять тисяч. Так що, треба замовкнути і всім подобатися? Тоді у нас буде радянське телебачення, і буде всім "приємно".
Коли ви щось говорите, то обов’язково знайдеться той, кому це не подобається. І цей хтось буде казати: “Це не політкоректно, це жахливо”. Ну тут є дуже простий прийом, про який, мені здається, багато журналістів в Україні не підозрює. Треба знати, що самі ті люди, про яких ви говорите, думають про те, що ви говорите.
Якщо ви знаєте, що чорношкірим людям не подобається слово "негр", то це не ми, а вони вирішують, як їм прийнятно про себе чути. Коли польским євреям нормально чути слово "жид", а українським - не нормально, то це євреї України чи Польші вирішують, що їм подобається, а що ні. Якщо українці кажуть, що треба говорити "в Україні", то це українці вирішують, як їм прийнятно, а не росіяни, які кажуть, що "згідно з нормами російської мови треба говорити на Україні". Такий перелік можна продовжувати. Якщо гомосексуалам не подобається "гомосексуалісти", а подобається "гомосексуали" чи "геї", то це не ми вирішуємо за них. Це вони кажуть суспільству, яке звертання обрали. Це не так складно, і це взагалі не норми журналістки, а норми поведінки будь-якої людини. Коли мене називають "Ніколай", то я вирішую, що я Микола - на будь-якій мові світу. Не Вася Пупкін буде вирішувати, як мене називати.
- Чому Микола Вересень не використовує соцмережі?
- Я не в мережах, тому що коли я інколи туди заходжу і читаю там дві три тези, то мене нудити починає. І я намагаюся не заходити туди, де мене нудить. Ви ж теж не заходите в туалет, коли там такий запах стоїть, що хочеться звідти вийти і повіситися? Ви шукаєте інший спосіб кудись зайти. Ну і я не хочу туди заходити. Мені дуже все там підозріло.
