Революції кожні десять років, особливо у поєднанні із надійним перебуванням поза межами групи демократичних держав в рейтингу індексу демократії вже протягом десятиліття – це симптоми серйозних негараздів у внутрішньому політичному житті України. Дисбаланси правової системи та слабкість державних інституцій на тлі рекордних рівнів несправедливості виступають потужними джерелами конфліктності в українському суспільстві. Внутрішні розколи, недовіра є типовими для слабких держав сучасного світу, а найкращим шляхом до посилення вважається розвиток вміння управляти відмінностями, а не знищувати їх. Цього не зробити без інклюзивного національного діалогу. Таку думку висловив "Апострофу" дипломат ВАСИЛЬ ФІЛІПЧУК.
Після Майдану 2014 року необхідність зміни політичної системи шляхом, зокрема, прийняття нової Конституції чи системних змін до чинної Конституції через загальнонаціональний діалог в Україні обговорювалась як один із найефективніших інструментів із подолання політичної кризи та збереження цілісності країни. У березні-квітні 2014-го - це була одна з найбільш активно обговорюваних тем, а зі сторони ОБСЄ, яка перебирала на себе повноваження основного міжнародного медіатора, в Україну навіть відправили 15 експертів із національного діалогу.
Більше того, у першому офіційному документі щодо врегулювання кризи – Женевській заяві від 17 квітня 2014 року, під якою поставили свій підпис міністри закордонних справ США, ЄС, України та РФ, було чітко вказано: "Анонсований конституційний процес буде всеосяжним, прозорим і відповідальним. Він буде включати негайний початок широкого національного діалогу, який буде враховувати інтереси всіх регіонів і політичних утворень України, а також дозволить врахувати громадську думку і запропоновані зміни". Тобто інклюзивний національний діалог – це не зрада або перемога, це щонайменше взяте Україною міжнародне зобов’язання. А у цивілізованому світі інклюзивний національний діалог є одним із визнаних інструментів для врегулювання будь-яких серйозних суспільних криз.
Про що має бути діалог і з ким? Інклюзивний національний діалог – з усіма частинами суспільства і з усіх питань, які хвилюють ті чи інші суспільні групи. Табу для діалогу бути не може. Може бути табу на насилля, на заклики до повалення влади чи порушення територіальної цілісності чи суверенітету, табу має бути на звуження прав громадян і громад – але жодних табу для діалогу на тему "якою ми бачимо нашу країну, як розподіляти повноваження між центром, регіонами і громадами, чи обирати регіональних керівників чи дати центру право призначати їх, і якщо так – то з якими повноваженнями, хто і яким чином має приймати рішення щодо податків та бюджетних витрат, хто і як має призначати і контролювати суддів, як досягати компромісів у громадах, де є різні позиції щодо мов, які вивчають у школах" тощо. Тим більше не можна обмежувати права громадян обговорити питання реінтеграції непідконтрольних на цей момент територій! Хто у здоровому глузді, окрім провокаторів і спойлерів, може виступати проти діалогу на ці теми?
Читайте: Наближення до Рубікону: колапс Другої республіки та час українського де Голля
Ставлення до діалогу – це маркер ідентичності. Агресивна нетерпимість до іншої точки зору – це прояв авторитарної, антидемократичної, антиєвропейської ідентичності. Україна – толерантна багатокультурна країна? Чи Україна – концтабір, де за інакодумство вбивають? Україна – це країна, де кожен дихає вільно, попри мову, якою говорить, і церкву, в якій молиться? Чи Україна – це україномовна Росія?
У мінливому світі сучасної міжнародної політики питання ідентичності належать до ключових. Обираючи власний набір цінностей, орієнтирів та ідей, держави сигналізують іншим про свої наміри, знаходять друзів та визначають ворогів. Невипадково в НАТО не хочуть приймати не-демократії. "Європейські цінності" - не просто гасло, а набір конкретних інститутів та процедур. Визначившись із цим не на словах чи на папері, а на практиці, ми й отримаємо орієнтири і у зовнішній політиці.
Класик американської політичної науки Самуель Гантінгтон у середині минулого десятиліття у своєму класичному дослідженні "Хто ми? Виклики американської національної ідентичності" зазначив, що національні інтереси виростають з національної ідентичності. Необхідно дати відповідь на питання, хто ми такі, перш ніж визначити сферу своїх інтересів. Конфлікти з приводу наших дій за кордоном, говорив він у контексті американських дебатів про зовнішню політику, коріняться в домашніх суперечках з приводу того, хто ми такі. Це справедливо не лише для США. Це справедливо для кожної країни у сучасному світі. І якщо хтось скаже, що в Україні вже дали усі відповіді на усі запитання, то це не відповідатиме дійсності – достатньо подивитись на соціологію.
Опитування завжди показували і продовжують показувати різні ставлення в українському суспільстві до різних питань як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Ігнорування гетерогенності українського суспільства, нав’язування одного чи іншого наративу як беззаперечної істини призводить до розколів, послаблює державу і робить її зручним об’єктом для зовнішньої агресії, гібридних війн, інформаційних спецоперацій.
Ідентичність – це не лише колір шкіри, стать чи мова, якою ми розмовляємо. Ідентичність мають і люди, і групи людей, і держави. Для держави ідентичність - це модальність поведінки, спосіб сповіщати про свої наміри, пріоритети та принципи. Враховуючи це, варто перевести цей аспект нашої зовнішньої політики від багаторічних безплідних розмов про "імідж" до більш широкого розуміння ролі та місця ідентичності у відносинах із зовнішнім світом.
Якщо ми наділяємо "європейськість" значною вагою у власній ідентичності, тобто ідентифікуємо себе із Європою, то нам потрібен діалог не тільки між собою, а й з європейцями. Не завжди він буде простим. Європа різна, часом – складна й суперечлива. Ми на прикладах відносин із Угорщиною чи Польщею вже переконались в тому, що європейські цінності не виключають політичної боротьби, міжнародної конкуренції, обстоювання власної користі чи розбіжностей у трактуванні історії. Наскільки обраний нами шлях побудови власної національної ідентичності співвідноситиметься із європейськими ідеалами – окреме питання. Для ще одного діалогу.
Читайте: Мирний хаб під крики: як Сивохо представляв платформу примирення на Донбасі
Ну і, зрештою, найбільш складний діалог, якого багато хто волів би уникнути – з Росією. Останніми роками вона скоїла численні злочини проти України, перетворившись на головну загрозу нашій безпеці та виживанню. Протиставлення Росії вже стало одним із способів відповідати на питання про те, що означає бути українцем. Часом здається, що говорити нема про що, лишається лише ворогувати мовчки.
Але ми приречені на сусідство із Росією, а значить, і на проведення червоних ліній розмежування, в тому числі і в питаннях ідентичності – ідентичності наших держав, кожної з обох держав стосовно іншої. Якщо значна частина російських політиків вважають, що українці і росіяни – один народ, а значна частина українських політиків – що мета Росії знищити українську державність – то чи можливе взагалі мирне врегулювання конфлікту на Донбасі та мирне співіснування обох держав? Чи можна взагалі мати мирний процес, якщо питання стоїть "або ми, або вони"? Якщо "в кінці має залишитись лише один", тоді чого у нас ще не оголошено воєнний стан і повну мобілізацію? Якщо все-таки ми визнаємо, що і через 10, і через 20 років ми співіснуватимемо поряд як сусідні держави – то чи можливо визначити модальності співіснування без діалогу? Чи ми не готові до діалогу з агресором без виконання наших умов? Але ми ж його вже ведемо у Мінську і не тільки! Припиняємо будь-який діалог? Тоді ми залишимось з ворогом наодинці.
У сучасному світі діалог є не лише засобом комунікації, а й формою існування. Без діалогу не буде життя. І зупиняти його криком чи ударом кулака не набагато краще, ніж пострілом. Результат той самий. Правоохоронні органи не мають права толерувати агресію щодо діалогу чи щодо тих, хто його веде. Ця агресія вбиває не якийсь там форум чи платформу. Ця агресія вбиває майбутнє нашої країни.
