RU  UA  EN

Неділя, 22 грудня
  • НБУ:USD 41.55
  • НБУ:EUR 43.25
НБУ:USD  41.55
Суспільство

Мені нікуди повертатися, бо мого дому не стало в 2014 році – жителька Криму

Розповідь кримчанки про життя на анексованому півострові та труднощі переїзду в Україну

Розповідь кримчанки про життя на анексованому півострові та труднощі переїзду в Україну Фото: facebook.com/v.zaenka

20-річна кримчанка із Севастополя ВІКТОРІЯ ЗАЄНЬКА переїхала із окупованого півострова і спалила виданий окупаційною владою так званий російський паспорт. Зараз вона перебуває у Києві без можливості влаштуватися на роботу і навіть відкрити рахунок у банку. Але дівчина не втрачає наснаги.

"Апостроф" поспілкувався із юною патріоткою про те, як їй жилося на півострові та через що довелося пройти, або опинитися на "материку".

- Розкажи, як ти вирішила тікати із Севастополя у Київ?

- До цього все йшло дуже довго. Я хотіла поїхати ще з 2014 року. Просто 4 роки, до повноліття, не мала можливості це зробити – батьки не давали дозволу на перетин адмінмежі із Кримом. А потім 1,5 роки я готувала документи, збирала гроші, отримувала український паспорт. Завдяки перевізникам дісталася до Херсону – такі поїздки насправді незаконні, але іншого шляху немає. І потягом дісталася до Києва.

- То у тебе є український паспорт?

- Так, я отримала його у грудні 2019 року.

- Як реагувало оточення на твою патріотичну позицію?

- Почнімо з того, що мої батьки росіяни. Більшість моїх друзів – мої однолітки. І, на жаль, так вийшло, що Росія дуже гарно промила їм мізки, російська пропаганда дуже гарно спрацювала в 2014 році. Мої батьки і мої друзі, які лишилися в Севастополі, усі підтримують Росію.

- А як так вийшло, що тобі не промили мізки?

- А я не знаю. Це просто якась містика (сміється). Я завжди любила Україну в дитинстві, незважаючи на те, що мої батьки росіяни. У мене була дуже патріотична вчителька у початкові школі. І раніше ми з мамою щороку їздили до Києва.

- Ти кажеш, що 1,5 роки готувала документи. Чи пов'язаний такий термін із тим, що українська сторона затягувала процедуру?

- Ні. 1,5 роки я навчалася в університеті, паралельно з'ясовувала інформацію щодо українського паспорту, батьки мені нічим не допомагали. Перебуваючи в Севастополі, дуже важко отримати інформацію про український паспорт. Я збирала гроші на перший час перебування в Україні: працювала у Севастополі бариста, відкладала частину грошей зі стипендії, поки навчалася в університеті. Батьки сказали – якщо ти вже вирішуєш переїжджати, то все роби сама.

- Але й не здали окупантами.

- Ні, не здали (сміється). Насправді, мама їздила разом зі мною за українським паспортом. Треба було троє людей, які підтвердили б, що я реально із Севастополя і під час окупації весь час жила там. Тож моя мама, бабуся й тітка поїхали зі мною у Херсон. Я заплатила їм за дорогу – це єдине, в чому вони мене підтримали. І через два місяці після того, як я поїхала у Херсон, я забрала український паспорт.

- Тобто з української сторони не було перешкоджання? А зі сторони окупантів?

- Коли ми проходили адмінмежу з російського боку, мене запитали, нащо ви їдете в Україну. Я сказала, що буду робити український паспорт і буду переїжджати. Вони відвели мене в окрему закриту кімнату, де встановлені камери. Двоє російських прикордонників мене допитували – чому лише зараз збираєтеся переїжджати, чому ви цього не зробили у 2014 році.

На кордоні з окупованим КримомФото: Getty images

- Українці тебе теж так допитували?

- Ні. Я бачила їхнє здивування, бо у мене батьки розмовляють російською, а я почала розмовляти з прикордонниками українською. Питали, чи дійсно все так погано з родиною. Але агресію в Україні я відчула лише в коментарях на Facebook. Мене звинувачували у роботі на ФСБ, обурювалися, мовляв, для чого я сюди приїхала.

- Мені товариш розповідав, що ще задовго до окупації їздив до Криму, і місцеві говорили йому – "мы тут давно уже в России". Чи ти з цим стикалася і чи проявляли місцеві ворожість до тебе?

- Скоріше за все, такі настрої там були, особливо у Севастополі. Там завжди був російський флот і колишні російські військові.

Стосовно ворожості – то ні, не помічала. Бо коли була Революція Гідності, мені було 13 років, і активної участі у ній я не брала, та й сама я насправді російськомовна – українською спілкуюся останні п'ять місяців, як переїхала до Києва. У Севастополі я завжди спілкувалася російською і активних проукраїнських дій я не вчиняла, бо це зараз може бути небезпечно.

Одного разу мене зупинив співробітник "росгвардії" за те, що я українською записувала голосове повідомлення другу. Він досить агресивно попросив мене не спілкуватися цією мовою. Сказав, мовляв, "что вы тут на этом языке разговариваете. Я из России и я не понимаю, что вы говорите".

- Тобі не страшно було з нелегальними перевізниками перебиратися в Україну?

- Мені страшніше було жити в Севастополі, якщо чесно. Я поїхала одразу, щойно у мене з'явилася можливість. Це дуже "стрьомно", коли ти всюди бачиш російські прапори. Розумієш, що перебуваєш у країні, яка воює проти твоєї. Коли читаєш новини з війни, і розумієш, що живеш у цій окупації і нічого не можеш з цим вдіяти.

- Скільки ти вже часу в Україні?

- Трохи більше п'яти місяців. У мене тут єдина родичка – далека, ледь не чотириюрідна бабуся. Але жила не в неї – винаймала квартиру в Києві.

- Знаю, що ти спалила свій російський паспорт. Розкажи, як це відбувалося.

- Російський паспорт мені видали в 2014 році, відразу після окупації. Я мала змінити його у 20 років. Коли у нього закінчився термін дії, мені надіслали повідомлення на електронну скриньку – змініть, будь ласка, ваш паспорт.

Мій день народження – наприкінці лютого, а спалили ми його 30 березня. Активісти влаштували концерт під Офісом президента на честь загиблих в українсько-російській війні. Ми палили окопні свічки - по одній на кожного загиблого цього року. І наприкінці концерту на цих окопних свічках спалили мій російський "паспорт".

Вікторія Заєнька біля Офісу президентаФото: radiosvoboda.org

- Тож додому ти тепер не повернешся?

- Поки що так. Але мені поки й нікуди повертатися, бо у мене дому не стало у 2014 році. З того часу я не вважаю Севастополь своїм домом. Бо мені там небезпечно, мене не підтримують, я не можу розмовляти своєю мовою.

- Чи є щось, за чим ти сумуєш?

- У мене залишилися друзі у Севастополі, маленька сестра. У неї у травні буде день народження, і коли я їхала із Севастополя, пообіцяла їй, що приїду. Але зараз виходить, що я не приїду – по-перше, через карантин, а по-друге – через відсутність документів.

- Хіба не можна проїхати за українським паспортом?

- Це будуть великі неприємності. Тому що у них є база даних, і там зазначено, що у мене прострочений російський паспорт. У Росії це жорстко відстежується. Мені досі присилають на електронну пошту повідомлення про те, що "у вас закінчився три місяці тому паспорт, будь ласка, оновіть його". Крім того, на їхньому КПП зазначено, що я виїжджала за російським "паспортом", а значить, і в'їхати маю теж за ним.

- Які зараз у тебе найбільші проблеми?

- Найбільша проблема в тому, що я не маю ідентифікаційного коду. Через це я не можу ні банківську картку оформити, ні влаштуватися на роботу.

Інша проблема, яка виникла – у мене у паспорті немає реєстрації. Я була зареєстрована у Севастополі у 2002 році. "Папірця" у нас про це не залишилося, а новий можна отримати лише російського зразка, який в Україні не є документом. У Херсоні не збереглося баз даних щодо Севастополя. Тож, коли я отримувала паспорт, місце реєстрації у мене було відсутнє. Тепер постійно жартую, що я безхатько.

Я знаю, що мені десь треба оформити "папірець" про те, що я внутрішньо переміщена особа. Але я дуже не люблю оці бюрократичні справи, не розумію, що мені треба робити, і була б вдячна за юридичну консультацію і допомогу.

- Зараз на Заході лунають думки, що Україні треба змиритися із втратою Криму і почекати, поки не відбудеться переформатування ситуації у Росії. Ти з цим згодна?

- Я вважаю Крим абсолютно українською територією. За всіма законами - це українська територія, і Росія відібрала її незаконно. Але не можна повернути півострів найближчим часом, бо, по-перше, Росія за нього тримається, він має для неї стратегічне значення. А по-друге, через те, як там налаштоване населення і те, що там не залишилося абсолютно нічого українського. За шість років окупації, які я там прожила, вони знищили все українське.

Я вважаю, що режим Путіна зникне дуже не скоро. Навіть якщо він піде або помре від коронавірусу. Але режим триматиметься ще довго. І я вважаю, що з цим можна змиритися і чекати. Бо інший варіант - це війною іти на Росію, але це може бути дуже небезпечно для України.

Мені дуже шкода, що мій дім зараз - під окупацією, але наразі я не бачу можливих варіантів вирішення цього. Єдине рішення, яке я бачу – це підіймати питання Криму на кожних переговорах. Путін же ставить ультиматум – ми закриваємо питання Криму, тоді розмовляємо про Донецьк і Луганськ. Кожного разу чомусь із цим погоджуються. Але якщо не піднімати тему окупації півострова на переговорах, то про нього всі забудуть і "замнуть" тему.

Читайте також

Хакерська атака на держреєстри України: про які збитки йдеться

Матеріальні збитки від кібератаки Росії на держреєстри України невеликі, але її наслідки можуть виявитися доволі серйозними

"Вовина тисяча" готівкою? Як діє "схема" і як з нею боротися

Перевести в готівку Вовину тисячу можна через схему з поповненням мобільного рахунку, але ця лазівка ​​вже закрита

Монополія на дистрибуцію ліків як шлях до зростання цін

Монополія на фармринку веде до зростання цін на ліки