Україні не варто знову подавати заявку на отримання ПДЧ. Краще змістити акценти співпраці з НАТО в практичну площину і перестати використовувати євроатлантичну тематику як поле для нескінченних спекуляцій. Політичні випади з цього приводу не мають ніякої практичної цінності для зовнішньої політики і політики безпеки. Таку думку висловив "Апострофу" експерт з питань зовнішньої політики Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.
Десь це вже було: лист із проханням надати Україні План дій для членства в НАТО (ПДЧ), підписаний президентом, головою парламенту і прем'єр-міністром. Знайомий сюжет. Зовнішньополітичні ідеї, які бродять колами, не працюють, ні до чого не приводять - і знову повертаються на порядок денний і в промови політиків. Тільки, як правило, вже в менш сприятливих для нас умовах.
Пропозиція колишнього президента Петра Порошенка про звернення Верховної Ради до НАТО - яскравий приклад з цієї серії. На його думку, 11 років тому, коли ми отримали відмову у відповідь на аналогічне прохання, причинами стали відсутність консолідації влади і слабка підтримка ідеї членства громадською думкою в Україні. У цій думці або занадто мало розуміння механізмів роботи НАТО, або занадто багато політичної нещирості.
У 2008 році ми не отримали ПДЧ через позицію Німеччини і Франції, маючи в активі рішучу підтримку Вашингтона. Замість того, щоб винести урок з невдачі і перестати намагатися торгувати розмовами про НАТО, ми звично звинуватили в усьому "руку Москви" і змирилися з банкрутством атлантичної політики. Швидке згортання євроатлантичної інтеграції Януковичем стало можливим, серед іншого, і тому, що її пробуксовка стала очевидною.
Читайте: Які зміни будуть у відносинах України і НАТО: сторони зробили важливі заяви
Сьогодні ситуація, дійсно, інша. Українці сильніше хочуть в НАТО, що випливає із громадської підтримки ідеї членства, яка виросла вдвічі. Але ми не побудуємо ефективної співпраці з Альянсом, і тим більше не вступимо в нього, на фундаменті цифр громадської думки в Україні. Ніхто в НАТО не сумнівається, що Україна хоче в Альянс - було б дивно не хотіти цього в ситуації, коли перспектива довгострокового протистояння з агресивним і набагато більш сильним сусідом виглядає найбільш вірогідною. Але урок, який, очевидно, не всі в Україні засвоїли, полягає в тому, що членство в НАТО стане реальним тоді, коли цього захочуть всі - або майже всі з урахуванням можливостей дипломатичного тиску або лобіювання - її держави-члени. Ми повинні заручитися підтримкою всіх найвпливовіших країн-членів Альянсу, щоб розмови про ПДЧ стали реальністю, а не відірваними від дійсності мріями.
Проста істина полягає в тому, що незважаючи на всі розмови і реляції, ми не стали ближче ні до членства в НАТО, ні до ПДЧ за 11 років, що минули з моменту Бухарестського саміту. Наша звична риторика - наприклад, про захист Європи від російської агресії - не працює. Навіть якби й працювала, то який сенс був би європейцям брати на себе відповідальність за нашу безпеку в ситуації, коли ми і так будемо змушені стримувати Росію?
Світ змінився. ПДЧ був хорошим інструментом в реаліях до 2014 року - сьогодні все інакше. Мати високий рівень співпраці з Альянсом вигідніше і цінніше, ніж ПДЧ. Сьогодні держави вище цінують ефективні гарантії безпеки, а значить - не захочуть жертвувати цілісністю Альянсу заради вкрай незначного приросту його військових можливостей. І для тих держав-членів, які вважають російську загрозу значною, і для тих, які так не вважають, сенсу приймати до НАТО Україну стало значно менше. Сьогоднішній світ піднімає ціну надійного захисту і знижує наші шанси оплатити такий рахунок.
Гарантувати або навіть пообіцяти нам членство в НАТО сьогодні не може ніхто. Те саме стосується ПДЧ. Повторення фраз про відкриті двері - максимум, на який ми можемо розраховувати. Але в чому їх практичне значення?
Стабілізація на Сході - як мінімум, заморожування конфлікту; досягнення якого-небудь modus vivendiс Росією і мінімізація ймовірності нового військового конфлікту; перетворення України в дійсно демократичну державу, хоча б на рівні Румунії за рейтингом Democracy Index; глибоке реформування сектору безпеки - ось набір умов, при виконанні яких ми можемо повертатися до розмови про членство в НАТО так, щоб він не був набором фантазій.
