Український журналіст, телеведучий, екс-учасник рок-гурту "Мертвий півень" РОМАН ЧАЙКА в другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів про журналістські стандарти в умовах війни та боротьбу з радянською ідеологією та "побєдобєсієм".
Першу частину інтерв'ю читайте тут: Путін зробив для України одну позитивну річ - журналіст Роман Чайка
- Серед медійників існує така дискусія: чи можна говорити "наші військові". Це проблема?
- Це велика проблема, яка має внутрішнє і зовнішнє підґрунтя. Зовнішнє я називаю "дуняміятовичевський синдром" – коли сербська "ватка" боснійського розливу за великі міжнародні гроші примушує українців, котрі є стороною, яка страждає від агресії, гратися з якимись ефемерними правилами відсутності мови ворожнечі й примирення з ворогом. Це нагадує мені анекдот про грузинського джигіта. Хлопцеві на 16-річчя подарували кинджал, бо він має захищати сім’ю. Поки гості пили вино, малий побіг на вулицю – хвалитися подарунком. Повернувся з якимось китайським телефоном, а батько запитує, де кинджал. "Виміняв", - відповідає хлопець. На що батько каже: "Якщо завтра прийде ворог, повбиває нас усіх, то ти що йому скажеш? Сімнадцять хвилин на першу?" Цей анекдот якраз і демонструє, що ми не можемо гратися в ігрища Дуні Міятович, яка відпрацьовує стереотипи ОБСЄ в режимі агресії.
Є ще внутрішній синдром, я називаю його "станко головного мозку", це невиліковна хвороба. Розказувати, що ми не можемо називати "нашими" наші ж війська, а ворога – "сепаратистом" чи "ворогом"… Не знаю… Тут мали би працювати різні сфери контролю: безпековий, можливо, психіатрія, адже стокгольмський синдром – це все-таки хвороба. Це не менш небезпечно, ніж пряма агресія й постріли РСЗВ "Град".
- Як держава має реагувати на це і при цьому не перетворитися на монстра?
- Згідно з Конституцією, в нас є різні інституції, на які покладені певні речі: зовнішня політика, конституційність процесів усередині країни, безпека. Держава, яка не вміє забезпечити свою безпеку, нежиттєздатна, можна будь-якого сомалійця спитати.
- Наша держава може забезпечити свою безпеку?
- Поки що – ні, вже четвертий рік не може. У цьому проблема. Ми вимкнули в "кабелях" і "роздачі" московські засоби масової дезінформації. Ну і що? У нас є юридичні особи – NewsOne, "Інтер", це ж українські ЗМІ. Вони діють методом комуніста Симоненка: коли заборонили комуністичну партію, він погрожував позовом до Європейського суду з прав людини й застосовувати всі відповідні демократичні процедури. Тобто людина, яка сповідувала тоталітарну людиноненависницьку ідеологію й методи, де не було жодної демократії, хоче захищатися по-демократичному, щойно її зачепили.
У цьому разі так само має працювати наша безпека: яка різниця, чи має ворог російський паспорт, чи це є колаборант з українським паспортом? Захищатись треба? 1-й і 2-й "армійські корпуси ДНР і ЛНР" – це класичний гібридний варіант із російськими кадровими військовими й місцевими колаборантами. Що таке "місцевий колаборант" у нас? Як ми його трактуємо – як брата во Христі й співгромадянина чи ворога? Ось тут лежить відповідь. Для мене людина, яка каже, що не можна називати наших солдатів нашими, – це такий саме ворог.
Штурм телеканалу "Інтер" 9 травня 2018
- Що гірше: той одіозний концерт на "Інтері" чи кількість його глядачів?
- Два в одному. Проблема полягає в дезінформаційному наративі, який з’явився, щойно Україна була окупована Росією. З 1917 року увімкнувся режим брехні щодо історичних персон. Це почалося навіть не тоді, а ще в часи анафеми Івана Мазепи. Кого він зрадив – Україну чи Петра І? З цього моменту почався розкол у суспільстві. І коли виходить якийсь клоун і каже, що вулиці називають іменами якихось фашистів, то він просто продовжує ту саму брехню чекістів, гебістів і ФСБшників різного розливу. Це підміна понять українців щодо співгромадян. І це є лакмусовий папірець: ти з Україною чи ти з нами проти "вот этой какой-то Украины"? Усе! У цьому випадку те, що зробив "Інтер", – це перекличка антиукраїнців: агов, вишикувались.
- А що після переклички?
- А далі ми дивитимемося, як це зіграє, наприклад, на виборах. Можна зіграти в російський реванш через вибори. У цьому разі мобілізація "побєдобєсія" – та ж сама перекличка.
- Чому "побєдобєсіє" було таким успішним?
- Як і будь-які окультні речі, воно далеке від логіки. Люди вірять у "велику перемогу", але при цьому не хочуть дивитися на сталінського м’ясника Жукова, який разом із Ватутіним засівав дно Дніпра трупами беззахисних людей. В Одесі "вата" кричить: "Победа!", забуваючи, що Одесу просто знищили, залили водою й віддали. Усі кричать: "Севастополь – город слави" й забувають, що всіх комуністів вивезли літаками, а захисників без боєкомплектів лишили воювати до останнього патрона. В Ленінграді мільйон людей вмерли з голоду, зате комуністи й енкаведисти діставали літаком червону ікру й горілку.
Синдром цієї окультності культивується, під це дають великі гроші. Вона перебуває поза межами логіки, тому ми можемо це аналізувати, але не можемо логічними методами переконати й зупинити це.
- Тобто це вже втрачена територія?
- Головне, щоб це не передавалося, як зараза, молодим поколінням, бо зазвичай носіями цієї ідеології є люди 40+. І це найстрашніше, бо вони не переживали цю трагедію, а перебувають в полоні старої системи, яка з часів Брежнєва розкручує це як культ. Тих, хто пам’ятає цю правду на крові, вже майже немає – це люди 92+, якщо не більше. І це ті, хто не хотів багато говорити, бо людина, яка переживає великі страшні трагедії, зазвичай не хоче про це розповідати. Тож всі "побєдобєсія" оперують набором міфів і стереотипів, які закріплені в свідомості методами секти, тобто "я верю в Сталина как в победителя", "я верю в Жукова как в маршала". Це як "символ віри".
- Є рецепти від таких "символів", на вашу думку?
- Не знаю, поки в нас немає прецедентів, щоб хтось сказав: "Ті вилікували, давайте і ми спробуємо".
- Але в нас вже є День пам’яті й примирення, наприклад, інші речі.
- Це все – напівміри, які дають напіврезультат. Як мінімум в масштабах нації й країни має відбутися щось на кшталт суду над тоталітаризмом у комуністичному флаконі. У масштабах народу й країни комуністичні злочини не засуджені. Заборонити символіку й пам’ятники Леніна – це лише частинка. Головне – це комунізм як практика й стереотип у головах. Тобто суд над нацизмом у глобальному масштабі був, а над комунізмом як союзником – ні.
Щодо інших напівмір: так, 8 травня відповідає історичному календарю подій, які відбувалися. Але при цьому що за вихідний "9 мая"? Можна зробити його звичайним днем календаря, а кожен вже собі зрозуміє, як він має цей день сприймати. Можливо, є люди, які вважають, наприклад, що 20 мільйонів трупів під ногами – це привід запустити салют і потанцювати? Це, знову ж таки, прямий вибір людини. Ми не можемо заборонити людині бути антилюдяною в масштабах її голови, а от в масштабах держави – мусимо.
- І як це зробити?
- Наприклад, влаштувати щось подібне до Нюрнберзького процесу над комунізмом в масштабах України як театру двох світових воєн, трьох геноцидів, застосування комуністичної практики в нелюдських умовах, де кількість жертв є навіть більшою, ніж жертв нацизму. Якщо немає морального засудження зла, то воно собі існуватиме в будь-яких варіантах – телевізора, інтернету, ютубу, вулиці, лжепатріархальної церкви, "праздника" й решти. Це ж лише форми прояву зла.
- А як ви ставитеся до російських лібералів?
- Ой, я дуже хотів би його побачити, щоб визнати, що такий існує, але поки що працює старе правило: будь-який російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання. Ми повертаємося до закріплених міфів: дуже просто підміняти логічне мислення системою стереотипів типу "2х2=4".
- Але ж отримати інформацію з різних джерел, щоб розвінчати міфи, за останні півстоліття стало набагато простіше. У чому проблема?
- Погляньмо на ситуацію наступним чином. Колись доступ до наукової інформації люди мали через монастирі й церкви. Якщо ти хотів знань, то треба було йти до монахів і вчитися в школі, ордені й так далі. Далі була доба Відродження – інформація перейшла у цивільну сферу. Зараз же доступні будь-які дані, причому онлайн. А от кількість охочих працювати з ними зменшилась, навіть коли ми говоримо про журналістський корпус.
Легкість доступу до знань та інформації не означає, що з’явиться достатня кількість homo sapiens, які цим скористаються. Я починаю вірити в анекдотичну теорію, що інтелект на планеті Земля є сталою величиною, тільки кількість населення зростає.
- Чи є у вас топ якихось комічних ситуацій на роботі, в ефірі?
- У кожного різне відчуття сміху: в часи Чарлі Чапліна всі сміялися, якщо запустити тортом у обличчя, а сьогодні цим вже нікого не здивуєш. Усе залежить від категорії, тим більше що з людиною постійно трапляються веселі історії. Пам’ятаю, якось мав прийти один гість, але в останній момент все змінилося. Коли ти сидиш у прямому ефірі, тобі дають список гостей і ти автоматично за ним працюєш. Ти кажеш, що до нас прийшов умовний генерал Безкоровайний, на що людина злякано заперечує: "Перепрошую, але я не Безкоровайний". І тут ти розумієш, що ну йолки-палки! Це смішно з точки зору нарізок у YouTube про комічні обмовки на телебаченні, але це не аж так суперсмішно.
- Ніколи не виникало бажання повернутися до музики й займатися лише нею?
- Я з нею сильно й не поривав, просто припинилася концертно-студійна робота. Музика присутня в моєму житті 24 години на добу, я не можу без неї нічого робити, вона всюди – в навушниках, колонках, в машині, завжди поряд. Вона не грає тільки під час прямого ефіру.
Роман Чайка
Я весь час живу з музикою, але чи повернутися до студії й сцени? Не знаю, життя коротке. З 1993 року я паралельно займався музикою і журналістикою. Остання є творчою рівно настільки, наскільки ти цього хочеш, бо її можна перевести у "функціонал", а можна весь час щось творити. Можна кожного дня грати на весіллі одну й ту саму пісню сорок років підряд, а можна кожного разу творити щось нове для нового альбому.
- Будь-який меломан скаже, що існують вічні речі, наприклад, пісня "Мертвого півня", де йдеться про те, що "влада собі як влада, суцільні, курва, бандити".
- Геніальний текст Андруховича не втрачає актуальності. Якщо ми вирвемося з описаного ним замкненого кола, буде кайф – це означатиме, що ми цивілізаційно виросли й можемо вирватися із циклу. Але поки що ні.
- Після стількох років кар’єри ви ставите перед собою якісь глобальні цілі?
- Останні два-три роки ми живемо в режимі ентропії – утворені сильні горизонтальні зв’язки руйнуються давно відомою технологією "тисяча дрібних порізів". Це робиться для того, щоб креативні люди знову опустили руки, пішли у внутрішню еміграцію, виїхали, перестали контактувати й творити. Я не можу змінити це в дуже великих масштабах, але маю змогу знайомити людей і так допомагаю тримати мобілізаційний захист. Я вважаю, це глобальна мета, бо втримати креативну частину суспільства у зв’язках на цій землі – хороша місія.
- А вам колись пропонували піти в депутати?
- Що таке депутат? Його обирають від партії, а в нас немає таких. Існує 300 зареєстрованих партій, але це симулякри. Отже, ми, обираючи, закриваємо очі на те, що і партія є вигадкою, і процедура є сумнівною. Мене це якраз і лякає. Уяви, що ти господиня на кухні, а я принесу тобі три мішечки лайна – тверде, рідке й коричневе, а ти маєш з того спекти смачний торт для всього народу. Іншого вихідного матеріалу в мене немає, і що ти робитимеш?
- Сидітимуть голодні.
- Це такий же варіант – суспільство має захотіти стартових змін, і тут ми повертаємося до історії з вибором у магазині, де людина вибирає хороший сир і ковбасу. Треба обирати своє життя за тим самим принципом, за яким ти обираєш будь-який продукт, послугу чи щось інше. Не можна робити винятків, бо тоді завжди існуватиме розрив між країною як територією і державою, які в ідеалі мали би збігатися. У нас патріот країни і патріот держави – різні категорії, а в успішних націй це майже нерозривні поняття.
- Нам є до чого прагнути.
- Так, але це не зробив якийсь месія, якого методом суспільно-телевізійної істерії призначили на півроку, правда? Скільки в нас їх було? Колись кричали: "Ющенко!", не так давно був культ святого Саакашвілі, Савченко, я вже не говорю про Юлю й решту. Кажуть, що існують іще "порохоботи", хоча на культ вони якось не тягнуть. Це все ті ж міркування про майбутнє категоріями, далекими від логіки й усвідомленого вибору. Ось де собака зарита.
- У цьому плані ми відрізняємося від росіян? Останні роки ми часто порівнюємо наші проблеми й становище з російським, часто на свою користь.
- Не знаю, чи відрізняємося. Але це комплекс неповноцінності й меншовартості. Коли ти вибираєш сукню, то не порівнюєш себе з бомжем, правда ж? То чому ж ми маємо вести точку відліку від лайна? З точки зору державної практики свобод, цінностей і решти Росія недалеко втекла від Північної Кореї, це антитеза. Я хотів би, щоб ми міряли себе категоріями, які вже визнані якісними, порівнювали б себе з поляками, французами, американцями, ізраїльтянами, тобто з тими, хто має успішні проекти творення держави й нації.
- "Геть від Москви!", як було у Хвильового.
- Це ніколи не втрачало актуальності, просто тепер це в активній фазі. Потрібно зробити це раз і назавжди. Якщо ти порівнюєш себе із чимось, що дає тобі можливість виправдатися, мовляв, не такий вже я й г*внюк, бо є ще більші г*внюки, то це і є комплекс меншовартості. А це один із проявів несуб’єктного мислення в масштабах країни.
- То що тепер – сподіватися на краще й готуватися до гірших результатів виборів?
- Треба щось робити. Проблема в тому, що 90% нашого креативного класу будуть поза виборами – на заробітках, поза дільницями і бозна-де. А тепер уявляємо: якби в нас була електронна система голосування на зразок естонської, хіба нове кльове покоління стартаперів, готове демонструвати нову якість співпраці на коротких дистанціях, не знайшло би п’ять секунд, щоб проголосувати зі смартфона?
А в нас знову вийде так, що майбутнє на наступні п’ять років обиратимуть живі зомбі й пенсіонери. Серед них є розумні люди? Звичайно! Але більшість із них – це носії комплексу "якось я неправильно все життя прожив, пішли геть, фашисти". Вони прийдуть до урн і знову визначать порядок денний молоді, яка зіграла "в коротку", пославши всіх до біса у день виборів.
- Чим ми відрізняємося від тих, хто міг би стати кращим мірилом прогресу, ніж Росія?
- Представники суб’єктних і розумних націй у разі надзвичайних ситуацій проявляють не лише солідарність у допомозі, як ми, а й солідарність мудрості. Ніколи не забуду, як мені пояснили різницю між тим, як діють в екстремальних умовах українці і євреї. Євреї після того, як щось трапиться, думають, що можна виправити, а українці шукають винного, пересваряться, поки його шукатимуть і знайдуть тисячу й одне виправдання, чому сталася якась ср*ка. Це найстрашніше.
У нас вже є солідарність і це відрізняє нас від тих, з ким сьогодні так люблять порівнювати себе співвітчизники, але нам треба думати про те, як би далі діяли успішні народи. Давайте брати приклад з ірландців, які теж переживали голодомори й знищення людей, проте вони вибудували державу! Якби вони діяли так, як українці, то ніколи б не стали тими ірландцями, яких ми знаємо. Можна поглянути на приклад Ісландії, коли горизонтальна ініціатива змінила Конституцію й державний устрій знизу.
Можна бідкатися, що нас забагато, 40 мільйонів, а 10 із них сиділи й дивилися "Інтер". Але ж де були решта 30?! Отак от.
