Росія готує другу фазу наступу проти України, терміни вже відомі - Олексій Арестович

Військовий експерт ОЛЕКСІЙ АРЕСТОВИЧ у другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів про нову фазу російського гібридного наступу, яка почнеться цієї осені, про настрої місцевих жителів на прифронтових і окупованих територіях Донбасу, про безпросвітну "зраду" у Facebook, а також про те, що потрібно робити Україні, щоб повернути Крим і ОРДЛО.

Першу частину інтерв'ю читайте тут: Українці воюють краще, ніж росіяни, з початку року в нас мінімум сім перемог - Олексій Арестович

- Розкажіть, які настрої у населення в прифронтовій зоні стосовно наших підрозділів.

- Вони всі дуже різні. Є люди, які їх відверто ненавидять, видно по них. Але негативу не багато. За моїми прикидками – я дуже багато часу провів у прифронтовій зоні, я бачив людей – 15-20% гостро не люблять нас. Це ще від районів залежить, причому дуже чіткий географічний розподіл є.

- А де більше не люблять?

- Ближче до російського кордону, наприклад, від Сватового і далі – там більш проросійські настрої. І є 15-20% дуже проукраїнських. Є середні – це маси, яким все одно, чия влада, аби скоріше закінчилася війна і налагодилася економічна ситуація. Але чисто зовні, візуально, там дуже все проукраїнське: там урни розфарбовані й зупинки розфарбовані, стовпи розфарбовані. Хтось сильно постарався, ті ж волонтери або місцеве населення. Проукраїнські люди на Донбасі – куди більш активні, ніж у будь-якій частині України. Як кажуть: немає бандерівців страшніше, ніж луганські та донецькі. Вони в актуалізованому середовищі живуть, їм доводиться реально боротися, на відміну від розслаблених патріотів у Львові або в Києві, наприклад. Це публіка, яка знаходиться в алертному стані (стані максимальної готовності до дії, - "Апостроф"), в них безперервний Майдан триває, вони весь час у готовності, вони проактивні дії вживають і виглядають куди більшими патріотами, ніж публіка, яка живе ближче до тих районів, де немає війни.

- Можливо, вам відомо, які настрої на окупованих територіях?

- Я був у Станиці Луганській, там 10 тисяч осіб переходить міст кожного дня. І я затесався в натовп на цьому пункті та години 2-3 слухав, про що говорять. Там приблизно те ж саме, є 15-20% сильно проросійських, які ненавидять "укропів", 15-20% сильно за нас, вони з того боку прийшли і при цьому не соромляться говорити, що вони за Україну, і є маса, якій начхати: "Дайте пенсії, зарплати і припиніть стріляти".

- Чому ті мешканці, які проукраїнські, залишаються жити на окупованих територіях?

- Тому що, ну, перейшов ти міст – і де ти будеш жити, де ти будеш ночувати? Розумієте, в них квартира там, своя. Пенсіонерам взагалі добре – вони дві пенсії отримують і прекрасно себе почувають. А основна маса тих, хто там залишився – це літні люди все-таки. Молодь звідти позмивалась, її там дуже мало. А пенсіонерам важко і фізично, тому що після 50 років змінювати місце проживання – це дуже накладно. А економічно вони себе непогано почувають, отримують дві пенсії.

Але там є цікавий момент: вони перестали говорити "якщо ЗСУ зайдуть у Луганськ", вони кажуть "коли ЗСУ зайдуть у Луганськ". Тобто у них в розмовах це зазвучало.

- Тобто сподіваються?

- Вони не сподіваються, це стало фігурою мови. Вони не ставлять на цьому особливий акцент, а говорять вже як про факт, що відбувся. І я там одну тітку запитав: "А давно у вас така зміна відбулася?" Вона вчителька, з нею можна поговорити. Вона каже: "Так ось непомітно якось, місяці 2-3 тому почали говорити "коли". Навіть сепари".

- А з чим це пов'язано? Все-таки побачили, що це – шлях в нікуди?

- Вони бачать, що там діється – це справді дорога в нікуди, що потрібно жити в ситуації визначеності. А цю визначеність Росія їм не дає, а можемо дати лише ми. Там у них варіантів немає. Дипломи, які діти отримують, ніхто не визнає, крім Росії.

- Паспорти ті ж.

- Так, паспорти. І чим далі ця дорога триває, тим більш вона безперспективна. Це стає "сірою зоною", якої не існує для міжнародної спільноти.

Отримали вони атестат – і куди вступати, що робити? Вони, звичайно, можуть вступити в Україні, їм дається така можливість, але це ж все настільки складно, розумієте. І якщо люди похилого віку розуміють, що все одно скоро помирати, грубо кажучи, то, дивлячись на своїх онуків і дітей, вони розуміють, що ця дорога йде в зарослий глухий кут. І на тлі таких речей, як безвіз, наприклад, коли в України зняли залізну завісу на західному кордоні і поставили на східний, їм вже всім хочеться бути тут, а не там. Тому що це – залізнична магістраль, яка поїхала в світле майбутнє, а там – місце, яке веде в абсолютно брудний глухий кут.

А, крім того, там є маса нюансів: не працюють підприємства. Зріє техногенна катастрофа. І Георгій Тука, і не тільки він, мають рацію, коли говорять про перспективи техногенної катастрофи. Вони бачать, куди це все йде. Там дуже багато людей з інженерним мисленням, вони вміють прогнозувати, розуміють, що назріває техногенна катастрофа, пов'язана з виливом небезпечних хімічних речовин, із зсувом ґрунту, затопленням шахт та іншими вкрай неприємними речами. І потрібно, щоб хтось цим займався. Росія цим не займається. Нинішнє "керівництво" ЛНР, ДНР цим не буде ніколи займатися. Отже, які варіанти залишаються? Методом виключення: щоб Україна повернулася і навела порядок за допомогою міжнародного співтовариства. Вони всі це розуміють. Скоро там просто фізично не можна буде жити, якщо цю ситуацію не змінити.

- Але і варіант повернення цих територій поки теж незрозумілий.

- Варіант повернення, насправді, зрозумілий. Треба просто створювати можливості для нього. Можна військовим шляхом захопити, можна комбінованим шляхом, можна поставити Росію в умови, коли вона виведе війська з Донбасу самостійно. Для цього повинні скластися три рамки. Перша – сама Росія повинна погодитися з поверненням (виведенням військ з Донбасу, - "Апостроф") за сумою причин, або, скажімо так, не мати можливості перешкоджати поверненню. Другий варіант – має скластися ситуація в Україні – від суспільно-політичної до військової – коли ми будемо готові забирати. І третє – коли в самих ЛНР і ДНР дозріє ситуація для забору, коли сильно чаша в нашу користь схилиться, люди вже зрозуміють, що зовсім не можна так. За моїми прикидками, до дозрівання цієї ситуації – ще мінімум рік-півтора. Якщо якийсь "чорний лебідь" не прилетить і радикально щось не змінить. Це питання швидше умов, ніж дій. Повинні скластися певні умови. Якщо прямо зараз лупити військовим шляхом, то це дуже непросто, тому що створити перевагу навіть локальну – можливо, але будуть грандіозні втрати з нашого боку. І все ж там така кількість невідомих, що військові так не планують. Військові взагалі нічого не роблять, поки немає 85% гарантії результатів. А зараз ця гарантія 50 на 50, недостатньо підстав для переходу в наступ.

- А ви не виключаєте, що активний наступ з боку Росії теж можливий?

- Я не вірю в цей сценарій. Я кричав про нього перші два роки, тому що потрібно було розгойдувати суспільство, яке спало і не розуміло, що війна. Але, на мій погляд, Росія ніколи серйозно не розглядала варіанту повноцінного вторгнення в Україну. Там рахувати, слава Богу, вміють і розуміють, що не потягнуть. Радянський Союз, щоб звільнити Україну, створив чотири українські фронти загальною чисельністю 6 мільйонів осіб. Уся ця російська військова машина, сухопутні війська, якщо всі їх зібрати, витрусити, вичавити – 330 тисяч людей. А їм потрібно охороняти Росію від Калінінграда до Курил. Росія ж трошки більша за Україну. Де їм узяти війська? Вони не можуть породити необхідну їм кількість людей. У пікові ситуації вони всіх можуть зібрати на 2-3 місяці, інакше радикально стане змінюватися вже в проблемних регіонах – у Середній Азії, на Кавказі, Далекому Сході, у тій же Білорусі – якщо звідти прибрати російські війська. Якщо вони зберуть всіх, по засіках пошкребуть, призвуть кухарів і писарів, то вони можуть до 100 тисяч створити угруповання. А в нас 400 тисяч мобілізованих силовиків зараз.

- А якщо такі наступи будуть, то які напрямки найважливіші для збереження позицій?

- Розумієте, це правило трьох рамок діє і для росіян. Щоб наступати, вони повинні мати відповідну міжнародну обстановку, внутрішню обстановку в Росії, внутрішню обстановку в Україні.

- А яка була міжнародна обстановка, коли на Донбасі почалася війна?

- А яка була? Їм (російській владі, - "Апостроф") пробачили Крим – бери, починай Донбас. В Україні не було визнаного президента, був в. о. – Турчинов, не було законної влади, яка б визнавалася міжнародним співтовариством. І ще тоді було велике питання, чи визнають обраного президента, враховуючи, що не голосували Крим і східні області.

- Але ж можна було чекати більш рішучої реакції Заходу на анексію Криму?

- Ми ж говорили, вони реагують із запізненням. Ось в Африці хуту і тутсі різали один одного три роки поспіль, загинуло 3 мільйони осіб, їх забили мотиками, зарізали мачете. Захід сильно реагував на це? Потрібно зрозуміти правила: будь-яка соціосистема – дуже інертна, швидкість реакції – 2-3 роки. Ось зараз четвертий рік конфлікту, Захід нарешті більш-менш визначився зі своєю стратегією щодо України та Росії. Тому в Росії зараз немає найголовнішого – зовнішньополітичних умов для розгортання повномасштабної агресії. Зараз це співвідношення інтересів сторін і позицій таке, що будь-яка спроба рипнутися російськими військами сюди викличе – що? Буде негайна реакція Заходу, будуть посилені економічні санкції. Швидше за все, нам дадуть зброю вже, бо це вже перехід червоної лінії, в такому випадку Захід готовий давати зброю вже.

І Росія чисто технічно не зможе здійснити (повномасштабний наступ, - "Апостроф"). Що вона може зробити? Вона може перейти кордон в районі Чернігова, захопити там 50 км нашій території і стати, наприклад, в ту ж нову позиційну війну. Вона може просунутися у бік Харкова, захопити ще 50 км нашої території, вона може з Криму спробувати вийти через перешийок і захопити 50 км території. За ці 150 км в трьох місцях вона отримає таку кількість санкцій, що жодна нормальна адекватна людина (а в Росії такі є) або така, що просто вміє враховувати свої інтереси, той же кооператив "Озеро", не піде на це. Навіщо? Тобто в них немає зовнішньополітичної рамки. У них проблематизована внутрішньополітична рамка, там Навальний-"перенавальний", дитячі протести містами та інше. Починати зовнішню війну, коли у тебе вдома бардак – це загроза Майдану, чого боїться російське керівництво. Це проблема. І третє – у них немає умов в Україні, тому що як тільки вони почнуть наступ, яка реакція буде в Україні? Ще 200 тисяч мужиків похапають зброю і підуть їх вбивати. Відразу. Вони в Чечні втратили 14 тисяч людей у другій чеченській кампанії. А Чечня – половина Київської області за розміром. А тепер уявіть, що їх на території восьми областей почнуть активно вбивати. Що з ними буде? Їм кінець буде. Вони це прекрасно розуміють.

І більше того, вони ж навесні 2014 року, коли у нас практично не було армії, вже не пішли, тому що, незважаючи на всю свою пропаганду, вони прорахували, що вже тоді буде опір, з яким їм не впоратися, і реакція Заходу буде, з якою їм не впоратися. Чого вже говорити зараз, за чотири роки, коли у нас 400 тисяч мобілізованих силовиків і 200 тисяч резерву. І ще 200 тисяч мужиків, які ніколи не підуть воювати в АТО, але якщо буде повномасштабне російське вторгнення – підуть. Підуть партизанити, воювати, вбивати, записуватися в армію і так далі. Це нерозв'язна задача.

А ось, наприклад, взяти Білорусь... Чому вони хочуть м'яко окупувати Білорусь (під час навчань "Захід"-2017, - "Апостроф") в рамках цих умов? Тому що це зміна зовнішньополітичного контуру якраз. Вони створять ударне угруповання – буде пряма загроза безпеці Польщі і Чехії, країнам Центральної Європи та країнам Балтії, які вже є членами НАТО і ЄС. І вони висунуть таку пропозицію – давайте міняти безпеку України на вашу власну безпеку.

- Тобто розмін?

- Так, запропонують розмін. Типу: "Подумайте про свою долю, ми ж – дикі російські люди, ми ж можемо ломанутися, а ніякі США вас не захистять. Ми вас окупуємо швидше, ніж американці встигнуть ухвалити рішення. Здавайте нам Україну, відмовляйтеся від підтримки або частково відмовляйтеся від підтримки. Або, хрін з ним, будемо домовлятися, але вже на наших умовах".

Плюс комбінація елементів гібридної війни, інформаційно-психологічні масовані операції проти України оголосять. Коли я пробував читати стрічку Facebook в АТО, у мене волосся на ногах ставало дибки, бо звідси не видно, а там, у полі, коли почуття прості та ясні, свідомість очищається і ти бачиш, що 90% стрічки – це страшна "зрада". Коли тут читаєш стрічку, видно не "зраду", а тільки відверто сепарські висловлювання, які відразу патріотична частина стрічки починає бомбити. А так, якщо почитати – суцільна безперервна "зрада", густо чорна "зрада" заливає все.

Для неї є приводи. Але от, припустимо, людина перекинула чашку кави на білі штани. З цього можна зробити маленьку подію, а можна зробити грандіозну подію. Проблема не в тому, що немає перекинутої чашки – вона є, а в тому, що з цього робиться грандіозна подія, накачка йде. І видно, що здійснюється масована кампанія. Додаємо сюди кібератаки, вбивства офіцерів. І ми повинні констатувати, що Росія першу фазу гібридного наступу (а в гібридному наступі військові засоби – це тільки мала частина, п'ята частина) відіграла в 2014-2016 роках, вони зробили висновки і зараз заходять на нову фазу, умовно 2017-2019 років, яка буде більш масштабна, ніж попередня. Ось нам здається, що ми вже майже виграли війну, стабілізували фронт – так ось це не так. Уже цієї осені почнеться нова фаза гібридного наступу Росії на Україну, і вона буде сильніша, ніж попередня.

- Військового наступу?

- Це будуть військові засоби. Наприклад, військові угруповання в Білорусі – це створення військової загрози нам на північному напрямку, яку нам, чесно кажучи, не дуже є чим припинити.

- А ви ж казали, що нестабільна політична ситуація всередині Росії зараз є пріоритетом для них.

- Ні, у них багато пріоритетів, вони працюють за всіма трьома рамками. Вони як всі нормальні планувальники здійснюють дії щодо зміни зовнішньополітичної ситуації, дії щодо зміни ситуації в Росії – різні, від надання повноважень Росгвардії стріляти в натовп з жінками і дітьми й до роботи з лідерами опозиції – ось Мальцев (російський опозиційний політик В'ячеслав Мальцев, - "Апостроф") був змушений виїхати з Росії. І третє – вони працюють щодо України. Тобто за всіма трьома рамками йде робота.

В Україні теж ведеться робота за всіма трьома рамками, але обмежено, зусиллями окремих груп ентузіастів і в межах більш відкритого й не такого тоталітарного суспільства, як в Росії, коли навіть президент, верховний головнокомандувач воюючої країни, не може прямим своїм указом чогось досягти, тому що починається що? "Зрада зрадна". Питання заборони соціальних мереж. Це дії, які потрібно було зробити в перший же день початку конфлікту, а насправді ще до початку конфлікту. А 13 мільйонів людей в Україні б'ють у дзвони, пишуть петиції і кричать "дозвольте".

- Зараз ці рухи вже ущухли.

- Так, вже не б'ють. Це зайвий раз показує, що це потрібно і можна робити. І, тим не менш, ми пам'ятаємо, що було.

Так от Росія дуже чітко працює, вони розуміють, чого хочуть за всіма трьома рамками. А ми працюємо обмежено. У нас волонтери в усьому: добровольці на фронті, волонтери на інформаційному фронті. Це все робиться на ентузіазмі, а де Мінстець, що він там навоював? А ось окремі добровольці, яких, слава Богу, вистачає на інформаційному фронті, і окремі відповідальні журналісти й видання якось свою боротьбу ведуть.

А насправді Україні, щоб виграти, щоб нашому теляті вовка їхнього з'їсти, треба що? Не просто почати нормальну роботу за всіма цими трьома рамками, а нам потрібно на випередження працювати, активно. А враховуючи, що у нас ресурсів ще менше, ніж у них, то потрібно працювати ще й набагато ефективніше і якісніше.

Нас багато чого тримає: ідея, здатність самоорганізації, відкритість суспільства, європейська традиція. Але ви ж розумієте, коли потрібно обробити мізки 100 російських громадян, а працюють Останкіно, ФСБ, Кремль тощо, то це один варіант. А коли "Апостроф" з Арестовичем записав відео, яке отримало навіть нехай 200 тисяч переглядів – то зовсім інший розклад. Якби нам дали ті інструменти, які мають вони, ми б давно вже виграли інформаційну кампанію. Але ж у нас немає цих інструментів. Це реальність, з якою ми працюємо. А як інакше?

Політики не можуть діяти в нашому суспільстві ефективно, тому що суспільство не хоче вірити в те, що воно заснуло в Європі, а прокинулося в Ізраїлі – що у нас війна. Ви її можете тричі ненавидіти, але війна завжди є базовим фундаментальним процесом в будь-якому суспільстві. Якщо суспільство воює, то війна визначає все, завжди. Звичайно, хочеться думати про економіку, про безвіз, про потяг Київ-Перемишль тощо, але насправді все визначає війна. І поки ми цього не зрозуміємо – а ніхто не хоче розуміти, за опитуваннями, 60% українців не помітили, що в країні війна – політики не можуть діяти проактивно, навіть якби вони й хотіли. Вони натикаються на опір мас. Історія з візовим режимом з Росією: "А як же 1,5 мільйона українців, які працюють в Росії?" Увага, питання: а що вони там роблять, в Росії? Це країна-агресор, вона вбиває ваших співвітчизників і будь-кого з вас може затримати, коли їй нові заручники знадобляться. Але вони їздять туди працювати.

- Ви вже згадували про кібератаку. Вважаєте це теж провокацією з боку Росії?

- Це не провокація, це розвідка боєм, репетиція. Будуть справжні масовані атаки трохи пізніше з боку Росії, коли їм знадобиться, вони будуть просто валити всю комп'ютерну систему України, а вона абсолютно безглузда і на 70% обслуговується російським програмним ресурсом. І ось поясни цьому дурневі-бізнесмену або дурневі-менеджеру, що не треба користуватися російським програмним продуктом!

- Ну, вони ж не вчора почали користуватися цими програмами.

- Безумовно. І потрібно терміново вживати заходів. А вони: "Та пішли ви на..., у нас свої економічні інтереси, мені сім'ю потрібно годувати, і взагалі – вішайтеся там". А хіба справа держави – надавати програмний продукт? Ні. Справа держави – заборонити і покарати за користування.

- Останнім часом тема Криму випала з інформаційного порядку денного. Чому так відбувається?

- На першій сторінці секретного американського підручника з інформаційно-психологічної боротьби написано: "Головне – захопити порядок денний". Захопили порядок денний – і можете курити бамбук в тіні та зрідка поправляти ситуацію. Неважливо, як обговорюється тема, наскільки якісно. Важливо, хто поставив тему. Українські ЗМІ несамостійні досі. Вони або західні інформаційні приводи пережовують, або російські. І тільки приблизно на 5% власні українські якось дістають. А західні ЗМІ дуже сильно схильні до зняття теми Криму, крім групи окремих ентузіастів, що турбуються про права людини, і тих політиків, які зацікавлені у продовженні санкцій. І російські ЗМІ точно знімають тему Криму і повернення його до складу України, це табуйована тема. Наші журналісти почитали з ранку все, що західні ЗМІ пишуть, почитали російські ЗМІ – Криму немає, значить, і ми не будемо писати про Крим. А самостійно поставити тему... Ось "Апостроф" зміг зараз.

Нам потрібно постійно педалювати цю тему, не давати забувати про неї. Це важлива тема. На відміну від Донбасу, Крим вважається окупованою територією з усіма витікаючими наслідками. І потрібно проводити аналогії, кримське питання потрібно у зв'язці з донецьким і луганським розглядати, ні в якому разі не розділяти (поділ цих двох тем – це головне бажання Кремля), чітко визнавати, що ті території окуповані, й вимагати звільнення тих і тих одночасно. Потрібно працювати над збором юридичного матеріалу для того, щоб засудити Росію як державу і окремих виконавців, перевісити на неї соціальне забезпечення територій, накопичувати базу щодо злочинів, які вони роблять, тому що призов громадян з окупованих територій на військову службу – це вже є міжнародним злочином без терміну давності.

- Обшуки, репресії...

- Так, купа речей... Звичайно, кожен обстріл в зоні АТО кваліфікується за 258 статтею як терористичний акт, матеріали готуються, і вже 1,5 мільйона позовів піде до Гааги. Але, загалом, ми недопрацьовуємо тут, за внутрішньою рамкою в нас проблема і за зовнішньою рамкою.

Тема Криму нікуди не знята, для неї теж діє правило рамок. Зрозуміло, що в Росії існує консенсус на невіддачу Криму навіть серед опозиції, подивіться висловлювання Навального або лівих росіян. Це робота з внутрішньоросійським контуром. Із зовнішньополітичним контуром щодо Криму все в порядку, насправді, все цивілізоване суспільство (крім Науру, в який занесли 5 мільйонів доларів) вважає Крим українським, а Росію – агресором, окупантом. Але це ж зовнішнє. Усередині там теж є всякі рухи, і чимало людей серед західних політиків пропонують: Донбас нехай Росія поверне, а Крим нехай залишає.

Є чотири рамки – внутрішньоросійська, міжнародна, внутрішньокримська і внутрішньоукраїнська. Ось коли ці чотири рамки будуть готові до повернення Криму, він повернеться. А для цього потрібні постійні зусилля, і ці зусилля більше схожі не на збирання конструктора, а на вирощування саду. Не так просто ростити це дерево.

- Сама Росія навряд чи колись поверне Крим.

- Чому? Прийде Гаррі Каспаров до влади – і поверне за годину.

- Тільки якщо це і станеться, то дуже в неблизькому майбутньому.

- Ну, не зараз, так за 10 років, за 50 років. Ось Німеччина коли возз'єдналася?

- Тоді варіант який? Чекати?

- Не чекати, а створювати умови. Для цього, знову ж таки, потрібно проактивно грати за всіма чотирма рамками. Потрібно працювати з кримчанами. З кримчанами робота ведеться?

- Якась ведеться.

- Яка? Ніяка. Значить, одна рамка вже не працює. Друге, чи ведеться розмова на тему повернення Криму з російською опозицією? Ні.

- З якою опозицією? Вони через одного спотикаються в питанні Криму.

- Не важливо. Яка б вона не була. З Татарстаном потрібно розмовляти, з кавказькими республіками і так далі. У міжнародному відношенні чи ведеться робота? Там якраз якась ведеться, щоб постійно педалювати тему Криму, санкцій за Крим, щодо прав людини. З Туреччиною ми працюємо щодо Криму? У Туреччині 6,5 мільйона кримських татар, майже кожен десятий турок – кримський татарин. Ми говоримо, що Росія обмежує кримських татар, заборонила Меджліс, переслідує, вривається в мечеті? В українському суспільстві популяризується ідея, що ми залізно заберемо Крим? Робота не ведеться. Якщо немає роботи, то про які результати ми можемо говорити? Що він сам дозріє і в руки нам впаде? Таке теж можливо, але для цього потрібен не рік і не два.

- Тобто повернення можливе тільки трудомістким мирним шляхом?

- Чому? Можливий і військовий шлях, можлива комбінація способів. Потрібно створити умови.

- А чи здатна українська армія військовим шляхом повернути Крим?

- Звичайно, в певних умовах здатна.

- А як відреагує на це світова спільнота?

- А яка може бути реакція міжнародної спільноти у разі повернення власної території, яку ця спільнота визнала окупованою? Ви повертаєте своє. Ми ж не вторгаємося до них.

- А чи не пізно повертати Крим військовим шляхом?

- А що значить пізно повертати військовим шляхом? Під час анексії у нас було 6 тисяч обірваних солдатів. Ось коли у нас буде 600 тисяч солдатів проти 60 тисяч в Криму – тоді можна повертати. З 20 тисячами солдатів ми не можемо повертати Крим військовим шляхом. Коли буде 200 тисяч – вже можна починати про це говорити, а з 2 мільйонами українських солдатів – точно можна повертати. Питання: чи потрібні нам 2 мільйони, чи вистачить 300 тисяч для повернення Криму? Мають бути створені умови.

Повертати Крим військовим шляхом потрібно тоді, коли кримське населення захоче, щоб його повернули будь-яким шляхом, тому що відключена вода, російські менти б'ють кийками кримчан (а такі моменти вже почалися), тому що там немає життя, немає щастя. Це потрібно робити тоді, коли кримчани говорять самі: "Ми вже хочемо повернутися будь-яким шляхом", коли турки кажуть: "Давайте, повертайте, ми вас підтримаємо", коли вся світова спільнота говорить: "Та повертайте, хрін з ним, тому що ця проблема Криму вже ось тут", коли кримські татари озброєні та готові виступати проти агресора активно, коли українське суспільство кричить: "Повертайте Крим військовим шляхом, давайте". Повинні всі рамки зійтися.

Ось це вибудовування рамок, а потім їх зведення в один приціл – це і є політика, якою потрібно займатися. А оскільки практично ніхто не займається, за Кримом тримається тільки міжнародна рамка, з самими кримчанами не працюють, з Росією не працюють, українське суспільство не готують до повернення Криму. Завдання на державному рівні – його повернути. Силовим або не силовим шляхом – мені ні холодно, ні спекотно. І нікому ні холодно, ні спекотно. Швидше за все, буде комбінація. Наприклад, ми можемо диверсійними методами робити перебування агресора в Криму дуже дорогим для нього, фінансово дорогим. Зробити Крим пасткою для ведмедя. Пам'ятайте, ми про Путіна і лапу говорили? Ось, він взяв банани і не може їх витягнути. Потрібно по цій лапі бити.

- Тобто блокади, організовані кримськотатарськими активістами, були ефективними?

- Звичайно, тактика тисячі порізів. Зараз там екологічна ситуація змінюється, тому що ми їм воду відключили. За 10 років життя в Криму буде нестерпним, а вихід із цієї ситуації може бути тільки один – повернення його до складу України. І ось тоді можна зовсім по-іншому розмовляти з приводу Криму. Крім того, можливі різні міжнародні рішення. Наприклад, спільний протекторат Україна-Туреччина над Кримом, міжнародний консорціум, зробити Крим демілітаризованою зоною, рекреаційною зоною, новою технологічною зоною. Існує мільйон рішень. Потрібно визначитися з рішеннями і проводити певну політику. В України зараз не вистачає ресурсів, в тому числі і мізків, щоб працювати за всіма чотирма рамками.

Поки у нас навіть на Донбас не вистачає, який вже куди більш зрілий плід, щоб впасти до нас у руки, ніж Крим. Тому зусилля переносяться послідовно. Ні в кого, навіть у такої країни, як США, не вистачає сил, щоб воювати у восьми місцях одночасно. Ми зосередили зусилля на Донбасі, зараз на Білорусь додаємо, там серйозна загроза, її доведеться усунути, створювати нові частини, перекидати їх на кордон з Білоруссю. Знову ж – працювати з білорусами, з білоруською опозицією, працювати з поляками, зовнішньополітичний контур створювати, працювати з українцями, які живуть в Рівненській, Волинській, Київській областях, які до Білорусі прилягають безпосередньо, тощо. Росіяни окупують Білорусь, зокрема, для того, щоб відволікти нас від Донбасу і від Криму, щоб створити нам нову загрозу на іншому напрямку. Це все нескінченна шахова партія: вони хід – ми хід. Певна політика держави дуже повільно, з ККД 5%, ведеться. Поки мова про хвацьке повернення чого-небудь не йде. Зараз всерйоз потрібно вести мову про те, щоб адекватно і ефективно відбити другий етап російського гібридного наступу на Україну.

- А як вона може відбити?

- Працювати за всіма трьома рамками. Хоча б своєчасно обслуговувати ці рамки. А ми за ними відстаємо на 2-3 роки. А про те, щоб вирівняти або навіть проактивно наступати, мова в принципі ще не йде. А потрібно, щоб зайшла. Щоб ми починали діяти на випередження. Ми – як Спарта. Стародавня Спарта не мала стін. Стіни вони спеціально не будували, тому що у них дуже мало людей було, в кращі роки 15 тисяч осіб. Афіни, їх основний противник, 45 тисяч виставляли легко. Тому вони постійно воювали біля стін міст супротивника, щоб ті мали неприємності у себе вдома і не думали про напад на Спарту. Це наша методика, ми повинні дуже ефективно працювати з Кавказом, з Татарстаном, з російським Далеким Сходом, скрізь. І в самій Москві створювати їм величезні неприємності для того, щоб вони обслуговували їх вдома, а не лізли до нас. А ми цього не робимо, тому що: а) не вміємо; б) не до кінця хочемо ще; в) сподіваємося на Господа Бога і добрий Захід; г) не маємо кадрових, фінансових та всіх інших ресурсів.

- Враховуючи відсутність ресурсів, повернення Криму – це питання якого проміжку часу, по-вашому?

- Що таке прогноз? Прогноз – це акт інформаційної війни. Я скажу, що Крим повернеться протягом п'яти років. Як ви думаєте, повернеться він чи ні? Але акт війни ми з вами зробили. Може прилетіти "чорний лебідь" – і Крим може завтра повернутися. А може не прилетіти – і тоді він буде в природних процесах повертатися від 5 до 15 років. Але він гарантовано повернеться, це ми точно знаємо, залізно. Питання в термінах.