Триває чергове загострення дискусій та емоцій на тему внутрішнього виміру конфлікту на Сході України. Не перше і не останнє: суспільство, включно з політичними лідерами, продовжує перебувати в полоні гасел, міфів і протиріч - замість того, щоб зайнятися пошуком складних рішень. Таку думку висловив "Апострофу" експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.
Чому не спрацював такий простий і зрозумілий наратив про війну з агресивною Росією як єдиним виміром конфлікту? Зі зрозумілих причин, і російська пропаганда - далеко не головна з них. Навесні 2014 року кризи виникли одночасно по всій країні, і визначальноюбула криза легітимності. З революціями не буває інакше, вони завжди залишають у численних груп в суспільстві відчуття порушених прав або загрози. В кінці епохи Януковича Україна не була ні демократичною, ні ефективною державою. Власне, тому Майдан і став можливий як широкий рух, а не політична технологія. Зворотною стороною була ціна: занадто багато людей у бідній і неефективній країні мали підстави сумніватися в легітимності нової влади, особливо в період до президентських виборів 2014 року.
Дивно, що для багатьох це виявилося несподіванкою. Поверхневий погляд на статистику конфліктів останніх тридцяти років говорить про те, що ймовірність внутрішніх розколів різко підвищується внаслідок будь-яких революцій, пов'язані вони з гідністю, весною, квітами або чимось ще. Тому вже в березні 2014 року був очевидно: найбільший виклик для України - зберегти себе як державу. Для цього потрібно було не тільки впоратися з російською агресією, а й відновити базові інститути і взагалі донести до всіх громадян здатність держави забезпечувати справедливість, безпеку і перспективу розвитку. Багато хто не повірив. Багато хто відчув себе обдуреним, а свої інтереси вважали утиснутими. І такі люди були скрізь, не тільки на Сході. Розколи політичних еліт, поляризація суспільства на тлі глибокої революційної кризи легітимності створили дуже сприятливий фон для конфліктів всередині країни.
Читайте: Як змусити Кремль відступити: що не так зі стратегією холодної деокупації Донбасу
Російська агресія помножила і посилила ці ризики, а їх експлуатація стала частиною довгострокової стратегії Кремля щодо України. Але закривати очі на їхнє існування і заперечувати інші виміри конфлікту, не пов'язані з російською агресією, недалекоглядно. Замість заперечення глибоких розколів в українському суспільстві, викликаних некомпетентністю, жадібністю і недалекоглядністю еліт всього періоду незалежності, краще задуматися над тим, що з ними робити; перетворити рішення цієї проблеми в ключовий елемент як управління конфліктом на Сході, так і стратегії національної безпеки в цілому.
Аргументи тих, хто оголошує будь-яку згадку про внутрішній конфлікт зрадою, занадто поверхневі. Як, втім, і більшість рішень, запропонованих ними протягом останніх шести років. Ці рецепти не працюють і здатні лише тримати нас в глухому куті. Наратив про війну з Росією вимагав зовсім іншої тактики. Сьогодні ж його потенціал вичерпаний у всіх сценаріях, крім того, де конфлікт в поточному вигляді зберігається на десятиліття, Україна продовжує платити за нього дорожче всіх і безуспішно намагається переконати європейців у тому, що захищає і їхні інтереси. Без ЄС, без НАТО, в сірій зоні безпеки і за власний рахунок.
Спроби змінити цю траєкторію пов'язані й з визнанням внутрішніх драйверів конфлікту, і з ще одним болючим питанням - можливістю прямого діалогу з так званими ДНР/ЛНР. У всесвіті простих рішень з терористами не ведуть діалогів, а виграють просто тому, що воюють на боці добра. У реальності не переговори з терористами є складним завданням, а рішення про те, чи йти їм на поступки. Для того щоб таке рішення прийняти, важливо якомога точніше знати цілі й інтереси опонентів. Переговори цьому можуть допомогти. Зрештою, війна з терористами нічим не краще або гірше, ніж війна з державою-агресором. Цілком ймовірно, що переговорні позиції України будуть виглядати сильніше в діалозі з ДНР/ЛНР, ніж із Москвою.
Не зовсім зрозуміло, чому переговори викликають так багато емоцій, будь-то з Путіним, сепаратистами чи будь-якими іншими незручними учасниками переговорів. У нас немає інших шляхів, зокрема військових рішень. Якщо ми хочемо щось змінити в динаміці конфлікту, доведеться вести складні переговори.
Інша справа, якщо ми не хочемо нічого міняти. Тоді ні переговорів, ні діалогів не потрібно - а потрібна ефективна стратегія стримування Росії, відмова від повернення території і відповідний план. "План Б", що зводиться до ізоляції окупованих територій (стіна тощо) працювати не буде, як й інші прості плани.
Уявна картинка, в якій реінтегрований Донбас диктує свої умови і взагалі грає роль троянського коня, багатьом не подобається, але повернення територій на виключно наших умовах не буде. Ми не стали сильнішими, не стали кращими і не знайшли союзників для такої боротьби. Заявляти про важливість повернення територій і відкидати будь-які діалоги як зраду - це лицемірство. Чесніше вже тоді сказати, що повернення територій - не головне, і в України є завдання важливіші. Українське суспільство, а за ним (а не раніше нього) політики починають розуміти, наскільки глибоким і довгостроковим став для нас виклик конфлікту, що триває на Сході. Досягти миру - виключно складне завдання. Навіть якщо під "миром" розуміти лише припинення вогню.
