20 червня в Москві відбулася 17-а "пряма лінія" з російським президентом Володимиром Путіним. Традиційно, він відповідав на питання про внутрішню і зовнішню політику і неблагополуччя росіян. Цього разу він мало приділив увагу Україні, новому президенту Володимиру Зеленському, війні на Донбасі та відносинам із Заходом. "Апостроф" попросив російського публіциста Леоніда Радзіховського прокоментувати підсумки "прямої лінії".
Це була пуста балаканина. Чіткий сигнал один - Володимиру Володимировичу Путіну все остоє...ніло. До 2024 року він президент – він "обраний" легітимним президентом, хоча виборів в Росії немає.. А потім він піде.
У Кремля немає розуміння, що взагалі робити з Донбасом. Як немає розуміння і у Зеленського. Для Путіна – найпростіше – нічого не робити. Від того, що зберігається статус-кво, він нічого не набуває і нічого не втрачає. Путін не випустить моряків, поки Україна не зробить якийсь крок назустріч. Він ніколи не робить те, що він називає односторонніми поступками. У такі ігри він не грає.
Зеленському багато що потрібно – підтвердити свою популярність, показати, що він щось робить - і це відрізняється від того, що було до нього. А Путіну обиратися нікуди не треба. Та якби й треба було, в Росії виборів ніяких немає. Від Путіна ніхто нічого не вимагає. Це положення досить точно характеризує різницю між Україною та Росією.
В Україні весь час говорять про мир на Донбасі. Але з моєї точки зору, там вже давно мир. Ніякої війни там немає. Війна, де роблять один постріл в день, а протягом тижня гинуть кілька людей – це не війна (за даними прес-центру ООС, 20 червня на сході України бойовики 18 раз обстріляли позиції ЗСУ, - "Апостроф"). Підвішений стан. Такий не цілком застиглий конфлікт, з перестрілками. Але ці перестрілки фантастично розпіарені. Багато криків про війну, про агресію. А Зеленський зараз перебуває на хвилі відштовхування від Порошенка - перш за все, звичайно, в соціально-економічній сфері, але і у військовій також. Народ не хоче більше чути про стрілянину, повідомлення про трупи. Люди хочуть, щоб хтось сказав – у нас настав мир. А як цього домогтися – народ не конкретизує.
Зеленський тут потрапив, як і у всіх інших сенсах, у скрутне становище. Тому що він взяв величезний кредит довіри і з кожним днем цей кредит тільки зростає. Його партія має хороші шанси виграти вибори в Раду. Але в Україні кредит довіри швидко стає відторгненням, презирством, ненавистю до президента. Тим, чого в Росії не буває. Тому Зеленському треба продемонструвати активність. Але якщо ти хочеш чогось добитися, треба сісти за стіл переговорів з лідерами сепаратистів - в цьому Путін правий. Але якщо Зеленський це зробить, на нього накинуться всі українські патріоти, оголосять його зрадником, злочинцем і влаштують Майдан.
З іншого боку, якби Зеленський пішов на ці прямі переговори, то Путін, я думаю, був би дуже цим не задоволений. Тому що йому важливо, щоб лідери сепаратистів перебували у повній залежності від нього. Вони підкоряються йому, як солдат старшині - сів, встав, ліг. Обговорювати немає чого. Поки Україна їх не визнає, ніяких справ з ними не має, поки для України вони злочинці і терористи, так і відбувається. Сьогодні їх ніхто не визнає, і у них два варіанти – або вони повністю підкоряються Кремлю, або їх знищать, або в кращому випадку посадять у в'язницю.
Якщо Україна починає з ними свої ігри, то вони, як і раніше величезною мірою залежатимуть від Путіна, але в них з'являється можливість для маневру, 1% можливості на самостійну гру. Але Путін прекрасно знає, що Зеленський не почне переговори, навіть якщо він цього хоче.
Візьміть до прикладу Віктора Медведчука. Він повністю залежить від Путіна. Але сказати, що він його прямий підлеглий та механічно виконує розпорядження – я думаю, це було б не зовсім правильно. У нього є свій маневр, свої інтереси
