За жовтень 2019 року в зоні дії операції Об'єднаних сил на Донбасі в боях загинули 9 українських бійців.
Про це повідомляє видання "Новинарня".
Поранення отримали 27 осіб. Відзначається, що наймолодшому з загиблих було 22 роки.
Волинянин Юрій Тишік народився 27 липня 1991 року в селі Мизове Старовижівського району. У 2015 році проходив військову службу в якості мобілізованого в 93-й окремій механізованій бригаді. З 2016 року - на контракті. У 2019 року в черговий раз продовжив контракт з ЗСУ, 14 ОМБр, що базується у Володимирі-Волинському.
Старший солдат, військовослужбовець 2-го механізованого батальйону.
Увечері 3 жовтня під час чергування на блокпосту на передовій в Луганській області Юрій був смертельно поранений в голову кулею ворожого снайпера.
"Він був щирим, він був справжнім... Він прагнув до миру і для цього боровся за перемогу. Він віддав своє життя за те, у що вірив - за Україну, за свободу і честь українського народу", - написали побратими по бригаді після смерті бійця.
Поховали його в рідному Мизовому. Залишилися дружина і маленький син, мати і сестра.
Старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олег Ремінний народився 10 грудня 1985 року в місті Шпола Черкаської області.
На військову службу пішов в травні 2017 року, підписавши контракт. І фактично відразу потрапив в зону бойових дій.
Загинув воїн 4 жовтня в Мар'їнському районі (під селищем Тарамчук), в результаті ворожого обстрілу. За даними прес-центру ООС, цей район бойовики обстрілювали з РПГ і стрілецької зброї.
За словами директора школи, де він навчався, Олег найбільше любив життя, мріяв про щасливу родину. Поховали бійця на Шполянському міському кладовищі. У нього залишилися мати, брат і дочка.
Старший солдат Іван Дейкун народився 23 липня 1978 року в селі Іллінецьке Вінницької області, але жив в Новоукраїнці Кіровоградської області. Працював на аграрних підприємствах.
З квітня 2018 року проходив службу за контрактом у 179-му об'єднаному навчально-територіальному центрі військ зв'язку, потім - в Новоукраїнському РВК (радіотелефоніст вузла зв'язку і телеформатізаціі).
Після цього більше року виконував завдання в зоні ООС (Новотроїцьке, Богданівка, Маріуполь) в складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, де служив на посаді заступника командира бойової машини - навідника-оператора 1-го механізованого батальйону.
6 жовтня близько четвертої години дня бойовики обстріляли позиції 28 ОМБр ЗСУ в районі міста Красногорівка Донецької області з кулемета. Кулі калібру 7,62 мм прошили грудну клітку Івана в декількох місцях. Побратими встигли винести його з позиції і занести в реанімобіль, але внаслідок сильного крововиливу в легені боєць помер за лічені хвилини.
Поховали воїна на Алеї героїв міського кладовища Новоукраїнки. Залишилися мати, дружина і 16-річний син.
Юрій Волк народився 10 вересня 1997 у селі Себине Новоодеського району Миколаївської області. Ріс у багатодітній родині: всього їх у батьків було вісім. Дітей виховувала мати. У 2014 році, коли почалася війна, Юрій закінчував школу.
У жовтні 2016 юного Волка призвали на строкову службу, після якої він вирішив залишитися в армії і підписати контракт. Служив старшим матросом 36-ї окремої бригади морської піхоти імені Михайла Бєлінського.
Після поранення в 2018 році морпех певний час проходив лікування, але коли одужав - знову повернувся на фронт. 10 жовтня під час ворожого обстрілу старший солдат Юрій Волк знову був поранений (за попередньою інформацією, працював снайпер), але на цей раз - смертельно.
В'ячеслав Кубрак народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області. Брав участь в місії миротворчої операції в Косово. У складі інженерно-саперного загону ліквідовував наслідки пожежі та вибухів на 61-му арсеналі ЗСУ в Лозовій Харківської області. Отримав там контузію під час вибуху одного зі снарядів.
У лютому-березні 2014 року перебував на службі в Криму. Зі складу 36-ї бригади, в якій служив Кубрак, разом з ним на територію, підконтрольну Україні, вийшло тільки 140 чоловік.
У вересні 2014 року в складі батальйону морської піхоти пройшов бойове хрещення біля селища Гранітне, на півночі від Маріуполя. Служив на позиціях в районі Широкиного.
У липні 2019 рік одружився. А 8 жовтня, виконуючи чергове бойове завдання з проведення інженерної розвідки, підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Помер 11 жовтня в Дніпровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
Солдат 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Юрій Громович народився 18 липня 1983 року в Харкові, працював на заводах. У 2014-2015 роках служив в ЗСУ по мобілізації (третя хвиля). Воював в районі Трьохізбенки-Щастя. 29 березня 2019 року повернувся на військову службу, підписавши контракт.
Загинув 15 жовтня біля Авдіївки Донецької області від кулі ворожого снайпера.
Поховали воїна в Харкові, на Алеї слави Безлюдовського кладовища. Залишилися батьки, дружина і 6-річний син, який в цьому році став першокласником.
Ярослава Никоненко народилася в Миргороді, 25 серпня 1983 року. Навчалася в середній школі №4, потім в школі №1. Отримавши дві вищі освіти - економічну та юридичну, Ярослава жила і працювала в Києві. Мала хорошу роботу в одному зі столичних ресторанів, непогано заробляла, здійснила свою мрію - купила квартиру в столиці, незадовго до загибелі виплатила за неї кредит.
Її батько, Сергій Никоненко був ветераном Афганістану, воював на Донбасі як доброволець батальйону "Айдар". Загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російських окупантів села Трьохізбенка.
Після смерті батька Ярослава пішла на війну. Спочатку - після навчання в "Десні" - в ДУК "Правий сектор". Воювала в районі шахти "Бутівка" у військовій розвідці. Потім підписала контракт з ЗСУ, закінчила дві снайперські школи.
Служила в 101-й бригаді - це елітний підрозділ з ППД в Києві, який підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу. Була прикомандирована під Мар'їнку до 28-ї механізованої бригади, щоб мати можливість безпосередньо брати участь в бойових діях.
За словами сестри Богдани, солдат Ярослава Никоненко воювала під Донецьком як снайпер: "У Мар’їнці, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув – вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох сторін становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вичислити супротивника, що стріляє з окупованої території… Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території в тій місцевості давно кошмарить наших бійців. Ярослава хотіла це припинити. Так вони тиждень стежили один за одним. "Або я його, або він мене", - сказала сестра, йдучи 15 жовтня на бойове завдання. Ворог виявився точнішим..."
Залишилися мама, сестра і 13-річна дочка Софія, яка жила в Миргороді. Після прощання у військовій частині в Києві народну героїню поховали на кладовищі в Миргороді, поруч з батьком, на Алеї Героїв.
Морпех Степан Кріль народився 14 грудня 1992 року в селі Байдівка Старобільського району Луганської області. Виховувався в інтернаті як сирота. У 2012 році закінчив професійний ліцей в місті Щастя. Працював на фермерському підприємстві в рідному селі.
У 2015 році пішов до Збройних сил. Служив старшим матросом в 36-ї окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗСУ. Увечері 16 жовтня на позиції біля села Водяне в Приазов'ї життя бійця обірвала куля снайпера.
Поховали Степана Кріля на Алеї Героїв військового кладовища в селі Чмирівка у Старобільську. Залишилися син і тітка.
Віталій Носкевіч народився 10 серпня 1984 року в Коломиї, Івано-Франківської області. Їздив на заробітки за кордон. У 2017 році підписав контракт на військову службу. Служив в 28 Одеської ОМБр на посаді сержанта.
Загинув 22 жовтня під Красногорівкою від кулі ворожого снайпера. Поховали воїна на Алеї Слави міського кладовища Коломиї. Залишилися батько і брат.
Як раніше повідомляв "Апостроф", за вересень 2019 року в зоні дії операції Об'єднаних сил на Донбасі українські війська втратили 14 осіб.
