Олег Ширяєв – командир 225-го окремого штурмового полку ЗСУ, Герой України, ветеран АТО. За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну пройшов шлях від рядового бійця до командира полку.
В інтерв’ю “Апострофу” він розповів, як ставиться до вимоги Україні вийти з Донецької та Луганської областей, як оцінює нового міністра оборони, як його полк працює з новоприбулими й ставиться до СЗЧ, а також про мету, яку повинні поділяти всі українці.
– Побачив нову, яку оприлюднило видання Financial Times про те, що США готові допомагати надалі Україні, якщо Україна виведе війська з Донецької та Луганської областей. Білий дім одразу спростував цю новину, але ми з вами бачимо цей дискурс в інформаційному просторі.
Розумію, що ви людина військова, ви будете виконувати накази політичного керівництва. Поза тим, що ви думаєте про такого роду вимоги до України?
– Так і є. Я людина військова, ми виконуємо накази. Моя суто суб'єктивна думка: я не розумію, як можна кинути людей у Краматорську, у Слов'янську, які ототожнюють себе з Україною, з нашою державою.
Я досить багато часу повоював на Донецькому напрямку, на Луганському напрямку. Мені шкода цього населення і шкода, що можуть бути до нас такі вимоги. Я думаю, їх неможливо виконати.
Мені б не хотілося, щоб наше військово-політичне керівництво попалося на такий вибір.
З військового погляду це теж неправильно, бо ми маємо там досить серйозні укріплення, велику агломерацію і воювати ще можна довго.
Наприклад, Франція під час Другої світової була повністю окупована нацистською Німеччиною, але за допомогою союзників повернула свою територію. Повернули та ж Польща і досить багато інших країн.
– Тобто, союзники не вимагали від Франції, щоб вона віддала частину своєї території.
– Я добре знаю історію Другої світової і не пам'ятаю там таких вимог. Це неправильно. Краще б партнери допомогли нам перемогти.
Чи може Україна сама перемогти? Так, може, але за допомогою цивілізованого Заходу. Європа, Велика Британія і Сполучені Штати повинні далі допомагати.
Я завжди кажу, що Америка ніколи не змінить своє ставлення до Російської Федерації. Ніколи. Я впевнений, що Америка завжди буде нам допомагати тим чи іншим шляхом.
Я не думаю, що наше військово-політичне керівництво не зможе виграти цей політичний дискурс. Володимир Зеленський досвідчена людина в політиці. Інший, чесно кажучи, вже б спікся… Тому, я думаю, він зможе знайти вихід з цієї ситуації.
– Пане майоре, якщо говорити про напад Росії на Україну в 2014 році, це вже майже два терміни Другої світової війни, це може означати, що ми маємо бути готові й до третього терміну? У такому разі, де нам брати ресурси? Де нам брати сили? Де нам брати людей, зрештою? Вам, як командиру полку, ця проблема, я думаю, добре відома.
– Так. На жаль, добре цю проблему знаю. Вона досить гостро стоїть зараз.
Я маю надію, пов'язану з приходом у Міністерство оборони нового міністра. Вивчаю, що він каже і що намагається запроваджувати, які амбітні цілі перед собою ставить.
У нас немає іншого шляху, ніж боротися, розумієте? Той, хто здається, віддає себе на милість переможця. Це нічим добрим не скінчиться для нас як нації, як держави.
Я думаю, що ми повинні боротися і впроваджувати більше дронової компоненти у військах. Це суттєва складова сучасної війни, де ми і противник маємо унікальний досвід. На жаль, противник намагається нас наздоганяти, а в деяких питаннях і випереджати. Складова дронової компоненти досить серйозна.
Плюс ми повинні змінити деякі, скажімо так, підходи стратегічні. Наприклад, вбивство командувача якоїсь армії “x” Російської Федерації суттєво не вплине на ситуацію на полі бою. Штовхають війну командири тактичної ланки. Це командири батальйонів і командири рот, ті, хто на полі бою.
– Ви ж, до речі, захоплювали ворожий командний пункт?
– Не один захоплювали й мали на той момент унікальні документи – мапи з розташуванням підрозділів, точними координатами артилерії й мінування. На той момент в цих операціях ми мали успіх і знищували командирів тактичної ланки при штурмових діях.
Я хочу сказати, якщо ми будемо знищувати командирів тактичної ланки разом з їхньою дроновою компонентою, тобто завдавати ударів, знищувати все, що пов'язане з дронами, саме це принесе успіх на полі бою.
Зараз противник використовує ті самі методи, які використовуємо ми. Це обрізання нашої логістики, дистанційне мінування, супровід своїх груп, які проводять інфільтрацію в міжпозиційний простір наших військ.
– Оці проникнення маленькими штурмовими групами?
– Проникнення задля того, щоб або накопичитися, або провести якусь роботу на шляхах логістики, тобто здійснити засідки, унеможливити підвіз води, їжі, боєприпасів, палива, зарядок й таке інше.
– Диверсійні дії, так?
– Саме так, диверсійні дії, але розумієте, це ж роблять звичайні солдати, й це все супроводжується дронами, а інколи там просто на мапі, – вони використовують програму Альпіна, – промальовують маршрути. Іноді по одному, іноді групами, малими групами два-три військовослужбовці противника здійснюють проникнення.
Що це дає? По-перше, ефект паніки, тому що не всі наші підрозділи можуть стійко та непохитно триматися, коли є противник в тилу. Тобто проводити антидиверсійну роботу, робити зачистку.
На що ми можемо опиратися, коли проводимо такі зачистки? Ми опираємося на пеленгацію, на виявлення цих груп і відправлення туди наших груп з метою блокування і подальшого проведення там ударно-пошукових дій і знищення противника.
– Пане Олеже, а ось цей епізод, коли москалі показали захоплений український командний пункт на Запоріжжі, на вашу думку, як командира полку, це був наслідок того, про що ви зараз говорите, паніки?
– До того, що відбулося в Гуляйполі, на Запорізькому напрямку, призвели інші речі. Я досить гарно пам'ятаю цей момент і підрозділи з нашого боку, які там стояли.
Це була 102-га бригада ТРО, яка відійшла з позиції через низький моральний стан, на жаль, через те, що не допрацювали їх командири. Тобто вони не мої підлеглі і мені важко коментувати і підібрати слова, як це називається. Я досить ясно можу виразитися з цього приводу, але я вважаю це некоректним. Тому я просто скажу коротко, що вони відійшли, оголивши певну ділянку фронту.
Це прикро, тому що там залишились інші, яким зайшли в тил. Це були і мої солдати. Нам довелося воювати вкругову, виставляти нові рубежі і так далі.
До чого веде така поведінка, несанкціонований відхід з позиції? Згідно з бойовим статутом, маневр на відхід дозволяється тільки з дозволу старшого начальника. У них такого дозволу не було, я впевнений, що призводило до дружнього вогню і так далі на полі бою.
Це досить серйозно, тому що тільки через взаємодію можна дізнатися, що відбувається в тому чи іншому підрозділі, в даному випадку суміжному підрозділі, який стоїть в тебе під боком. Я впевнений, що ті солдати, які відійшли з позиції, не усвідомлювали наслідків, а їхні командири недопрацювали й не розказали їм саме про наслідки, які можуть бути.
Там, де хтось не може стояти стійко і непохитно, з'являємося ми й працюємо над тим, щоб стабілізувати ситуацію.
– Тобто полк кидають в ті місця, де…
– Не кидають, мені не подобається слово кидають.
– Спрямовують.
– Спрямовують, ми отримуємо задачу. У бойовому розпорядженні два речення, що ми повинні здійснити, які координати і так далі.
Далі я повинен цю задачу розкрити своїм підлеглим, і підлеглі повинні туди відбути, провести рекогносцировку, підготовку. Іноді це провести досить важко, бо ситуація вимагає негайного втручання і розв'язування важких питань.
– Ви командир штурмового полку. От сама назва передбачає, що це люди, які йдуть на штурм, ризикують…
– Ці люди ризикують найціннішим – своїм життям.
– Своїм життям. Які у вас втрати? Я маю на увазі не кількісні, а якщо говорити в порівнянні з іншими підрозділами.
– Є, звісно, статистика. Я її постійно порівнюю з тими підрозділами, на допомогу яким ми приходимо. Якщо є паніка і підрозділи знімаються з напрямку, вони несуть більші втрати, ніж несемо ми при веденні штурмових дій.
– Це результат підготовки?
– Це результат дисципліни і результат того, що ми контролюємо процес і заходимо на напрямок, контролюємо кожну штурмову групу. У нас є перше – зв'язок, друге – доставка на позиції в той чи інший спосіб провізії, боєприпасів, медикаментів і так далі. Ми забезпечуємо це в різний спосіб.
Головне – це розуміння задачі, оцінка, прийняття рішення. Одні тікають і несуть втрати через те, що, вибачте, вони бовдури, кинули своїх солдатів напризволяще. А ми заходимо рятувати ситуацію.
Всі розуміють, що рятувати ситуацію завжди досить важко. Ми б не несли втрати, які маємо, якби деякі інші працювали зі своїм особовим складом. Отака от ситуація.
– Тут же величезний момент є психологічний, от до вас приходять люди, скажіть відверто, вони в шоці, що вони опинилися в штурмовому підрозділі? Я розумію, що частина йде свідомо, але ж не всі йдуть свідомо. Могли опинитися в артилерії, в авіації, в якихось інших підрозділах. Тут їм кажуть: "Ви штурмовики".
Як командир полку, ви виходите до цих людей, дивитесь їм в очі, що ви їм кажете? Чи ви їх заспокоюєте, чи ви їм щось пояснюєте? Взагалі, як ви до них звертаєтесь? Як командир: "Синки, ви тут, ми воюємо", або воїни. Людей спочатку, мені здається, треба заспокоїти?
– Ви праві. Ми повинні дійсно зустріти особовий склад, і він повинен адаптуватися, усвідомити, куди він потрапив. Я завжди орієнтую, що легко не буде, але вони не повинні лякатися того, що на даний момент вони проходять службу в штурмовому підрозділі.
Насправді зараз всі підрозділи виконують приблизно одні й ті самі задачі. Деякі підрозділи більш боєздатні через навченість особового складу, через те, що певний проміжок часу ми росли еволюційним шляхом і в нас команда однодумців постійно збільшується.
Ми відрізняємося від інших підрозділів тим, що досить багато людей стали офіцерами з рядового і сержантського складу.
– Ви з рядового бійця стали командиром полку, так?
– Так, я з рядового став офіцером, отримав первинне офіцерське звання, потім вже отримав військову освіту і продовжую навчатись. Так само весь наш керівний склад, бо у нас небагато кадрових офіцерів.
Вони є, звісно, ми отримуємо поповнення в тому числі з військових вишів. Залучаємо їх до служби, вони керують і взводами, і ротами, стають командирами батальйонів. Ми рухаємось командою і зростаємо командою.
У першу чергу, відбираємо людей за їхніми здібностями. У штаті штурмового батальйону є рота ударних безпілотних авіаційних комплексів. Навіть якщо весь штат забитий, а ми розуміємо, що людина має здібності, то створюємо позаштатні екіпажі безпілотників, Mavic, FPV, важкі бомбери, НРК і так далі. У цьому немає проблеми.
Головне – це знайти хист людини. Людина може бути гарним водієм і при створенні певних умов може виконувати задачі на бронетехніці. Якщо її обварити досить гарно і щільно, чим ми займаємось. Цей досвід я перейняв у Першого штурмового полку. Вони серйозні хлопці, командир нещодавно отримав звання Героя України. Вони поділились досвідом, як вони обшивають техніку.
– Тобто ви це робите в своїй майстерні, так? Техніка приходить до вас?
– Так, є ремонтно-відновлювальний батальйон, який займається саме цими справами. На техніку, що приходить з заводу, ми додаємо РЕБ, ту обварку, яка працюватиме і від дистанційного мінування…
– Але погодьтеся, ви отримуєте напівфабрикат. От я, можливо, помиляюсь, але і РЕБ, і обварка вже мала б прийти у війська.
– Місце, час, обставини. Людина, яка виробляє і продає техніку, я не знаю, може, не зацікавлена, може, не має досвіду залучення цієї техніки в бойових діях. Ми допрацьовуємо техніку самі, так.
– У нас, у журналістів, нещодавно була зустріч з новим міністром оборони Михайлом Федоровим. Я у нього запитав щодо постачання війська, тому що багато нарікань з фронту і люди, ви зараз це підтвердили, своїми руками все це доопрацьовують. На мою думку, так не повинно бути.
На що міністр сказав, що, звісно, треба розбиратися з системою закупівель, як це відбувається і чому є люди, які чомусь зацікавлені поставити на фронт напівфабрикат.
Наскільки я зрозумів, він говорить про те, що кілзона має по максимуму бути насичена роботизованими, автоматизованими і безпілотними системами. Це не просто зробити, звичайно, і це поступово, але щоб присутність людини постійно зменшувалась в цій кілзоні. Грубо кажучи, щоб і вашу штурмову роботу більше робили роботи.
Що ви думаєте, наскільки це реально? Що нам потрібно зробити, щоб перемогти ворога в цій компоненті, розуміючи, що росіяни теж розвиваються і у них є підтримка з боку Китаю і Північної Кореї?
– Михайло Федоров дійсно має рацію. Це досить серйозні речі і, звісно, ми повинні так і рухатись. Ви правильно зазначили, що поступово, я повністю згоден з цим.
Ми зараз б'ємо на стратегічному рівні, наприклад, військово-промисловий комплекс противника, нафтобази, логістику. Це правильно. Це повинно залишитись. Це перше.
Друге, тими самими засобами, які мають серйозну вагу, наприклад, від 50 кг бойової частини, ми повинні знайти на це кошти і бити по передньому краю, по пілотах противника і по командним пунктам противника.
Ви навіть не уявляєте, яку кількість КАБів, авіаударів по пілотах нашого підрозділу завдає противник за добу. Буває до 30 ударів в смугу.
Я впевнений, що кожен командир підрозділу, який воює і має бойовий досвід, підтвердить, що якщо противник виявляє наших пілотів, він намагається їх просто стерти з обличчя землі.
– І ворог цілеспрямовано полює за екіпажами.
– Звісно, бо якщо він вибиває наших дронщиків, розвідників і ударні дрони, йому легше просуватися. Звісно, якщо ми будемо робити те ж саме, нам буде значно легше просуватися.
На всіх операціях, де ми заставали противника зненацька, тобто був досить сильно виражений ефект раптовості, противник, якщо навіть очікував нас, не встиг зробити правильні маневри, тобто підкріпити напрямки, де ми працюємо.
У нас виходило зайти, просунутись, знищити противника, закріпитись, зайняти той чи інший населений пункт. Потім ми завжди впираємося в одну і ту ж саму історію: противник починає підтягувати найефективніші підрозділи сил безпілотних систем.
– А вони розуміють, що працюють проти вас, так?
– Вони розуміють і вони підтягують найкращих, наприклад, "Рубікон" і так далі.
У противника теж є досить серйозні підрозділи БПЛА. Починається те, що я називаю операція “нервотрьопка”. Починають завдавати ударів по логістиці, стає дедалі важче пересуватися.
Звісно, ми намагаємося знаходити виходи з цієї ситуації: або погодні умови, або групи розмінування по маршрутам, які ходять, відстрілюють тих ждунів, яких залишає противник на маршрутах. На кожну дію є протидія, але це все час.є
– Я знаю, що професійні військові і ви в тому числі ніколи не недооцінюють ворога, правда? Ви вивчаєте Росію по-своєму. У нас тут є цілі інститути, які ворожу країну вивчають. Ви вивчаєте по портрету тих, хто воює проти вас, проти вашого підрозділу.
Більше того, ви ж кілька разів переходили державний кордон України. Була ж така історія?
– Була, так.
– Що там всередині Росії відбувається на рівні вашого уявлення щодо ворога, щодо населення, яке зустрічали українські війська в Курській області, наприклад? Наскільки Росія готова і надалі вести настільки виснажливу війну?
– Я думаю, Росію з часом чекають серйозні соціально-політичні потрясіння. Це закономірно, тому що історія рухається по спіралі, і в них буде новий виток цієї спіралі.
Проявлятися це буде в тому, що у малих народів Росії, які мають частку в федеративному утворенні, прокидатиметься свідомість. Вони шануватимуть свою мову, свою культуру, релігію і так далі. Це вже насправді відбувається.
– Але це дуже довгий процес.
– Це довгий процес, але в сучасному світі все може вибухнути швидко. Бац, і сірник запалав.
Я думаю, це одна з причин, чому Путін не хоче зупиняти війну, бо він розуміє, що його чекає війна вже всередині. Путін погано закінчить.
– Вам доводилося чути, що росіяни в процесі цієї війни вже стерли, так би мовити, перший основний склад своєї армії? Чи кістяк вони зберегли?
– 100% вони його стерли. Усіх бойових контрактників вони стерли.
Все, що вижило і зайняло ланки управління тактичного рівня, оперативного в деяких підрозділах – це люди з унікальним бойовим досвідом, які вміють воювати. Це факт.
Як вони працюють з особовим складом? Ми брали в полон військовослужбовців противника, які розповідали, що в них курс базової підготовки тривав два тижні. Деякі розповідали, що курс підготовки тривав два місяці. Тобто буває різне. Різні підрозділи по-різному готують.
Напевно, є різні вимоги, постановка задач і так далі. Недооцінювати їх не слід, бойовий досвід їхні командири мають, керувати військами вони вміють. Барани, керовані левом, завжди переможуть левів, керованих бараном.
– Який найбільш боєздатний ворожий підрозділ, з яким ви воювали?
– Це декілька підрозділів. Звісно, “Вагнер”, коли він існував, за часів Пригожина. Далі вони розповзлися по військам. Ми досить багато зустрічалися з колишніми вагнерівцями по всій армії.
Вони були принаймні в 810-й морській піхоті, вони були і в мотострілкових підрозділах, і в десантних підрозділах. “Вагнер” – це дисципліна, досить добра підготовка. У них є певний командний дух, вони тримаються своїми групами.
– Цікаво, вороги якось намагались на вас виходити, а як на командира полку?
– Вони мене постійно атакують медійно.
– Тобто вони вас знають?
– Знають, постійно вигадують про мене ті чи інші історії, підігрівають їх. Іноді наша жовта преса деяка підхоплює. Та, звісно, вони мене добре знають. Я впевнений.
– Ви так спокійно на все реагуєте, навіть говорите там, де хотіли б щось міцне сказати: "Це було б некоректно". Окрім того, що ви військовий, ви спортсмен. У вас якась психологічна система підготовки, так? Тому що ми ж говоримо про дуже непрості справи, командувати штурмовим полком і, відповідно, заряджати людей і якось їх заспокоювати. Це треба, щоб була якась власна система тримати себе постійно в формі?
– Це, знаєте, як спосіб життя. Я не вважаю це якоюсь системою. Це, напевно, ті догмати, яких я дотримуюсь і впроваджую на оточуючих.
Стосовно психологічної підготовки, деякі моменти, звісно, ми даємо нашим солдатам. У нас працює група психологів.
Розумієте, контроль – це основна функція управління. Як людина, яка керує підрозділом, я повинен контролювати, бо я відповідаю і за бойову підготовку, і за виконання завдань. Звісно, завдання бувають різної, скажімо так, складності.
Я вважаю некоректним, коли офіцери виносять свої задачі назагал, коментують. Я цього робити не буду, бо ми всі давали присягу, в тому числі виконувати накази. Вони ж не народжуються на порожньому місці.
Звісно, ми несемо втрати, як і будь-який підрозділ, не тільки штурмовий. Ті, хто намагається сказати, що ми м'ясні підрозділи, або якісь м'ясні командири і так далі… Напевно, людям, які це говорять, просто вигідно так говорити, або просто є стереотип. Це вигідно нашому противнику насамперед, тому що ми воююча країна.
Я ставлюсь до критики досить спокійно. Я намагаюсь завжди виділяти головне, щоб прийняти правильне рішення і дійти до потрібної мети. Далі поступово розбиваю задачу на декілька етапів і її виконую.
Те ж саме стосується підготовки, це і моральна складова. Звісно, новоприбулі повинні бачити командира. Ми паралельно воюємо, але треба виділити час поспілкуватись зі мною, як з командиром полку. Я проводжу зустрічі з військовослужбовцями.
Далі, звісно, уже працюють командири підрозділів, тобто батальйонів, окремі роти, в які попадають ті чи інші військовослужбовці в залежності від свого хисту. Далі вже етапи підготовки: базовий курс і потім навчання за фахом.
– Все це ви проводите вже в підрозділі після проведення БЗВП?
– Ми і БЗВП самі проводимо.
– Вам же доводилось ставити бойову задачу із розумінням, що навряд чи люди повернуться назад? Я знаю командирів, які страждають після цього. Чи вибудовується так операція, що шанс залишитись живим залишається?
– Завжди є шанс залишитись живим. Завжди.
– Але він може бути мінімальним?
– Задачі батальйонів – працювати на тактичному рівні. Ті засоби, які є в мене, як у командира полку – розвідувальні і ударні, тобто батальйон і артилерійський дивізіон, плюс розвідка – я повинен застосовувати і працювати на оперативну глибину.
Мені треба підрозділи так розвинути і приготувати, щоб батальйон сам виконував задачі на тактичному рівні, а саме міг дивитися перед собою, супроводжувати свої групи, супроводжувати виконання завдання, супроводжувати артилерію батальйонного рівня, супроводжувати підтримку на техніці, зачищати інфільтрованого противника і так далі. Це досить складно, і такі комбати в мене є.
У мене є комбати-герої України, які реально достойно виконують задачі з мінімальними втратами. Звісно, не можна всіх рівняти під одні стандарти.
– Я розумію. Ви самі формуєте ці стандарти, чи це стандарти країн НАТО?
– Я вів до того, що я повинен своїми засобами працювати на оперативну глибину (тобто не допустити, щоб противник доходив до моїх підрозділів), вражати пілотів, артилерію противника, командні пункти. Це в ідеальній складовій.
Але не ідеальна складова – це ти заходиш на будь-який напрямок, а там стоїть підрозділ-суміжник – не обов'язково ТРО, це може бути окремий механізований, будь-який, сухопутка і так далі – і в цього підрозділу на бригаду, наприклад, дві-три трансляції, два-три FPV на бригаду.
– Це вкрай мало.
– Це вкрай мало.
– Для порівняння, у вас скільки?
– Давайте так, щоб я не говорив конкретику, але у мене більше. Через це ми туди дивимось і намагаємось допомогти. Я не кажу, що ми – це аксіома, що ми прийшли і все. Це далеко не так. Це досить важкий процес, щоб стабілізувати ситуацію.
По-перше, там, де ти стоїш, відбувається пекло. Пекло ще відбувається у сусіда, де я повинен допомогти. Бо якщо я йому не допоможу, його прорвуть, мені противник зайде у фланг і буде заходити мені в тил, відрізаючи, тріпати нерви.
Я сам люблю це робити, тому краще, щоб ні в кого не сипалося і створити умови для того, щоб ми зайшли і робили нерви противнику. Пам'ятаєте прислів'я: війна – херня, головне – маневр. Воно, в принципі, до цього і зводиться.
– До підготовки по суті справи, так?
– До підготовки і до можливості правильно… Бо коли закриваєшся і від противника, і від сусіда, бо він надає брехливу інформацію про роботу свого підрозділу, про стан, положення і так далі…
Не буває так, що населений пункт, навіть невеличкий в одну вулицю довжиною в кілометр, тримається двома позиціями. Це неможливо, вибачте. Це я суто вам кажу з практики.
– А командири, які передають неправдиву інформацію, усвідомлюють, що своїх підставляють при цьому? Я розумію, їм це приємно для звітності в Генштабі.
– Вони не усвідомлюють, тому що за це відсутня відповідальність. Банальна річ, відповідальність. Все, крапка.
Якщо б він усвідомлював, що за це, наприклад, до в'язниці сяде…
– Ви ж з ними зустрічаєтесь за певних обставин і очевидно не кажете: "Дякую тобі, побратиме".
– Так, я не хотів би про це розповідати. Буває різне, але ми не переходимо межу.
– Я хочу уточнити, базову військову підготовку ви з нуля в полку проводите?
– З нуля. Так, є розподіл, коли відповідно розподілу ми отримуємо людей з навчальних центрів, але для мене краще – я завжди це кажу і головнокомандувачу – коли я проводжу базову військову підготовку сам.
Я тоді розумію, що це за люди. Я розумію, що від них очікувати. Командири з ними знайомі, і коли люди проходять базову військову підготовку, вони один з одним перейзнайомилися і розуміють, що Вася так виглядає, а отак от виглядає Коля з другої роти і так далі. Вони на полі бою будуть розуміти, з ким вони працюють.
Дивіться, логіка. Отримали людей з БЗВП з навчального центру “х”. Вони приїхали, їх видернули і розпорошили по підрозділам. Буває, вони з різних взагалі рот. Вони потрапляють в різні підрозділи, розподіляються відповідно по підрозділах полку і все. Людина не знає ту людину, яка з ним працює.
Дякую Богу, що зараз є той адаптаційний період. Ці 14 днів, коли ми повинні їх тримати у себе і вони повинні адаптуватися до нашого підрозділу. Ми намагаємося подовжити цей термін, щоб людина пройшла нашу підготовку. Таких людей зараз менше, ми в основному рекрутуємо досить багато самі.
– Тут ми з вами повертаємось до того, як потрібно переконати людину йти в штурмовий підрозділ. Те, що називається самовільне залишення частини, для вас є серйозною проблемою?
– Ні, це не є для нас проблема. Такі, в принципі, випадки є. Мені вони не подобаються. Мені взагалі не подобаються всі, хто самовільно залишив будь-яку військову частину.
Я розумію, що можуть бути проблеми різного характеру і це все індивідуальні ситуації, але, вибачте, зараз іде війна і СЗЧ – це ненормально. І те, що зараз військовослужбовці мають можливість бігати з підрозділу в підрозділ – це не нормально.
Мені це не подобається, я не вважаю, що це правильно. Я вважаю, що це може призвести до катастрофи, бо, вибачте, йому тут не сподобалось, там не сподобалось, і доки він так буде бігати? Це все повинно бути криміналізовано і однозначну оцінку повинні давати правоохоронці. Вона повинна бути чітка.
І чітка позиція по командирам батальйонів, бригад і інших рівнів. Розслідування повинні проводитись об'єктивно, що призвело до прориву на такому-то напрямку. Призвели такі фактори, наприклад, нова бригада утворювалася протягом півроку, протягом півроку вони десь у Польщі чи Франції пили пиво, ходили на полігон і приїхали зі скаргами, що нас нічого французи не навчили, бо французи давно забули, що таке війна.
Давайте розбиратись, чого вас не навчили. В армію оформили, присягу ви прийняли, форму і екіпіровку, озброєння вам дали. Вас навчили користуватися аптечками, зброєю. Яку ви проходили підготовку по інженерці, наприклад, яка була індивідуальна підготовка, колективна підготовка, які вправи ви виконували, як ви злагоджувались, чи пояснювали вам, як потрібно готуватися до операції, чи пояснювали банальні речі. Це як в дитячому садочку. Воно так працює.
От ви виходите на задачу. Погодні умови. Скільки ми можемо пробути на задачі? Наприклад, місячний термін. Це реалії, що військовослужбовець може просидіти до 100 днів на позиції. Це факт.
Це через те, що коли він заходить, там одні умови, він виконує задачу, або просувається, або інші речі відбуваються, або він сидить в глухій обороні, або хтось десь посипався, як було зі 102-ю бригадою – їм зайшли в тил, і вони суто в круговій. Іде постачання скидами води, їжі, боєприпасів і так далі. Він там відбуває якийсь термін.
Це повинен спрогнозувати командир? Так, повинен. Подивитися погодні умови, відповідно погодних умов військовослужбовець повинен що зробити? Одягнутись. Це як в дитячому садочку, але хтось повинен бути тим керівником.
– Як ви як керівник пояснюєте людям, які до вас прийшли, що всі ці історії СЗЧ вам дуже не подобаються і що, мабуть, буде якась відповідальність? У вас якась спеціальна термінологія для цього є? Мені здається, що цей досвід принаймні має бути відомим і зрозумілим, якщо в підрозділі менше СЗЧ, ніж там в інших частинах.
– Насправді ми отримуємо досить багато СЗЧшників з інших військових частин. Ті, хто приходять, стають на тимчасовий облік і далі ми їх оформлюємо.
Буває по-різному. Когось впіймали, привезли, а він в шкарпетках домашніх і в халаті. Бувало і таке. Десь його спіймали, коли виходив за цигарками, наприклад. Є різні історії, в тому числі кумедні історії теж є. Різні люди.
Але їм подобається наш підрозділ, їм подобається, що все дисципліновано, зрозуміло. Є правила, немає алкоголю, наркотиків і є контроль з нашого боку. Ми даємо все необхідне щодо речового забезпечення, екіпіровки, озброєння, будь-яку підготовку, якщо людина сама зголосилася бути розвідником, снайпером і так далі.
Я більш схиляюсь до того, що якщо військовослужбовець втік з іншої частини, то в принципі краще сісти з ним проговорити, чому це відбулося, щоб збагнути його мету. Є ті, хто може пояснити, є ті, хто не може пояснити, бо армія – зріз суспільства, в армії різні люди. Дехто вміє писати і читати, а дехто не дуже. Всі в основному вміють, але у всіх різний рівень підготовки по життю, тому і мета у всіх різна.
Хтось пішов у СЗЧ, бо дружина була вагітна і командир не відпускав. Комусь не сподобалося. Хтось утік через те, що рідні нарадили втекти і він втік, бо розумів, що йде на бойову задачу і побоявся.
Це досить складна тема. Спілкуємось, виявляємо, чому вони втекли з тих військових частин, намагаємось знайти ключик до людини. От що б йому хотілось, чим би він хотів займатись. Може, він мріяв стати дронщиком або розвідником, снайпером, водієм бронемашини.
.jpg)
– Ви ж воюєте ще з часів АТО. Потім у вас було навчання. От наскільки наша освіта зараз дає фахових офіцерів, зважаючи на те, що характер війни змінився? Чи бачите ви по тим молодим офіцерам, які приходять в полк, що їх вже, якщо і перенавчати, то мінімально треба?
– Це залежить від людини, ви ж розумієте, це все суб'єктивно. Але ті базові знання, які вони отримують у військовому виші, їх, звісно, недостатньо.
У мене офіцери, які не були кадровими офіцерами, а стали ними на війні. Вони знають і розуміють значно більше, і ситуацію краще ловлять на ходу, ніж ті кадрові офіцери. Кадрова система - це досить складна річ.
Серед них все одно є досить серйозні хлопці, які хочуть пройти цей шлях, бути взводним і керувати взводом на полі бою. Є такі, які приходять, отримують бойовий досвід і рухаються далі кар'єрними сходами.
Як є різні солдати, також є і різні офіцери. Але хто хоче працювати – всі можливості в армії є. Армія насправді дає досить багато можливостей.
– Водночас в армії все одно бюрократія існує, погодьтеся. Тут питання в рівні цієї бюрократії.
– Існує, але до неї можна пристосуватися. Я маю на увазі правильно розуміти, як це працює, і з цим можна працювати.
– На вашому прикладі, як вам вдалося від солдата пройти до командира полку? Як сталося так, що вам, я це слово застосую, дозволили створити полк, який ви очолюєте? Зважаючи на те, що в армії і своя субординація, і бюрократія досі присутні. Певний рівень бюрократії просто необхідний, він має бути.
– Має бути, так. Розумієте, я завжди мріяв стати військовим і служив строкову службу, маючи вищу освіту.
– Це вже в українській армії?
– В українській армії, звісно. Мені не так багато років – 39, тому я не вважаю себе якимось застарілим.
Служив строкову службу, це було моє рішення, хоча я мав вищу освіту, але відмовився від кадрової підготовки на базі вищого навчального закладу. Пішов служити строкову службу, бо хотів. Пішов воювати в АТО, бо хотів. Пішов воювати у повномасштабну, бо хотів.
Брав на себе відповідальність, розбирався по питаннях і так далі. Я не вважаю себе якимось унікальним випадком, таких насправді в армії достатньо. Я такий не один.
– На вашу думку, бойові офіцери, які пройшли цю війну, вони з якогось моменту мають домінувати в системі Сил оборони?
– 100%.
– Це відбувається зараз?
– Поступово бойові з'являються і досить тверезі думки впроваджують, і практичні речі теж впроваджують. Це ж все поступова річ.
– Я повернусь зараз знову до політики. Ви вбачаєте можливість, що ця війна зараз якось буде спинена? Не знаю, як. Україні скажуть: "От є такі умови", можливо, підпишуть якусь угоду. При тому навіть якщо таке відбудеться, це буде сигнал підготовки до наступної війни.
– 100%. Давайте просто систематизуємо те, що ви сказали, тому що ви сказали правильну річ. Перше, якщо домовляться, то очікуємо другий раунд. 100% він буде.
Друге, якщо не домовляться, то ми повинні воювати далі тут. А що робити? Здатися, щоб що? Довічно сидіти в тюрмі в Російській Федерації?
Здатися, щоб що? Щоб вони прийшли сюди, і що вони тут запровадять? Як це буде називатися? Хто буде керувати? Вони? Навіщо ми тоді весь цей час воювали? Здати Слов'янськ з Краматорськом й інші міста на Донеччині, на Донбасі, щоб що? А куди подіти місцеве населення?
– Скажуть вивозьте. Все може бути.
– Я закінчу. Знаєте, якщо є в країні такі офіцери, які можуть віддати життя за цю країну, то ця країна буде існувати далі. Це нормальний приклад, і у нас такі офіцери є. Якщо є такі чиновники в нашій країні, які не будуть вдаватись до корупції, то нашій країні бути і розвиватись. Такі у нас теж є. Це все окремі випадки, але вони є.
Я впевнений, що Україна далі буде існувати, от 100%. Росія нас не переможе. Зараз мають вони частковий успіх, але якою ціною цей успіх? Тут є інша сторона, ми платимо за те, що їх стримуємо. Це вартує життів, на жаль. Чи нормально це, чи не нормально? Вже є, як є. Є війна. Відповідно до війни все повинно налаштуватись на війну. Вся і держава, і народ, і всі бізнесмени.
Про мирне життя мріяти зараз зарано. Іншого немає просто, і все. Ми повинні воювати і вибудовувати наступні кроки так, як цього вимагає місце, час і обставини.
На жаль, це призведе до втрати території. Скоріше так, ніж ні. На жаль, це призведе до загибелі наших бійців і цивільного населення. Це відбувається і продовжує відбуватися.
Я казав, що я постійно виділяю найголовніше з того всього хаосу, який нас оточує. Повинна бути одна мета – перемогти державу-агресора. Цю мету повинні розділяти всі, від малого до великого. Від людини, що мешкає на заході, на сході, на півночі, на півдні і в центральній Україні. Всі повинні мати одну мету і гуртуватися навколо цієї мети.
А все інше – як себе поводить ТЦК, як себе поводить той чи інший чиновник, хтось кудись утік, хтось замішаний у тих чи інших скандалах, все, що на весь цей інформаційний вентилятор потрапляє, – це кола на воді. Є одна мета – це перемога. Більше нічого.
