У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі", письменник Любко Дереш розмірковує про те, як можна зупинити тенденцію до самосудів
Приблизно рік тому, у ніч на 24 червня, підлітки-школярі, члени організації "Твереза і зла молодь", напали на табір ромів в околицях Львова, внаслідок чого один молодий хлопець-ром загинув і четверо було травмовано. Гучна і трагічна історія розколола українське суспільство в моральному вимірі. Чимала частина суспільства сприйняла цей напад як вияв "свідомості" громадян, котрі, не дочекавшись дій від поліції, вирішили "взяти відповідальність" за спокій міста на себе.
В останні роки, не в останню чергу й через підживлення націоналістичної теми, питання самосуду в Україні все частіше вирішується за допомогою організованих дружин. Так, у Запоріжжі діє громадська організація "Наследие", котра займається самовільним відстежуванням і відловлюванням педофілів. Запорізькі педофіли розплачуються за спроби організувати зустріч з неповнолітніми лише публічним афішуванням їх імен, в той час як учасники об’єднання "Молода кров" із молодіжного крила організації "Щит і меч", впіймавши у Києві підлітка, який торгував амфетаміном, примотали його до "стовпа сорому" і зняли про це відео. Праворадикальна організація С14, бажаючи "навести лад" з ромським табором у Києві, минулої весни влаштували розгін на вокзалі і спалили їх поселення на Лисій горі. Те, що відбулося у Львові, мало б, здається, зупинити страшну тенденцію самочинства, але реальна ситуація виглядає інакше.
Частина українців сприймає подібні ініціативи "від народу" схвально і вважає їх виявом небайдужості. Самосуди поступово стають звичною практикою українців — так, у 2017-му році було зафіксовано майже 100 випадків різних самочинних розправ. За даними ООН, у 2018-му році в Україні було близько 36% людей, котрі припускали, що в деяких випадках самосуд виправданий, а 12% (тобто, кожен десятий) були переконані, що самосуд – єдиний спосіб покарати злочинців. Прикметно, що в розрізі регіонів найменший показник людей, які вважають самосуд припустимим, зосереджений на Донбасі — таких там лише 1,6%. Схоже, тільки ті люди, котрі самі стикнулися з жахіттям нічим не стримуваного насильства, по-справжньому розуміють важливість закону, адже людські емоції, як демонструє війна, — поганий ґрунт для об’єктивного вироку.
Згідно вже згаданих досліджень, майже 52% людей в Україні погодилися з тим, що напад на табір ромів — це важкий кримінальний злочин, і лише п’ять людей зі ста вважали, що львівські підлітки вчинили правильно. А все ж моральний розлам трапився — як не дивно, саме в інтелектуальному середовищі: частина українських письменників несподівано стала на сторону агресивних підлітків. Гучність публічної дискусії довкола ромів применшилася щойно через декілька місяців, завершившись виставкою українського фотографа Олексія Зінченка "Роми — це ми". Своїми роботами митець спробував показати, що роми — така ж частина України, як і решта націй, котрі тут проживають, а насамперед — просто "достатньо щасливі люди", такі ж, які ми.
Близько 52% людей в Україні погодилися з тим, що напад на табір ромів - це тяжкий кримінальний злочин
Дражливість ромського питання в Україні зрозуміла. Стереотипне сприйняття ромів як порушників спокою, звісно ж, виникло не без реального підґрунтя — але й українці чомусь в голлівудських фільмах фігурують, у першу чергу, як бандити чи мафіозі, а не праведники та меценати. Роми, "осілі кочівники", як їх називає філософиня Жюлі Реше, мають свої труднощі, але і власну гідність, і апелювати потрібно саме до неї, а не до суспільних вад, які проявлені в кожному суспільстві. Якщо Україна сподівається на підтримку сильних світу сього у міжнародній спільноті, їй варто було б самій почати турбуватися про тих, хто є слабшим за неї — а роми якраз потребують уваги і турботи. Замість того, щоб травити тих, хто й так є гнаним і приниженим, українці могли б замислитися над власним досвідом поневірянь і спробувати вберегти ще одну націю, хай іншу, зовсім не схожу на нас, від митарств по задвірках світу.
Як, у такому випадку, може виглядати допомога України українським ромам?
Насамперед, слід зрозуміти, що істерію довкола подібних питань завжди намагаються використати собі на руку певні політичні сили. Так, скажімо, на минулому тижні Коаліція ромських неурядових організацій спробувала провести прес-конференцію, присвячену якраз річниці погромів ромського табору у Львові — однак захід було зірвано правими радикалами, котрі з’явилися на зустріч, принісши зі собою холодну зброю та алкоголь, начебто вилучені ними у ромів. Таких людей у ЗМІ часто називають "активістами" і надають їм слово — що, звісно, допомагає подібним угрупованням здобувати публічну підтримку і дає "зелене світло" іншим прецедентам самосуду. Тому, в першу чергу, стабілізація ситуації означала б заборону доступу до медійного простору спільнотам, які здійснюють злочинні дії чи порушують права ромів.
Справедливе покарання винуватих у нападах на ромів — друга важлива річ, якою Україна може покращити, в першу чергу, власну долю. На сьогодні, за словами представниці ромської громади Золи Кондур, в суді знаходяться три справи, пов’язані з убивствами ромів — за ходом усіх справ уважно слідкують численні міжнародні правозахисні організації. Успішне судове розв’язання хоча б однієї з них буде позитивним знаком для наших міжнародних партнерів, і стоп-сигналом для радикальних організацій — відповідальність перед законом змусить задуматися всіх, хто планує подібні акції.
Зараз щодо вирішення питання ромів існує великий інтерес у Міністерства інформаційної політики, в Міністерства культури, Міністерства соціальної політики. Національна поліція за цей рік розробила спеціальні алгоритми дій, які б мали не допустити конфлікти у випадку виникнення стихійного ромського поселення в місті. Міжнародні експерти відзначають (і це можна вважати третім кроком для налагодження стосунків з ромами), що проблеми ромів вирішувалися б значно ефективніше, якби місцева влада була краще обізнана в їхніх потребах і допомагала громадам в їх законному вирішенні.
Звісно, слід розуміти, що жодна проблема не вирішується в односторонньому порядку — чимало ромських громад є надто закритими перед зовнішнім світом, побоюючись втратити свою ідентичність, і тільки від їх ініціативи залежить, наскільки вони самі зможуть прийняти допомогу. Варто, однак, відмітити, що ті позитивні зміни, які відбулися в українсько-ромському діалозі після львівської трагедії, сталися завдяки ініціативам якраз ромської громади.
Куратор уже згаданої виставки "Роми — це ми" Костянтин Дорошенко, коментуючи роботи Олексія Зінченка, згадав слова письменника Мілана Кундери: Європа, особливо центральна, — це землі, де на маленькій території змішано дуже багато різних культур, етносів, релігій. Чим далі ми рухаємося до Великого степу, на схід, тим більше велетенських територій, які заселені значно менше, і мають достатньо однорідну культуру. В цьому сенсі, відмічає куратор виставки, Україна є, безсумнівно, Європою. Як і в кожній європейській країні, сьогодні,коли мова йде про народ, про націю, мається на увазі, що народ і націю складають всі люди, котрі живуть на тій чи іншій території. Вони переплітаються, впливають одні на одних з точки зору культури, традицій і так далі. Це теж європейський підхід. Тому кожен, хто живе в цій країні, хто любить Україну — це також ми.
Автор вдячний за інформаційну підтримку в написанні статті Золі Кондур, віце-президентці Ромського жіночого фонду "Чіріклі" та посланниці толерантності ПРООН в Україні.
