Найближчим часом слід очікувати спроби реанімації проекту Національного діалогу в Україні. Про це свідчить низка останніх заяв європейських лідерів, зокрема голови Європейської ради Германа ван Ромпея щодо необхідності повернення політичної довіри у діалозі між сторонами, зроблена під час виступу в Інституті політичних досліджень у Парижі 25 листопада ц.р. Тезу щодо необхідності діалогу між Києвом та Донбасом періодично просуває російська сторона, зокрема відповідна заява була зроблена Міністром закордонних справ Сєргєєм Лавровим після зустрічі з Міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмайером 18 листопада ц. .р. Про необхідність відновлений всеосяжного національного діалогу про реформи по всій країні» також йшлося у висновках Ради ЄС з закордонних справ за результатами засідання 17 листопада ц. р.

Ідея проведення національного діалогу в Україні з метою сприяння врегулюванню ситуації на Сході послідовно просувається як західними партнерами України, так і Росією.

На сьогодні для європейських країн реалізація проекту національного діалогу в Україні є одним із способів зняття напруги у зв’язку із існуючим конфліктом та подальшого його переведення у заморожену фазу. Це дозволить цим країнам за деякий час піднімати питання про зняття санкцій щодо Росії, що наразі негативно відображається на їхній економіці. Власне, у цьому питанні цілі європейських країн та Росії цілком збігаються.

Водночас Росія планує досягти ще й інших цілей через проект національного діалогу в Україні. По-перше, він має стати засобом подальшої легітимізації очільників самопроголошених ДНР та ЛНР, яких на політичному рівні планується залучити до участі у діалозі. Враховуючи, що національний діалог передбачається реалізовувати передусім через ОБСЄ, то це може стати для Росії ще й додатковим майданчиком для режисованого представлення «від першої особи» на міжнародному рівні нібито порушень прав російськомовних громадян України на Донбасі. У разі ж проведення діалогу на суспільному рівні Росія отримає можливість просувати свою точку зору на події, що відбуваються, через повністю керованих представників громадськості самопроголошених республік.

Як для Заходу, якому досі не вдається віднайти адекватну відповідь на російську агресію, так і для самої Росії, національний діалог в Україні є інструментом «заговорення» конфлікту та зниження градусу напруги, а не засобом вирішення проблеми об’єднання країни. Цю тезу підтверджують такі характерні риси проекту:

• діалог в Україні розглядається виключно між Києвом та Донбасом за відсутності такого діалогу між іншими регіонами при тому, що історично Україна ніколи не була гомогенною країною;
• питання діалогу із Кримом у проекті навіть не згадується;
• конфлікт на Сході України розглядається переважно як внутрішньоукраїнський конфлікт або громадянська війна без належного врахування російського фактору.

Такий підхід в інтерпретації міжнародних організацій та західних країн щодо національного діалогу в Україні можна вважати ще одним досягненням російської нелінійної інформаційної війни, що ведеться в Європі, основним завданням якої є спрямування дискусії у потрібне Росії русло.

Що стосується України, то до цього вона розглядала національний діалог виключно як необхідність виконання перед своїми західними партнерами чотиристоронніх Женевських домовленостей (Україна – РФ – США – ЄС) від 17 квітня, згідно із якими оголошувався «негайний початок широкого національного діалогу у контексті конституційного процесу, який би враховував інтереси усіх регіонів, політичних утворень України та громадську думку». На виконання цих домовленостей Україна при підтримці ОБСЄ провела у травні ц. р. три загальнонаціональних круглих столи, що стали імітацією спроб вирішити проблему на Сході політичним шляхом, яка на той момент ще не переросла у широкомасштабний збройний конфлікт.

На сьогодні правляча еліта в Україні не зацікавлена у проведенні національного діалогу та політики примирення. Причиною цього є її неспроможність вийти за межі матриці політичної культури в Україні, яка існує протягом усього часу незалежності країни та полягає у використанні фінансово-політичними групами регіональних відмінностей для отримання власних електоральних переваг. Внаслідок анексії Криму та неможливості проведення парламентських виборів на неконтрольованих територіях Донецької та Луганської областей правлячому блоку вдалося значно скоротити представлення в новообраному парламенті їхніх політичних опонентів з Опозиційного блоку (колишня Партія регіонів) та повністю виключити комуністів. У разі участі громадян згаданих регіонів у парламентських виборах політичні сили, що здобули перемогу та наразі формують коаліцію, мали б значно менше представлення у Верховній Раді, а Петру Порошенку не вдалося б отримати перемогу відразу у першому турі президентських виборів у травні ц. р.

Жодна політична програма партій чи блоків, які підписали коаліційну угоду (Народний фронт, Блок Петра Порошенка, Самопоміч, Радикальна партія Олега Ляшка та Батьківщина), не містить положення про національний діалог чи примирення або положень щодо вирішення питання повернення Криму до складу України чи реінтеграції неконтрольованих на сьогодні територій Донецької та Луганської областей. Ці питання також не згадуються й в коаліційній Угоді.

Згадані учасники політичного процесу розглядають конфлікт на Сході виключно як конфлікт із Росією, замовчуючи той факт, що у разі відсутності підґрунтя для внутрішніх розбіжностей в Україні Росія ніколи б не змогла скористатися ситуацією для своєї вигоди (як це, власне, відбулося на території інших південно-східних областей).

Лише політична програма Опозиційного блоку містить положення про необхідність «розробки та реалізації національного плану примирення, який би передбачав створення майданчику для діалогу представників місцевих рад з усіх регіонів України», а також «розробку та утвердження Концепції гуманітарного розвитку «Єдність у різноманітті». Більше того, лише Опозиційний блок згадує про необхідність захисту прав громадян України в Криму поряд із захистом прав переселенців, а також необхідність створення умов, за яких «жителі регіонів, що постраждали від військових дій, мають побачити свої перспективи у рамках єдиної України.

Водночас не слід ідеалізувати підхід Опозиційного блоку до вирішення питання об’єднання країни, оскільки до його складу входять особи, які у свій час активно працювали над розгойдуванням маятника «Схід – Захід», що спричинило переростання конфлікту у військову фазу. На сьогодні згадана політична сила використовує риторику щодо примирення та національного діалогу з метою відновлення своїх позицій в українській політиці для забезпечення власних інтересів, що постраждали внаслідок конфлікту.

Що стосується українського уряду та Президента, то свідченням їхнього небажання проводити державну політику національної єдності та примирення є офіційне самоусунення Києва з неконтрольованих районів Донбасу, припинення соціальних виплат на цих територіях та відмова вирішувати проблеми жителів, що досі залишаються громадянами України. Ще однією проблемою є неспроможність уряду протягом понад півроку забезпечити права переселенців із зони АТО та громадян України в Криму через відмову реформування застарілої адміністративної та дозвільної систем, успадкованих ще з радянських часів. Таким чином, Україна виявляється нездатною інтегрувати внутрішніх переселенців, котрі є найбільш активною частиною суспільства Донбасу та підтримують ідею єдиної України, а також кримчан, що виїхали з півострову або продовжують там жити, залишаючись громадянами України. Існує високий ризик, що такі громадяни, відчуваючи свою непотрібність українській державі, з часом розчаруються в ідеї єдиної України.

По-друге, враховуючи цілковиту неготовність Уряду проводити реформи та продовження існування старих корупційних схем, можна припустити, що правляча на сьогодні еліта зацікавлена в існуванні конфлікту на Сході та відсутності проведення національного діалогу. З одного боку, існування конфлікту слугує для неї виправданням відсутності реформ, а з іншого – створює сприятливі умові для чергового переділу фінансових активів та майна. Таким чином, ідея про повернення Криму до складу України та реінтеграції Донбасу шляхом створення привабливого проекту реформованої України стрімко втрачає перспективи на реалізацію.

Для досягнення мети врегулювання конфлікту на Сході України переговори та діалог мають вестися одночасно на трьох рівнях:

• міжнародні переговори за участю провідних геополітичних гравців, які були б присвячені пошуку рішень щодо реформи архітектури безпеки у регіоні та у світі. Україна, яка виступила головним каталізатором руйнування існуючої системи безпеки, повинна брати безпосередню участь у цих переговорах, а не виступати лише об’єктом домовленостей, при цьому пропонуючи та просуваючи власне бачення вирішення конфлікту з Росією у контексті глобальної безпеки. Наразі провідні країни ще не готові до вирішення питання нового світоустрою, що було продемонстровано під час останнього саміту Великої двадцятки у Брісбені. Час, потрібний для узгодження формату таких переговорів, зовнішньополітичне відомство України має використати для підвищення своєї ефективності та вироблення конкретних пропозицій до нового порядку денного міжнародних відносин;
• діалог між офіційним Києвом і ДНР та ЛНР для вирішення проблем громадян, що виникли внаслідок конфлікту. Розуміючи небажання офіційної влади сприяти легітимізації очільників самопроголошених республік, ці переговориможна вести на нижчому рівні, зокрема через Спеціального представника з питань національного діалогу або Міністра з питань примирення та реінтеграції, посади яких доцільно невідкладно створити. Український Уряд має продемонструвати свою готовність захищати інтереси усіх громадян України, а не лише тих, що проживають на контрольованих територіях. Такий підхід сприятиме створенню умов для внутрішньоукраїнського примирення, а також дасть надію громадянам України, які проживають на тимчасово окупованих територіях, на те, що законний правопорядок невдовзі буде відновлено;
• внутрішньоукраїнський діалог на суспільному рівні, спрямований на зростання рівня довіри між громадянами України з різних регіонів задля національної єдності. Такий діалог має відбуватися на низовому рівні та починатися із встановлення довіри, що може бути досягнуто шляхом реалізації спільних проектів, зокрема щодо відбудови зруйнованих територій, обмінів, спортивних змагань тощо. Після досягнення результатів у цьому напрямі стане можливим перехід до вироблення спільних узагальнених підходів щодо бачення майбутнього розвитку країни та створення політики національної єдності.

На жаль, на сьогодні не тільки уряд, а й частина громадянського суспільств в Україні не зовсім усвідомлюють важливості проведення національного діалогу для реінтеграції країни. Існує лише декілька ініціатив неурядових організацій, покликаних сприяти внутрішньоукраїнському примиренню. У той же час спостерігається велика кількість іноземних неурядових організацій, які намагаються реалізувати в Україні проекти національного діалогу, що несе низку ризиків для країни. Передусім ризикованість пов’язана із недостатнім володінням усією повнотою інформації щодо особливостей конфлікту, а також можливістю використання національного діалогу в Україні для переведення дискусії у потрібне зарубіжним акторам русло, що може не відповідати національним інтересам.

Україна має зрозуміти: якщо вона не займатиме активну позицію у проведенні діалогу на усіх згаданих рівнях, то це за неї будуть робити інші зацікавлені сторони. Такий підхід сприятиме подальшій маргіналізації країни та її існуванню у якості об’єкту міжнародних відносин, а також при потребі реалізації нових можливих сценаріїв розколу країни.