Бойовики закопуються в землю: як "зачаїлася" війна на Донбасі

Війна поступово витісняється з порядку денного пересічних українців. Чвари у Верховній Раді, протести чи їх імітація на вулицях, резонансні вбивства, популістські обіцянки політиків усіх мастей і гучні викриття займають левову частку інформаційного простору. І закономірно, що саме на них сконцентровано основну увагу переважної більшості громадян України. Навіть тих, хто колись точно розумів, що в країні йде війна.

У цьому потужному інформаційному потоці легко загубитися навіть повідомленням про втрати на фронті. Що вже говорити про те, наскільки "уважно" слідкували за подіями на Донбасі українці в той період, коли тривало так зване "шкільне перемир'я" – і коли стало зрозуміло, що принаймні якось воно дотримується, а люди практично не гинуть?

А навіть у ці пару тижнів майже повної тиші наприкінці серпня-на початку вересня війна нікуди не поділася. Вона просто зачаїлася – і почала ще глибше вгризатися в тверду землю Донбасу. Щоб у потрібний момент спалахнути з новою силою.

Саме в цей період, період "шкільного перемир'я", "Апостроф" побував у гостях в 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. І подивився на війну, коли її ніби й "нема", очима бійців...

Не перше і не останнє...

Йшов другий тиждень "шкільного перемир'я". На відміну від передуючого йому "перемир'я хлібного", цей режим припинення вогню майже бездоганно дотримувався на всій лінії фронту. Зокрема, і в районі Попасної, де зараз тримає позиції "десятка". Тут було настільки тихо, що від цієї тиші досвідченим військовим ставало ніяково.

"Ті, хто давно служить, пережили дуже багато "перемир'їв". Так що хто-хто, а ми знаємо закон, що чітко спрацьовує на цій війні. Кожне велике перемир'я обов'язково закінчується ще більшою активізацією військових дій", – так відповідає командир 109-го окремого штурмового батальйону Роман Позняк на питання про те, чи не може ось так поступово війна зійти нанівець і з окопів переміститися за столи переговорів.

"Так усі знають, чим ці перемир'я закінчуються! Воно не перше і не останнє. І вони потім просто за всі дні відразу відірвуться. Вони – по нас, ми – по них. Тут перемир'я виглядає більше як час для підготовки якоїсь операції з їх боку. Вони так постійно роблять. Коли їм зручно – кричать: "Давайте перемир'я!" – дотримується схожої точки зору командир однієї з рот цього батальйону Юрій із позивним "Псих".

Час копати, час зміцнюватися

Утім, поки тривало перемир'я, в 10-й бригаді часу теж дарма не втрачали. Намагалися використати можливість підготуватися до зими. Адже в бригаді чимало військових із досвідом. І вони точно знають, як невесело буде на позиціях в чистому полі або посадці, коли почнуться холоди і дощі.

"Противник використовує перемир'я так само, як і ми. Облаштовують позиції, зариваються в землю, готуються до зими. На нашому напрямку цілодобово рвуть окопні заряди і копають, копають, копають... З початку перемир'я копають, будують щось. Навіть місцеві, які воюють з того боку, сидять же вже третій-четвертий рік. І якщо навіть ведмедя в цирку можна навчити кататися на велосипеді, то і вони встигли трохи навчитися воювати", – розповідає командир 8-го окремого батальйону Дмитро Лисюк.

Для його підрозділу перемир'я почалося після провокаційного обстрілу напередодні Дня Незалежності – і особливо не порушувалося протягом двох тижнів. Обстрілу не було, а ДРГ на ввіреній цьому батальйону ділянці фронту між Попасною та Троїцьким і зовсім з'являються рідко. Місцевість тут переважно відкрита, а наші бійці зайняли позиції на височині – і бачать все, як на долоні.

Комбат знає, що навпроти його підрозділу зараз стоять два батальйони 6-го полку імені Платова. В одному з них питома вага росіян трохи вища, тому він більш дисциплінований і схожий на регулярні війська. У другому російські кадровики теж є, але в більшості батальйон сформований з місцевих жителів.

"Кого загребли – той там і воює, – резюмує він опис цієї бойової одиниці противника. – У них способи ведення війни зовсім інші. На їхніх позиціях обладнані спостережні пости, на них – по 4-6 осіб, які охороняють позиції, ведуть спостереження. А всі війська знаходяться в резерві. Або в Первомайську, або в Калиновому – по домівках в селах живуть. Але як тільки десь щось починається – вони одразу виходять і воюють. Або виходять групи, відпрацювали – і пішли... А ми навіть якщо по їхніх позиціях з артилерії вдаримо, ефективність цього вогню майже нульова. Тому що ті 4-6 людей на позиціях залізуть в бліндаж – і все".

"Укри, давайте воювати!"

"Чи лякає тиша? Звичайно, лякає. Тому що чекаєш підступу. Так що абсолютна тиша дуже напружує, чекаємо з дня на день, що все закінчиться", – розповідає Олег Якович з 2-ї роти 108-го окремого штурмового батальйону 10-ї бригади.

"Ми періодично чуємо, як за посадкою пересувається техніка – як колісна, так і гусенична. Від Первомайська їхньою зеленкою і назад. Особовий склад підвозиться, озброєння підвозиться... Так що очікуємо, що будуть ще спекотні дні", – говорить "Апострофу" Валерій, зв'язківець з цієї ж роти. Як і його товариш, він практично впевнений: загострення не за горами.

"На Луганщині – інша війна, ніж у Донецькій області. Після донецького напрямку здається, що тут все підлаштовано, мляво, ненав'язливо. І цей уявний спокій вганяє в якийсь ступор... У нас, звичайно, не Авдіївка, де противник на деяких позиціях – всього в 50 м, на відстані кидка гранати. Там ночі дуже неспокійні. Тут – інша специфіка. Тут противник прострілює спеціально і дуже влучно наші позиції. Вони пристріляні вже давно, ще до того, як ми сюди зайшли. І це трошки напружує... Одна з наших позицій – найближча за фронтом, метрів 300-400 – ми з "сепарами" там в одній посадці знаходимося, – розповідає командир роти з позивним "Філін". – Останні три ночі поспіль вони кричали нам: "Укропы, давай воевать!" А взагалі хлопці в мене чудові. Справляються. Копають. Чим глибше закопаються – тим взимку тепліше буде".

У цій роті, як і у всій бригаді, під час перемир'я теж готувалися до зими. Ось тільки робити це військовим доводилося, що називається, з підручних матеріалів. Реальне забезпечення досі далеке від ідеалу й не завжди покриває навіть основні потреби. Якщо постачання продуктів та підвезення води налагоджене, то з будівельними матеріалами система, як і раніше, дає збій.

"Офіційно нам кажуть: ми крутимося, усе ми вам даємо. Але за тими ж колодами – питання. Бачите, он бліндаж недороблений? Не можемо доробити, тому що нам привезли спочатку 12 колод, а потім ми ще тиждень їздили в батальйон і випросили ще шість. І все на тому", – говорить Олег Якович.

"Якщо хочуть – хай ідуть. Нехай тільки підійдуть ближче..."

А ось командира 2-ї роти 8-го батальйону Володимира з позивним "Хан" перебої з постачанням лісу не лякають. Він якось примудряється роздобути все, чого не вистачає його бійцям. Напевно, це одна з причин, чому молодого офіцера, за рахунок бороди і вибухового темпераменту дійсно трохи схожого на вихідця зі Сходу, так поважають навіть військові, які несуть службу в цій роті.

Почувши запитання про перемир'я, "Хан" нарочито зітхає:

"Не ходять до нас зараз сепаратисти. Нудно без них... Он будуємо лазню зараз на зиму – хоч якесь заняття. У нас вже є для цього дошки, колоди, цвяхи, дріт... За колоди довелося мужньо битися. А дошки я так дістав", – показує "трофеї" ротний.

Крім підготовки до зими, підлеглі "Хана" теж окопуються. Правда, робити це дуже непросто: під тонким шаром ґрунту тут у багатьох місцях – пласти каменю. Його доводиться довбати і витягувати вручну – техніці на передок дорога закрита. На відміну від тієї сторони, де активно використовують і окопні міни, і техніку.

"Вони добре зміцнюються. Усе заливають бетоном. Міксер тупо пригнали. І дошками все обшивають – колоди туди їм через день тягають. Звідки тільки беруть? Можливо, з Сибіру їм потягами доставляють через Дебальцеве? Недарма за нього наші так билися", – рапортують "Хану" підлеглі на одній з позицій.

Останній перед стартом "шкільного перемир'я" обстріл тут теж був за день чи два до Дня Незалежності. Точніше ніхто не скаже. Тут, де кожен день схожий на попередній і де обстріли вже давно стали невід'ємною частиною добового розпорядку, давно кинули запам'ятовувати дати. Куди краще запам'ятовуються результати перестрілок.

"Коли ж це було? 23-го серпня нібито? Тоді міномет весь день бив. Але ми недовго терпіли – "насипали" їм теж у відповідь нормально так. Тоді їм наші бліндаж повністю розвалили", – згадує "Хан".

А потім почалося перемир'я. Як і скрізь на передку, бійці "Хана" режим тиші використовували для зміцнення позицій і риття окопів. Як і супротивник, що стоїть навпроти в окупованому селі Калинове.

"Наші позиції вище за їхні. Тому ми добре бачимо, де вони стоять, чим займаються. Бачимо їхню техніку. Вона – така ж, як і у нас. "Урали", ЗІЛи катаються, російські КамАЗи ці нові... Зрозуміло, що на першій лінії біля них, як і у нас, стоїть не все, що є. І те, що у них є тут, нам загрози не несе взагалі. Чотири БМП для роти – це взагалі нісенітниця. Якби вони раптом вирішили з цими чотирма БМП наступати на роту – я б вирішив, що вони або обкурились, або їм жити набридло. Без піхоти навіть танки тут, у полях, нічого нам не зроблять. Тому що моя піхота – в землі. Так що якщо хочуть – хай ідуть. Нехай тільки підійдуть ближче... Ну і взагалі не забувайте, що по той бік – теж військові. У них точно так само, як у нас, все ламається, не їздить. І люди в них не настільки добре навчені, як про це пишуть. Так що недооцінювати їх, звичайно, не варто, але і здаватися приводів немає", – "Хан", схоже, осідлав улюбленого коника.

За словами "Хана", на тому боці теж розуміють, що мало що можуть зробити. Тому на своїх танках виїжджають тільки вночі – виключно для психологічного впливу на українських військових.

"Хан" зізнається: з його позицій видно, що на тому боці їздять колони техніки противника. Утім, він упевнений: судити за переміщенням техніки, коли на тому боці будуть готуватися до наступу, – дурна затія.

"Чи є приготування? Та якщо це буде – то за одну добу. Не більше. Три доби їм тут возитися – це маячня. Арта на випередження може вдарити – і все. Вони стягнуть все в Первомайськ, Стаханов, Ірміно, Алмазне – у ці міста. На околиці міст стягнуть, в будь-якій посадці побудують і звідти вже будуть газувати сюди на всіх парах. А перед цим – три години артпідготовки. Під носом у нас ніхто будувати не буде. Це нерозумно. Вони будуть будуватися там, де їх не дістануть. А звідти вже буде вся їхня "стволка" працювати, всі РСЗВ... Що ж стосується моїх позицій, то переді мною є річка. І чим більше техніки біля неї накопичиться, тим краще. Чотири "бехи" виставляєш на цю ділянку – і навіть броню можна добре "покошмарити"... Небезпечні напрямки – далі. Де прямі дороги на Попасну, Троїцьке, Світлодарськ. У полях, де все заміновано. Так що, якщо вони в ці поля полізуть, можуть "загубитися" – а їхні генерали потім нехай пояснюють Путіну, що їхні бійці "заблукали", – говорить "Хан".

"У ці ігри більше не граємо!"

Під час "шкільного перемир'я" – як, втім, відбувалося кожного разу, коли оголошувалося припинення вогню – знову були запущені чутки, що українським військовим заборонено відкривати вогонь у відповідь. Ці чутки "Апострофу" спростовували на різних рівнях – і в керівництві сектора, і в командуванні бригадою. Та й на рівні батальйонів, командири яких зараз на місці вирішують, відповідати на прицільну стрілянину з боку противника чи ні, запевняють: заборона була не на відповідь на обстріли, а на безглузде витрачання БК.

"У нас є наказ відкривати вогонь, якщо є загроза захоплення території або загроза життю. І я завжди кажу хлопцям: до вас прилетіло – ви маєте накинути у відповідь. Та й командир бригади завжди дає добро на відповідь. Єдине, він уточнює: "Я забороняю займатися воєнним бадмінтоном. Постріл має бути точним". Навіщо "шмаляти" туди, де нікого немає, де ви не завдасте шкоди ворогові?" – пояснює "Апострофу" комбат 109-го батальйону Роман Позняк.

Читайте також: У мене в РФ рідня, але я росіян сюди не кликав: як воює на Донбасі наймолодша бригада ЗСУ

"Взагалі-то, коли починається обстріл, ми повинні запитати дозволу дати відповідь в бригаді. І лише після цього відкривати вогонь. Але на практиці це забирає багато часу. Тому, зізнаюся вам чесно, ніхто нікого не чекає. Відпрацювали – а потім, якщо потрібно, доповіли. Ніхто не чекає. Ми вже навчилися. У ці ігри більше не граємо. Точно так само – наші сусіди ліворуч, праворуч, в інших місцях. Ніхто цим не займається", – говорить комбат 8-го батальйону Дмитро Лисюк.

Перші звуки обстрілу після двотижневої тиші бійці "десятки" почули 8 вересня. З того часу в районі Попасної знову стріляють – нехай і не так інтенсивно, як на донецькому напрямку.