Наступного року президенту Росії доведеться прийняти рішення щодо Донбасу, і якщо Володимир Путін не піде з окупованої частини Сходу України, в нього можуть виникнути серйозні проблеми.
Про те, яким був 2017 рік для української армії та чого чекати на фронті 2018-го, в інтерв'ю "Апострофу" розповів координатор групи "Інформаційний спротив", член комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони ДМИТРО ТИМЧУК.
Загальна картина у 2017 році
По-перше, 2017 рік почався з досить потужної ескалації. Січень-початок лютого – це події в Авдіївці, коли противник досить таки серйозно та потужно проводив обстріли і спроби наступальних операцій тактичного рівня. У той же час, за нашими даними, росіяни проводили тестування тієї системи логістики окупаційних військ, яку вони створили на Донбасі. По-друге, система управління. І всюди в них виявилися проколи. Зрозуміло, що Збройні сили України в січні-лютому 2017 року - це був варіант не 2014 і навіть не 2015 року. Тобто окупанти отримали по зубах дуже швидко. В той же час росіяни зробили низку висновків для себе.
Виявилося, що накопичення матеріально-технічних ресурсів, в першу чергу боєприпасів, себе не виправдовує. Буквально протягом кількох днів за основними типами та калібрами боєприпасів - це стосується мінометної і ствольної артилерії - підрозділи окупантів, що були задіяні, вичерпали практично всі запаси й далі постачання здійснювалося фактично з коліс. Росіянам це страшенно не сподобалося, оскільки вони вважали, що протягом 2015-2016 років вони створили серйозну систему баз, складів і арсеналів для того, щоб проводити операції оперативно-тактичного рівня. А тут виявилося, що вони навіть в серйозний період ескалації і на тактичному рівні витримати не можуть.
Система управління теж показала себе не з найкращого боку. І саме на підставі цих подій, в яких ЗСУ показали, що готові до будь-яких сюрпризів з боку окупантів і готові в будь-який час виконувати бойові завдання, не дивлячись на ті сили і засоби, які задіюють окупанти на тому чи іншому напрямку або ділянці. Після цього росіяни зробили серйозний крок – перепідпорядкування "першого армійського корпусу ДНР" і "другого армійського корпусу ЛНР". Якщо раніше вони були в оперативному підпорядкуванні центру територіальних військ Південного військового округу РФ, то після цього, з березня 2017 року, обидва армійські корпуси були переведені в підпорядкування восьмої загальновійськової армії РФ. Відповідно, всі оперативні плани стали малюватися в штабах восьмої російської армії, як і малюються сьогодні.
Весь цей рік "перший корпус ДНР" і "другий корпус ЛНР" "кошмарили" різними інспекціями та перевірками. Розкриті купа недоліків, колосальні схеми крадіжок, розкрадання фінансових, матеріально-технічних ресурсів тощо. Але, оскільки часто-густо в цьому задіяні так звані російські радники і все пішло на самий верх, тобто на рівень російських радників у штабі "першого АК ДНР", то боротися з цим стало досить складно. Це ми говоримо про те, що бачили з того боку.
Для нас всі ці події не принесли якогось полегшення у веденні бойових дій. Росіяни взялися за дисципліну, за керованість, за комплектування своїх підрозділів професійно підготовленими кадрами. Дуже серйозну зробили ставку на підготовку фахівців з найбільш затребуваних спеціальностей – це стосується механіків-водіїв, командирів, операторів-навідників у мотострілкових і танкових підрозділах, артилеристів, коригувальників тощо.
На сьогодні, коли проводяться обстріли з використанням тієї ж ствольної артилерії, з останніх подій - в районі Новолуганського, Травневого, коли діяли підрозділи реактивної артилерії бойовиків з території Горлівки, ми бачили, що рівень їх артилеристів став на голову вищим. Тобто ті заходи, які в основному проводилися протягом вересня-грудня 2017 року, дають плоди, і це тривожний дзвінок для нас, з одного боку.
З іншого боку, Збройні сили України весь цей час теж не сиділи склавши руки. Якщо говорити про те, як трансформувалися наші війська навіть за останній рік, і порівняти з тим, що було в 2013 році, то можна навести показник, який буде досить красномовним. Вийшовши на пенсію в запас у 2011 році, я пам'ятаю, що на той момент проведення батальйонно-тактичних навчань в ЗСУ було подією масштабу країни. Коли проводилося будь-яке БТН, привозили багато журналістів, військових аташе з Києва, показували, як доблесна українська армія проводить батальйонно-тактичні навчання. Якщо протягом року їх проходило до п'яти штук в сухопутних військах (включно до 2013 року), то це було великою подією для армії. Й інша картина. Протягом тільки цього року в сухопутних військах вже проведено 26 навчань бригадного рівня, тобто рівнем вище, ніж БТН. До 2014 року про бригадні навчання в українській армії взагалі ніхто не говорив. Якби хтось заїкнувся про це, то це б сприйняли навіть не на рівні наукової фантастики, настільки це було нереально. І тільки за цей рік наші війська провели 26 навчань бригадного рівня, а батальйонно-тактичних навчань проведено близько ста. Тобто ми можемо оцінити, який рівень підготовки.
Наприклад, у повітряних силах наші льотчики мають наліт, прийнятний навіть за західними мірками – 100-120 годин, що є нормою.
Читайте також: Ми не розуміємо, з чим зіткнемося, якщо завтра Путін піде з Донбасу
Протягом цього року ми можемо оцінити, наскільки виріс рівень військової підготовки – і це незрівнянно з попередніми показниками. Відповідно, це відбивається на тому, наскільки професійно діють наші війська на фронті.
Не секрет, що в 2014-2015 роках під час проведення шести хвиль мобілізації, коли на фронт відправлялися люди, які теоретично мають військово-облікові спеціальності, але, насправді, не служили в армії, то, ясна річ, що вони просто не мали навичок. Відповідно, якщо порівнювати ті ж сухопутні війська 2017 року, коли приходять контрактники, які проходять досить серйозний і напружений курс бойової підготовки та тільки після цього направляються в зону АТО, з армією 2014-2015 років, то ми бачимо колосальну різницю.
2017 рік став показовим якраз у тому плані, що ми провели тестування системи своєї бойової підготовки, тестування процесу оновлення озброєння і військової техніки, а також тестування системи забезпечення Збройних сил.
Військовий бюджет: як було і де взяти гроші
Є дуже велика проблема. Український парламент зробив дуже необачний крок, коли минулого року заклав у військовий бюджет шкуру невбитого ведмедя. Туди були закладені кошти від спецконфіскації, маються на увазі "гроші Януковича", за які Збройні сили нібито повинні були проводити модернізацію і закупівлю нових зразків озброєнь. Але український парламент так і не ухвалив відповідний законопроект, відповідно, держоборонзамовлення було повністю зірване.
Цього року Верховна Рада не припустилася такої помилки. Але, тим не менше, до літа цього року навіть з готовим документом ми отримали практично нульовий результат. Держоборонзамовлення виконане лише на 5 відсотків. До кінця року, навіть докладаючи титанічних зусиль, ми ніяк не виконаємо держоборонзамовлення. Було проведено засідання комітету ВР з питань нацбезпеки і оборони, на якому учасники процесу (Укроборонпром, Міноборони, директори заводів), називали різні причини недовиконання держоборонзамовлення. Але, як мені здається, саме це засідання стало поштовхом до вирішення багатьох проблем. Після того, як ці бюрократичні процеси були виведені на світ Божий, почалися зрушення. Заводи почали отримувати кошти, відповідно, закипіла робота з модернізації бронетехніки. Хоча на 2017 рік держоборонзамовлення також не виконане, але в нас набагато кращі показники, ніж в 2016 році.
Дмитро Тимчук
Говорячи про бюрократичні ігри, ми отримуємо абсолютно неприйнятну ситуацію. Йде війна, і зрозуміло, що Збройні сили несуть втрати, ведучи бойові дії. Тобто техніку необхідно відновлювати, ремонтувати, модернізувати, на це є гроші в бюджеті на поточний рік, а в цей час бронетанкові заводи не мають замовлень, стоять перед тим, що немає коштів навіть для виплати зарплати робітникам. Для воюючої країни це навіть не анекдот, а якась фантасмагорія. Але, тим не менш, це наша українська реальність.
Я не знаю, якою ситуація буде в 2018 році. Але ті кошти, що закладені в держбюджет на наступний рік, дозволяють повністю виконати держоборонзамовлення в тому вигляді, в якому його бачить Міністерство оборони. Однак я боюся загадувати, яку роль зіграють бюрократичні ігри і наскільки ці кошти будуть реалізовані.
Військова допомога: що отримує Україна
Коли ми говоримо про іноземну військову допомогу, в першу чергу американську, я б говорив навіть не про суми, а про те, як саме і на які речі вони будуть спрямовані.
Для прикладу. Коли почалася війна на Донбасі, США і вся цивілізована спільнота зрозуміли, що мова йде про військову агресію Росії, а не про якийсь внутрішній конфлікт. Конгрес почав виділяти кошти для військової допомоги Україні. Але проблема в тому, що останнє слово було за президентом Сполучених Штатів, тоді Бараком Обамою. І він знайшов цікаве вирішення проблеми. Щоб, з одного боку, реалізувати ті кошти, які виділяє Конгрес на військову допомогу Україні, але, при цьому, щоб ця реалізація якомога менше дратувала Росію. Левова частка цих коштів пішла на інструкторські місії, які стосувалися не тільки Збройних сил, а й Національної гвардії, інших збройних формувань. Такі місії проводилися у Львівській області, в Яворівському навчальному центрі. На думку тодішньої адміністрації Білого дому, це не повинно було особливо дратувати росіян. Зрозуміло, що це набагато менший подразник, ніж якби Обама почав давати Україні Javelin. Проте, він звітував, що військова допомога Україні надходить. Хоча вже на той момент наші військовослужбовці, маючи реальний бойовий досвід на Сході України, могли дати не менше в плані бойових навичок, знань якраз у форматі ведення гібридної війни, ніж іноземні інструктори нам. Проте, ці кошти були витрачені.
Те ж саме стосувалося й інших напрямків допомоги – військових матеріально-технічних ресурсів. Все, що надходило до нас, ніяк не можна назвати не те, що оборонним, а просто летальним озброєнням. І навіть коли ми стали отримувати такі потрібні для нас речі, як контрбатарейні радари, теж були нюанси. На сьогоднішній день ми отримали близько 50 РЛС контрбатарейної боротьби. Однак те, що надходило за Обами, можна було використовувати тільки для фіксування ситуації. У чому сенс таких РЛС? Вони виявляють, звідки ведеться артилерійський вогонь противником. Відповідно, одразу за цими даними повинні вестися контрбатарейні заходи. Тобто наша артилерія повинна відкривати вогонь по цих же координатах. Однак функція коригування нашого вогню була технічно усунена з цих радарів. Таким чином, це б чудово підійшло для ОБСЄ, але для ведення бойових дій застосування таких РЛС було сумнівним.
Тут ще питання до ЗСУ. Ми знаємо, що під час подій біля Дебальцевого була інформація, що два таких радари були залишені нашими підрозділами. І тут якраз спрацьовував фактор, про який говорили експерти ще до подій біля Дебальцевого. Про те, що зброя, яка передається ЗСУ, завтра може опинитися в руках бойовиків.
Комітет ВРУ з питань нацбезпеки і оборони заслуховував командирів конкретних підрозділів, у розпорядженні яких були американські РЛС контрбатарейної боротьби і яких звинувачували в тому, що вони залишили росіянам ці РЛС біля Дебальцевого. Ми отримали підтвердження, що ці РЛС були повністю виведені з ладу і відновленню не підлягали. Однак це негативно вплинуло на подальші дискусії щодо надання Україні летальних озброєнь.
Мені здається, ті події налякали не стільки американців, як наших генералів. За моїми даними, на сьогоднішній день такі контрбатарейні радари знаходяться на складах і не використовуються в зоні АТО. З одного боку – зрозуміло, тому що Україна суворо дотримується Мінських угод. На передовій ми не використовуємо важке озброєння, в тому числі й артилерію, а тільки стрілецьку та піхотну зброю. Проте, ми залишаємо за собою можливість у разі ескалації повернути важкі озброєння на вихідні позиції та застосувати їх проти противника. І ці РЛС контрбатарейної боротьби повинні бути в складі підрозділів, які знаходяться в готовності висунутися в першу лінію в разі потреби.
У листопаді 2015 року Україна отримала американські контрбатарейні радари AN/TPQ-36
Військова допомога: що потрібно Україні
Ми розуміємо, що питання Javelin поки зависло в повітрі, але вже є рішення з боку Білого Дому (розмова відбулася до появи даних про те, що президент США Дональд Трамп готовий надати Україні летальну зброю, зокрема й Javelin, - "Апостроф"). За іншими напрямками Україні пропонують обладнання та техніку, яка стосується не тільки сухопутних військ. Ми повинні не забувати про інші підрозділи Збройних сил, оскільки в нас там далеко не найкраща ситуація.
Щодо ВМС. Після того, як основні засоби та сили флоту було "віджато" росіянами в Криму, сьогодні ми маємо у складі ВМС те, що нам вдалося вивести звідти.
Щодо ВПС. В принципі, ми можемо закрити питання щодо транспортної авіації. В нас є "Антонов", який є одним зі світових лідерів серед авіавиробників такої техніки. А ось щодо бойової авіації в нас великі проблеми. Причому як у штурмовій, так і у винищувальній авіації. Тут можна робити ставку на модернізацію. Однак виникає питання, наскільки український ВПК може модернізувати своїми силами нашу штурмову або винищувальну авіацію. Що стосується закупівлі нових одиниць бойової авіації, то ми на сьогоднішній день це питання навіть не розглядаємо.
Спочатку ЗСУ робили ставку на модернізацію, і це зрозуміло. Модернізувати 5 танків за ціною закупівлі одного – зрозуміло, в який бік робити вибір. Однак тут теж не так гладко. Ми бачимо претензії до схеми танка "Булат" Т-64 БМ, який був розроблений в Україні. На сьогодні наші військові виводять їх в резерв, оскільки вони себе не виправдали в зоні АТО. Тому необхідно розуміти, на що ми будемо робити ставку далі.
Є успішний варіант із модернізацією танка Т-72. Але потрібно розуміти, чим відрізняється Т-72 від Т-64. У професійних танкістів свої критерії – це легкість в експлуатації, в ремонті тощо. Але з політичної точки зору краще Т-64, який розробили і випускали в Україні, а Т-72 виготовлявся на "Уралвагонзаводі" в Нижньому Тагілі. Тобто з політичної точки зору для нас краще робити ставку на модернізацію нашого танка.
Питання існують по всіх різновидах військ. У міру можливостей вони вирішуються. Один з видів успішного вирішення питання – це те, що в Україні цього року освоєно випуск артилерійських боєприпасів необхідних калібрів, найбільш задіяних на фронті. Для нас це велика підмога. Я знаю, за якими цінами ми закуповували боєприпаси останні два роки – це дороге задоволення. З огляду на те, що в нас не настільки напружені дії в зоні АТО, ясна річ, витрата боєприпасів не така велика. Тим більше, що зараз артилерію фактично не використовуємо, на відміну від тієї сторони. Однак зрозуміло, що ми повинні бути готові до будь-якого сценарію, будь-якої ескалації.
Знову таки, за тими подіями, які ми спостерігаємо останні кілька днів, ми повинні розуміти, що наші Збройні сили повинні бути забезпечені повністю – починаючи від боєприпасів та стрілецької зброї і закінчуючи реактивною артилерією.
Дмитро Тимчук
Війна з Росією: чого чекати
Довгий час Росія очікувала, коли Україна плюне і скаже, що Мінські угоди поховані. І Кремль зможе сказати: от бачите, Україна зірвала угоди, вона проти мирного діалогу. Зараз Путін пішов на шантаж, коли почав заявляти, що мінський формат має низьку ефективність, коли починає виводити своїх офіцерів зі складу СЦКК. Тут вже Україна застигла в очікуванні, мовляв завтра можна буде сказати, що Путін зірвав всі Мінські домовленості.
Але, насправді, ця гра в "кішки-мишки" триває не перший рік. Всі розуміють, французи, німці, росіяни і, тим більше, ми, що Мінськ – це мертвонароджена дитина. Ці розмови про дорожню карту – не більше, ніж клоунада. Всі це розуміють, але потрібно робити серйозні обличчя, тому що альтернативи ніби немає. Скільки триватиме цей цирк, поки незрозуміло. Але вибори в Росії (вибори президента РФ у березні 2018 року, - "Апостроф") можуть стати певною відправною точкою.
Читайте також: В оточенні Путіна є дві групи, від однієї з них залежать зрушення на Донбасі - військовий експерт
Для Путіна зараз важливо зберігати статус-кво. Американці через [спецпредставника Держдепартаменту США з питань України] Курта Волкера починають робити неприємні пропозиції, намагаючись змінити ситуацію не в тому форматі, який подобається Кремлю. Але Путін буде тягнути до виборів цей статус-кво. А після виборів почнуться інші розмови. Всі прекрасно розуміють, що російська економіка не в кращому стані. І те, що зараз зберігаються якісь соціальні гарантії, то це триватиме лише до виборів.
Той же Крим досить таки дорого обходиться Путіну, війна на Донбасі коштує чимало, санкції беруть своє, міжнародна ізоляція – всі ці фактори в сукупності дають можливість розуміти, що для росіян після виборів настануть не найкращі часи. Їм вже напряму скажуть, що потрібно досить серйозно затягнути паски, а в Росії далеко не всім громадянам це сподобається.
На цьому тлі в Росії до осені 2018 року може створитися така соціально-економічна негативна ситуація всередині, що Путіну доведеться щось вирішувати. Крим, ясна річ, він не віддасть, а ось щодо Донбасу в нього буде дуже гостре питання: або йти з надією на зняття санкцій, плюс зняти з себе тягар фінансування цієї кампанії, або продовжувати війну з незрозумілими наслідками вже всередині своєї країни. Що він обере – поки незрозуміло. Але в Кремлі чудово розуміють, що цей вибір скоро настане.
Тобто після виборів у Росії варто очікувати серйозних змін стратегії Кремля. Єдине питання, як буде виходити Путін з Донбасу, намагаючись зберегти обличчя, тому що це для нього принципово важливо.
