Юлія "Тайра" Паєвська зізнається, що вона вже втомилася говорити про досвід російського полону. Водночас саме він став основою її майбутньої книжки, де будуть, за її словами, трагікомедія, фарс і чорний гумор.
Сьогодні Паєвська служить психологинею у другому корпусі Національної гвардії "Хартія", де працює, зокрема, і з колишніми полоненими.
В інтерв’ю проєкту "Хід Тузова" на Апостроф TV вона розповіла, яким хоче бачити майбутнє України, чи замінять нові технології парамедиків на полі бою, що кожен з нас має зробити для перемоги та чому країна знаходиться в стані бойового стресу.
– У нас уряд змінився. На сьогодні, принаймні, країна без повноцінного міністра оборони, міністра закордонних справ, керівника Служби зовнішньої розвідки, голови Служби безпеки України. У Києві і в інших містах — протести. На вашу думку, що з нами відбувається?
– Я думаю, що це підлітковий вік і етапи зростання. Все ніяк не вийдемо. Щоб демократія стала сталою, вона мусить пройти щаблі. Ми десь на середині.
– До 18 вже підбираємося?
– Вже до 18 близько. Вже скоро можна буде купувати сигарети (сміється).
– Тобто, все-таки процес дорослішання йде?
– Я думаю, що так. Головне, щоб суспільство було готове до всіх цих змін. Бо демократія — це не так солодко, як багатьом здається.
– Тим більше, демократія під час війни, так?
– Як на мене, це речі несумісні, але ми якось примудряємося зберігати ознаки демократії під час війни.
– Як ви поставилися до відставки міністра оборони Михайла Федорова?
– Я, слава Богу, не урядовець і не посадовець. Я військова людина, через це я не маю права афішувати назагал свої політичні вподобання. У мене це написано прямо в уставі.
Слава Богу, насправді, тому що це класно розвантажує. Я не маю часу влазити в срачі інтернеті. Я спостерігаю, роблю свої висновки і роблю свою роботу.
– На вашу думку, як можна схрестити демократію з умовами воєнного стану? Наскільки ми маємо бути жорсткими і водночас не забувати, що ми маємо від Росії концептуально відрізнятися.
– Я думаю, що будь-яка держава починається з законності. Якщо всі закони працюють і люди також підкоряються законам, якщо закони хороші, держава дбає про те, щоб все було справедливо, все буде добре.
На жаль, не завжди так виходить у нас, але я вражена тим, як тримаються і держава, і суспільство на фоні всього, що відбувається — обстріли, війна. Дуже стійка країна, дуже стійкий народ.
– Тайро, але ж закони є у нас. От у нас немає законів, які б дозволяли корупцію, наприклад, правда?
– У нас є закони, але люди часто вважають, що закони — це не для них, а для когось іншого. Це вже національний вид спорту.
Мені важко сказати. Я нікого не засуджую принципово, тому що у кожного своя межа. Але я думаю, що кожен мусить подбати про державу в першу чергу і пам'ятати, хто у нас ворог, і не кидатися одне на одного.
– У цій війні взагалі можливо бути людиноцентричними? Це взагалі якось сполучається: війна, права людини, любов до ближнього? Як ви це розумієте?
– Я думаю, що кожен мусить робити свою справу якнайкраще на своєму місці і спостерігати за собою. Тобто пильнувати, аби ти ніде не зрадив, не зробив погане, тоді все буде добре.
Кожен мусить дбати про себе, бо у нас є така манера: “А чого це я? А йому можна, а мені що не можна?”
– Показувати пальцем.
– І часто скидати свої провини на сусіда. У нас є сусід, нам є чим зайнятися.
– Але ж ментальність так швидко не змінюється.
– Це два-три покоління мусять пройти для того, щоб ми стали зрілою нацією.
– Можливо, під час війни це якось рихтується все-таки?
– Безперечно, це прискорюється кратно, але, напевно, ми були ще дуже маленькими.
– Ви ж недаремно в "Хартію" пішли, правда? Це ж свідомий вибір.
– Абсолютно.
– А чому?
– Це дуже відповідає моїм уподобанням. Інтелігентна атмосфера, багато інтелектуалів залучено до "Хартії", друзів в мене там багато.
– Тобто, інтелігентна атмосфера у війську працює?
– Вона працює, і воно працює. Це дивно, але воно працює. Результат ви бачите самі, наскільки це класно.
У нас класний комкорп [Ігор] "Карнет" Оболєнський. Отримав зараз героя, я дуже тішуся тим. Пишаюся бригадою і корпусом. Я думаю, що це взірець війська майбутнього.
– Коли борються протилежності, як зробити так, щоб усе військо було інтелігентним, наскільки це можливо, високотехнологічним? Наскільки це реалістична мета?
– Знаєте, у мене є мрія. Я вже говорила про неї. Я мрію, щоб медики взагалі не були потрібні на полі бою. Я хочу, щоб нас замінили інженери, які будуть лагодити роботів, а ми будемо лікувати інженерів уже за другою лінією.
– Але ж ми розуміємо, що зараз це нереалістично.
– Це не працює отак. Це не пофарбувати волосся і не зробити макіяж за дві хвилини. Це процес. Інженерні досягнення буквально з кожним днем змінюються. Дуже цікаво за цим спостерігати. Я все чекаю, коли вже нарешті наш корпус вийде в космос.
– Є такі плани?
– Я не знаю, чи є такі плани. Я мрію про це. Я так хочу. Взагалі, я думаю, що якщо через 10 років Україна не буде в космосі, то нас не буде як держави.
– Ви зараз про ракети говорите, так?
– Я ж блондинка, я медик, я не знаю (сміється).
– Ми з вами до ефіру трохи поспілкувалися і обговорили, як сьогодні на Росії палало дуже багато. Коли ви такі картинки бачите, у вас які відчуття?
– Я, як людина, яка була в полоні, можу сказати, що росіяни розуміють виключно силу. Жодні доводи або логіка до них не доходять. Вони розуміють і підкоряються тільки силі. Ми мусимо стати сильними, ми мусимо зберігати силу і концентруватися на цілі, а не розпорошуватися в різні боки.
– У вас багато знайомих іноземців. Ви буваєте часто на різних конференціях. Коли ви їм про це розповідаєте, як людина, яка побувала в полоні, вони цьому досі не вірять?
– Вірять. Іноді в деяких країнах мене питають: "І що, це досі так? Вони досі катують людей, як у 22-му році?" Я кажу: "А що змінилося? Що ви зробили для того, щоб цього не було?" "О, правда?"
Насправді, я вже втомилася говорити про полон. Я написала книжку, зараз якраз дошліфовую. Я думаю, що до Нового року вона вийде. Там дуже багато про полон. Всі, кому цікаво, хто хоче знати, що там відбувається, — я описала те, що можна описати. Не все можна, бо багато ще людей досі в полоні.
– Я навіть не збирався вас мучити цими спогадами.
– Я вже просто не можу, і кожен раз це додаткове травмування. Це як з рани здираєш кірочку, а там кровіща.
– Я тому і запропонував вам зараз разом сформувати якусь візію щодо того, в якій країні ми хочемо жити і що для цього потрібно зробити.
– У всіх людей, напевно, зараз запит на справедливість. Але ж для того, щоб досягти справедливості, треба щось самому вкласти, щоб отримати державу. Ми отримуємо врешті-решт те, чого ми достойні, що ми заробили, що ми завоювали. Я думаю, саме так і буде.
– От що збудуємо, в тому і будемо жити.
– Так.
– Можливий варіант, коли люди, які втекли від війни, повернуться?
– Чудово, нехай повертаються. Країні потрібні руки, голови. Просто нехай вони розуміють, що відбувається тут і в чому живемо ми. Ті, хто поїхали, страждають там, вони сумують, вони допомагають.
А ті, хто в Україні і не залучені безпосередньо до війська, страждають інакше. Вони під обстрілами, особливо Київ, Одеса, Харків, Дніпро, Запоріжжя. Цивільним дуже важко тут.
Ще важче, безперечно, військовим, особливо тим, хто залучений безпосередньо до бойових, медикам. Дуже велика відповідальність. Чим ближче до фронту, тим більша відповідальність.
Просто нехай ті, хто приїде, пам'ятають про тих, хто ніс найбільше відповідальності.
– Зараз в інформаційному просторі вже курсує інформація, що наші вороги планують мобілізувати пів мільйона людей впродовж осіннього сезону. Що в цій ситуації нам робити?
– Нарощувати робототехніку. Більше продукувати роботів, дронів, наземних дронів, літаючих. Штучний інтелект треба залучати більше. Я медик, я не дуже в тому розбираюся. Але це загальні фрази, це вам скаже будь-хто.
Я все чекаю і хотіла б подивитися на реакцію російського суспільства, але, напевно, можна не очікувати.
– Реакцію на що?
– На те, що відбувається. Мені цікаво, скільки їх можна дурити і скільки вони це будуть дозволяти.
– Так реакцію ми ж з вами бачимо. Вона є, коли туди щось прилітає. У них же збігаються кілька фаз, що немає протиповітряної оборони, яка все відіб'є, і що по них прилітає. Ця реакція у вас бентежить?
– Не знаю. Мені цікаво, коли вони почнуть розуміти, що їх просто дурять. Просто всі ці роки їх дурять. Як вони зреагують на це? Але я не вірю, що там будуть якісь заворушення чи вони будуть підніматися. Напевно, що ні.
– З росіянами за кордоном ви перетиналися? Ви на ці теми з ними говорили?
– Ні, я з ними не розмовляла. Я бачила Каспарова. Перекинулася з ним парою слів. Він справив на мене нормальне враження. Не викликав якогось відторгнення.
Але мені важко психологічно з росіянами розмовляти. При тому, що російською мовою я розмовляю спокійно. Я вважаю, що це трофейна мова, як зброя, і ми мусимо її використовувати, щоб добити ворога. Але просто з росіянами в мене якісь бар'єрчики. Неприємно.
– Ви думаєте, там є з ким розмовляти?
– Я не знаю. Я з ними не розмовляла. Я поки не спробую — я не розумію.
– Ви акцентуєте, що ви медик, але ж нові технології прийшли і у фронтову медицину, правда?
– Зараз мене перевели в корпус, я тепер вже не парамедик. Я за дипломом психолог, і я працюю в "Хартії" як психолог.
– Це, до речі, близько до медицини.
– Це дуже близько.
– Що ви думаєте, в якому колективному стані ПТСР ми всі перебуваємо?
– Я думаю, що це не ПТСР. Я думаю, що це стан бойового стресу. Це різниця докорінна. Кому цікаво, будь ласка, погугліть, буде дуже інформативно.
ПТСР — це вже діагноз, а стан бойового стресу — трошки інакший стан, і з цим багато що можна робити. Якщо підійти до цього правильно, то це може бути використано як дуже ресурсний стан. Він виснажує, але він дозволяє робити багато дуже корисних речей.
– У стані бойового стресу зараз вся країна перебуває?
– Більш-менш, думаю, що так.
– Тобто це такий мобілізуючий фактор?
– Це мобілізуючий фактор, і з 22-го року ми в ньому так і зависли. Це на мій погляд. Можливо, я помиляюсь, але в мене таке враження.
– Нація на адреналіні йде?
– Так. Давайте подивимося, що далі буде. Мені цікаво.
– Як довго в такому стані можна?
– Це дуже продуктивний стан, але виснажуючий.
– До вас військові самі приходять?
– Так. Я багато працюю, особливо з друзями, з полоненими, наприклад.
– Який ефект ви бачите? Людина до вас звернулася, вона ж, очевидно, сподівається на допомогу, так?
– Ми просто розмовляємо і розставляємо крапки над "і" та "ї". Десь треба одну крапочку поставити, а десь дві, а десь три.
– Які точки важливі? За що ви чіпляєтеся?
– Всі важливі. Залежить від людини. Психотип, бекграунд, який досвід людина несе з собою. Це дуже важливо. Це ювелірна робота насправді.
– Це ж і унікальна робота. Це ж досвід, який, можливо, не мають навіть психологи в арміях країн НАТО.
– У них є деякі доробки. До речі, дуже цікаві. Я насправді вчуся далі, я ніколи не зупиняюся, тобто я постійно моніторю.
– А результат ви бачите від своєї роботи?
– Так, безперечно. Я і над собою працюю. Я не зверталася до психологів, я працюю сама з собою. Бачите, нормально.
– Дайте кілька порад людям, які, можливо, в стані стресу перебувають. От ви сказали, що країна страждає, люди під обстрілами, правда? Як опанувати цю ситуацію?
– Треба вчитись, треба подивитися, що ми можемо зробити, наприклад. Якщо це цивільні люди, як допомогти ДСНС, наприклад. Як розігнати машини, які стоять у дверях і блокують проїзд техніки. Це мусять робити ті, хто живе в цих дворах.
Люди мусять більше дивитись за собою і дбати про тих, хто поряд. Тоді все буде добре. Не копирсатися у своїх проблемах. Згадайте себе, коли ви маленькі були, розідрали колінку, біжиш до мами, кричиш: "Все, біда", а мама така: "Фігня, заживе".
Тут уже під час війни на евакуації я забирала хлопця з ампутацією, а він: "Та фігня, там жгут. Дай я їм ще насиплю". Тобто реакція внаслідок досвіду змінюється, бо ти вже розумієш, що якщо колінце порвав, то нема сенсу дивитися.
– І ставлення до життя, мабуть, змінюється.
– Багато залежить від конкретної людини. Не можна всіх під один рівень підводити.
– Це має бути якась державна політика, така масова підготовка людей? Те ж саме знання тактичної медицини, наприклад. У нас якось це на волонтерстві зав'язано.
– Я якось бачила по телеку в марафоні були якісь уроки. Вони йдуть зараз? Я просто не дивлюсь телевізор.
– Я організовував такі тренінги в Інституті журналістики для молодих журналістів. Вони на "ура" це сприймають.
– Усі мусять абсолютно чітко знати, що робити. Як накласти джгут, як мінімум.
За законодавством людина без освіти не має права робити втручання в тіло. Тобто навіть укол поставити не має права. Але накласти джгут і перев'язати — це мусить робити кожен із зав'язаними очима.
Я думаю, що навіть діти, хто вже може затягнути турнікет, мусить це робити.
– Курс парамедицини потрібен в школі?
– Безперечно. Я взагалі думаю, що в школі потрібен курс довійськової підготовки, причому розширений. Не просто розібрати, зібрати автомат, тому що ним не дуже часто користуються на фронті.
Переглянути всю цю історію. Я, на жаль, не знаю, що зараз в школі в цьому плані відбувається. У мене мала вже виросла.
– Автоматом не дуже часто користуються. Треба дітям вже пульт в руки давати, правда?
– Абсолютно. Грають, і слава Богу. Я б якісь спеціальні ігри розробляла для школярів з прицілом на майбутнє. Ми ж приблизно бачимо, куди воно рухається.
– Я кажу, що коли наші діти сиділи в цих стрілялках, вони вже щось знали. Про щось здогадувалися, готувалися вже тоді.
– Я думаю, що майбутнє якраз за технологіями.
– Ви відчуваєте, що парамедиків технології вже потихеньку витісняють з поля бою, так? Є наземні роботизовані комплекси. Я бачив величезний дрон, який призначений для евакуації пораненого повітрям. Наскільки це поширено і чи можна це використовувати?
– Я не знаю, я ж не користувалася. Я не думаю, що парамедика можна замінити на 100%. Через те, що адекватного замінника людській крові, наприклад, не існує досі. Тобто, є дуже близькі розчини, але вони не працюють саме так, як препарати крові. Через це переливання крові і препарати крові використовуються зараз уже прямо на лінії. Це дуже круто, насправді, і ми нарешті цього добилися. Дуже довго про це йшла мова.
– Питання з банком крові?
– Я не знаю, не можу сказати.
– Ви взагалі відчуваєте брак лікарів у зв'язку з тим, що дуже багато кваліфікованих лікарів виїхали з країни?
– У нас дуже багато лікарів в Україні є, і вони практично всі заброньовані. У деяких містах ближче до фронту люди поїхали, а лікарі залишилися. У них виходить один пацієнт на одного лікаря.
Я б дуже просила лікарів іти в армію. Це абсолютно не страшно. Ніхто вас не буде кидати під бомби. Нам потрібна допомога в цьому плані. Приходьте в "Хартію", у нас взагалі добре. Не пошкодуєте, приходьте.
Ми справді зараз набираємо лікарів. Розширюється служба і дуже серйозно все робиться, як заведено в "Хартії". Усе сплановано, усе чітко.
– Бачите, ви пішли в технологічний підрозділ. Але ж бували випадки, коли кваліфікованих лікарів використовували як парамедиків на полі бою.
– У мене мій дуже близький друг, фантастичний анестезіолог з більш ніж 20 роками практики, бігав як парамедик під кулями з 2022 року два чи три роки. Цей перехідний період, 2022–23 роки, коли ще не було такої структурованості.
У мене кілька друзів не хочуть йти з позиції бойових медиків, при тому, що вони дипломовані лікарі, хірурги. Їм там добре, їм там те, що треба.
– А зараз вже є структурованість?
– Вона або є, або створюється. У різних підрозділах по-різному.
– В "Хартії" ви відчуваєте, що є?
– Так. Це постійно, це не можна зупинити. Це не ремонт, який можна тільки зупинити. Це процес. Досягнути досконалості все одно неможливо. Це процес, котрий триває постійно.
Дуже класно. Я спостерігаю за тим, як це відбувається.
– Усе залежить від командирів? Чому в одних підрозділах чи бригадах це є, а в інших немає? Я нещодавно з Юрієм Бутусовим розмовляв. Він каже: "У нас в "Хартії" проводять розбір після бою, але я знаю багато прикладів, де цього не роблять". Від чого це залежить?
– Я думаю, що тут багато факторів. Людський фактор тут не останній, звичайно. Іноді це просто задобаність тотальна. Мені важко сказати, я не була в усіх підрозділах.
– Я розумію. Ви вибрали свідомо.
– Абсолютно. Моя служба під час АТО, коли я була два роки на контракті в госпіталі, — це інший досвід. Я знаю, як тоді це працювало. Я бачила, як це працює в "Хартії" зараз. Земля і небо. Не тому, що там було погано. Там теж все працювало. Але воно було влаштовано інакше.
– Ви закликали зараз цивільних лікарів іти у військо. Про це завжди якось незручно говорити, коли мова йде про захист країни, але що робити з оплатою для військових?
– Я поняття не маю. Я не розподіляю гроші.
– Я розумію, що не розподіляєте. Але як цивільному медику пояснити, що він окрім того, що стає військовим, у нього буде базова зарплата 20 000 грн.
– Там не буде 20, там буде більше, я думаю.
– З надбавками різними?
– Так. Там сороковник, я думаю, буде. Буде і більше, напевно. Я не готова назвати суму, але точно не 20.
– Це я назвав базову зарплату, а для лікарів, очевидно, більше.
– Безперечно. Я просто не готова по грошах, я взагалі в цьому не розбираюся. Коли бачу якісь цифри, я така: "Ой, можна спеціально навчені люди будуть цим займатися".
– А ви зарплату отримуєте?
– Так, на карточку приходить.
– Вистачає?
– Так, вистачає.
– До речі, ви ж не відповіли на питання про те, як технології можуть зараз замінити людей на полі бою. На прикладі "Хартії" ви це бачите?
– Безперечно. Евакуація наземними комплексами, доставка. Як у всіх, в принципі.
У нас же був вже більше року тому перший в історії людства, напевно, бій, який провели повністю роботами. "Трійка" брала вперше в історії людства полонених НРК-шкою. Це круто.
Ми спостерігаємо за тим, як змінюється людство. Якщо людство виживе і ядерна зима нас усіх не доб'є, то нам буде що згадати, і нашим дітям буде чим пишатися.
– Україна виживе?
– Якщо не буде ядерки, то так. Я взагалі думаю, що ми переможемо. Я завжди це говорила. У мене ніколи не було сумнівів. Зараз це потроху ближче, але багато залежить від суспільства.
Росіяни розуміють, що вони просідають, і зараз буде багато психологічних операцій. Будь ласка, дбайте про те, що ви говорите, що ви читаєте, кому ви вірите. Зважуйте все.
Якщо ви якусь інформацію отримали з якогось Telegram-каналу, заради Бога, підіть погугліть питання і подивіться, що в світі відбувається, а не тільки в Telegram-каналі, який веде незрозуміло хто.
– Ви, до речі, фіксуєте, що зараз побільшало російської дези?
– У мене нема часу прямо фіксувати, але я відчуваю це. Дези дуже багато. Атакують всіх, хто може хоч щось змінити на нашу користь. Усі зараз під атакою. Чим більше навалюють на людину, тим більше проблем в цьому плані.
– Як реагують наші західні друзі на те, що проти них теж ведуть інформаційну війну?
– Я не думаю, що для них це новина, бо з цією інформаційною атакою вони мають справу вже з часів заснування, напевно, Совєтського Союзу. Воно ж ніколи не зупинялося. Просто модернізувалося.
– Ми домовилися з вами говорити якось і про майбутнє. Ви сказали, що багато залежить від конкретної людини. У даному разі, від командирів. Мабуть, від освіти також. Наскільки доречно говорити про те, що ми маємо готувати національних лідерів?
– Національний лідер — це не пиріг, його не можна спекти. Освіту треба, але це якості, які не можна виховати. Не можна виховати талант до співу. Я співати не вмію. Я навіть не пробую, бо біда. Є речі, які я не вмію і навіть не буду старатися це зробити.
Так само я принципово не хочу йти в політику. Це не моє. Це я зрозуміла чітко і назавжди. Я не хочу витрачати час життя, котрого і так не дуже багато, на всі ці речі.
Але є люди, які народжені для політики. От нехай вони цим і займаються.
– А потім ми з вами дивуємося, що вони роблять. Як вони над нами експериментують.
– Але ж ви вибирали. Як бабуся моя казала: "Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте". Це не те, що хтось не такий. Це просто ви вибираєте, а потім кажете: "О, він поганий". Ну, ти ж вибрав.
– У зв'язку з тим, що ми десь підбираємося до рівня 18-річного підлітка, треба ж якось розуму набиратися.
– Вчитися, вчитися, вчитися. Я все життя вчуся, а зараз я вчуся ще більше через те, що доступ до інформації зараз абсолютно відкритий. Мене дивують люди, котрі за будь-якого питання кажуть: "Ой, це так складно. А де я візьму інформацію?" У тебе телефон в руках, йолки-палки!
– Слухайте, зараз англійську можна вивчити зі штучним інтелектом.
– До речі, дякую, що сказали. Мені треба англійську дотягнути до якогось прийнятного рівня, бо це жахливо.
– Тобто все залежить від…
– Від часу. У мене постійний критичний брак часу.
– Добре, але у вас класичної медичної освіти немає.
– Немає.
– Так ви можете отримати її.
– Мені 57 рочків. Куди мені ще, блін? Серйозно. Я і так прожила десяток життів за ці 57 років. Я стільки всього робила. Я не зупиняюсь, я йду далі.
– А що ви вивчаєте?
– Зараз я "допилюю" книжку, і я вчуся писати романи. Це не художній роман — це такий художній нон-фікшн. Я зрозуміла, що треба написати. Я ніколи не писала великих текстів, максимум — есе. А це геть інша штука, тобто я така: "Ага, як це робиться? Давай розбиратися". Я сідаю просто і розбираюся, як це робиться, як пишеться.
Пишу я загалом добре, але велика проза — не в тому плані, що як "великая русская культура", а в тому, що об'єм великий — це велике завдання було. Я спершу навіть перелякалася і подумала, що я ніколи цього не зроблю. Нічого, потроху, потроху.
– Це, знаєте, як діти запитують, а кіно про війну чи про любов?
– І те, і інше. Трагікомедія. Там багато фарсу. Я перечитала, напевно, все, що наші хлопці та дівчата з полону писали про це. Подивилась, що, в принципі, катування всі плюс-мінус не дуже різняться.
Я пішла через фарс, через трагікомедію. Як я це сприймала насправді, що дозволило мені пройти крізь це.
– Тобто, ви готові і жартувати з цього?
– Якщо не жартувати, то можна кукухою поїхати. Там дуже багато чорного гумору, там і трошки пафосу, як я це відчуваю. Я люблю трошки пафосу і багато чорного гумору.
– Ви хочете, щоб це був бестселер, щоб його читали в усьому світі?
– Треба, щоб за кордоном його читали. Я не те, що хочу. Це необхідно. Я це роблю не для себе, я це для країни роблю.
– Вибачте, ви повернулися до всіх цих катувань. Взагалі, це лікується з точки зору тих садистів, які це роблять? Вони ж мають форму людини, правда?
– Це питання не в людині, це система. Це не провтик виконавця, не помилка виконавця. Це система. Вони катують власних громадян — що вже про нас казати? Якщо ми для них навіть не люди.
– Але нам з цією системою поруч далі жити?
– Не з того боку ми море вирили колись. Не треба було Чорне море, треба було з іншого боку рити (сміється).
– Якщо говорити про систему садизму, як далі жити?
– Та почитайте їхню класику. Вони більшою частиною схиблені.
– Родіон Роскольников з сокирою бабку по башці.
– "Тварь я дражащая или право имею". Воно і досі так.
– Їй нічого не потрібно, а ці гроші мені потрібні. Це ж та історія, яку вони в Україні намагаються реалізувати.
– Чого це в них Донбас? Собі заберу. Він погано лежить.
– А тут під Києвом писали, а "кто вам позволил так хорошо жить".
– Це я не бачила. Я уже була в Маріуполі. У мене випало три з половиною місяця. Спершу блокада Маріуполя, інформації практично не було. А в полоні там тільки артилерія передавала. Якби не арта, я би взагалі…
– У політику чому ви не хочете йти? Я розумію, коли кажуть, що політика — це брудна справа.
– Ні, навіть не в тому справа. Це не мій шмат. Я думаю, що політик мусить дуже добре розбиратися в юридичних моментах. Це законотворчість. Окей, психологія в мене є. Але це комплекс.
Не можна прийти в політику і сказати: "От я така класна, давайте, любіть мене всі". І що толку? Це дуже жертовна штука. Це заради держави, заради людей. У мене нема ні часу, ні здоров'я цим займатися. Ще забагато треба вивчити, і мені це абсолютно не цікаво. Це не моє.
– Ми з вами почали з того, що в країні, мабуть, політична криза, відставка Федорова, Верховна Рада, якщо я не помиляюсь, на чотири тижні йде у відпустку.
– Ну, вони втомилися. Люди втомилися, що вам не ясно? (сміється)
Насправді це не криза. Це черговий "фінт вухами". Я думаю, що все буде добре.
– Стабілізуємось.
– Так. Мене питають: "Як ти?" Я кажу: "Бувало гірше" (сміється).
– Я розумію, чому військові, які до вас приходять, потім ідуть у піднесеному стані. Слухайте, може, такі розмови і країні допомагають психологічно стабілізуватися?
– Країна складається з людей. Нам треба збудувати візію, яке суспільство ми хочемо отримати. Я точно знаю, як я це бачу. Але мені важко сказати, як це уявляє суспільство.
Мене тішить дуже сильно, що я не бачу великої різниці між сходом і заходом України. Як би росіяни не хотіли нас розділити, у них не виходить. Це одна нація.
– По чому ви це відчуваєте?
– Це чисто відчуття. Можна колупатися, але це буде дуже довго. Я б хотіла почути, що люди хочуть від цієї держави. Я знаю, що всі хочуть справедливості, але як вони її бачать?
– Як ви бачите справедливість?
– По-перше, це перемога. Ми мусимо добитися перемоги і всі сили кинути саме туди.
– Окуповані території ми повернемо?
– Мусимо їх повернути. Нас чекають.
– Яким ви бачите суспільство? Якою ви бачите Україну? Ви сказали, що ви бачите візію. В якій країні хотілося б жити?
– Я думаю, що людство взагалі зараз міняється. Можливо, в України є шанс показати трохи реформований принцип. Якось змінити… Боже, як це сказати? Я після контузії іноді забуваю елементарні слова. Раз забула, як називається ручка. У багатьох хлопців така штука.
Я дуже комплексувала, а потім подумала, що у кожного свої вади. Нехай в мене буде така вада. Так що яка політика, якщо я не пам'ятаю, як називається те, чим пишуть?
– Не комплексуйте, у політиків багато помічників.
– Ні, це точно не до мене.
– Так якою ви бачите країну?
– Мені подобається те, що в Скандинавії. От я б хотіла вибудувати такий устрій. Але у нас народ скаже, що 40% податків — це задофіга, і ми не готові платити. Я ж знаю це. І кожен буде вирішувати на місці, і це знову призведе до подяк особистих.
Я насправді, впевнена, що якщо потримати вектор руху два-три покоління, то буде ідеальний народ. Українці будуть без хабарів. У це важко повірити, але я дуже хочу в це вірити.
– Що зараз треба зробити для перемоги?
– Треба, щоб кожен щось зробив для цієї перемоги. Не просто писав, що всі козли в якомусь Фейсбучику, а реально щось зробив. Хто що може. Хтось, щоб пішов у військкомат і підписав контракт. Не обов'язково йти в штурм. В армії купа посад, які не мають жодного стосунку до бойових дій. І це дуже потрібно.
– Зрештою, на дронщика можна навчитись, так?
– Це взагалі шикарна штука. Донька моєї знайомої змалечку грала в якісь ігри. І вона зараз літає як Боженька. 19 років дівчинці. Вогонь. Це так цікаво.
Я не знаю, чого люди бояться. Я думаю, що тут попрацювала російська пропаганда якраз.
