Багато років я спостерігаю за професійною діяльністю українських антикорупціонерів. За цей час боротьба з корупцією в Україні перетворилася не просто на державну політику, а на цілу індустрію: громадські організації, аналітичні центри, міжнародні програми, експерти, моніторинги, тренінги, конференції, рейтинги, дослідження, адвокаційні кампанії.
І все це коштує дуже немалих грошей.
Кілька разів я знаходив час відвідувати подібні форуми. Зазвичай картина була приблизно однакова: переможні реляції, красиві презентації, панелі про «наступний етап реформи», правильні англійські терміни й не завжди правильна англійська мова.
Минали роки. З віком я теж вивчив англійську, сам навчився робити презентації й, мабуть, став трохи менш вразливим до магії PowerPoint. А тому в мене залишилося дуже просте професійне питання юриста: де результат і скільки він коштував?
Особливо актуально воно звучить сьогодні.
До речі, фразу «корупції стало більше», яку зараз активно приписують директору НАБУ Семену Кривоносу, я в такому формулюванні у нього не знайшов і тому цитувати від його імені не буду. Натомість на спільному брифінгу НАБУ і САП значно жорсткіше висловився керівник САП Олександр Клименко:
«Корупція в Україні не зменшується… якщо говорити про топ-корупцію, то вона навіть зростає».
А директор НАБУ Семен Кривонос днем раніше говорив про «трансформацію корупції» та появу впливових бенефіціарів у великих компаніях-постачальниках озброєння.
Тож після більш ніж десяти років антикорупційної реформи питання про її економічну ефективність точно не можна вважати маргінальним.
Майже 797 мільйонів: що насправді показують ці цифри
Мене зацікавила цифра, яка останнім часом активно гуляє інформаційним простором: майже 797 млн грн, які у 2025 році отримали громадські та антикорупційні організації.
Я вирішив подивитися, що стоїть за цими цифрами, і перевірив відкриті дані фінансової звітності самих юридичних осіб.
Центр економічної стратегії - дохід за 2025 рік 120,247 млн грн, 18 працівників.
Transparency International Ukraine - 88,373 млн грн, 23 працівники.
Інститут масової інформації - 61,174 млн грн.
Фундація DEJURE - 53,352 млн грн, за відкритими даними - 5 працівників.
Центр протидії корупції - 51,499 млн грн.
Щодо ZMINA відкриті дані показують близько 82,7 млн грн доходу за 2025 рік.
І тут важливо не підміняти поняття. Ці цифри - не встановлені слідством збитки і не суми, які хтось визнав викраденими. Це показники річного доходу юридичних осіб. А дохід громадської організації - це не «вкрадені гроші». І це навіть не особистий дохід її працівників. Юридично між словами «організація отримала 120 млн грн фінансування» і «організація розікрала 120 млн грн» приблизно така сама відстань, як між банківським переказом і обвинувальним вироком.
Для твердження про розкрадання треба встановити конкретні кошти, правову підставу їх отримання, незаконний спосіб заволодіння ними, конкретних осіб, збитки, умисел і причинний зв'язок. Річна фінансова звітність цього не доводить.
Але вона дозволяє побачити інше - масштаб сектору і обсяг коштів, які через нього проходять.
І саме тут, на мій погляд, є цілком законне питання до людей та організацій, які роками вимагають максимальної прозорості від держави і бізнесу: наскільки прозорою є економіка їхньої власної діяльності і наскільки легко суспільство може співвіднести витрачені кошти з отриманим результатом?
Для розуміння масштабу: 796,565 млн грн - приблизно 1,57 річного бюджету Вищого антикорупційного суду, на який у державному бюджеті на 2025 рік було передбачено близько 507,6 млн грн.
Це не кримінальне порівняння і не звинувачення, це питання економічної ефективності.
А що з 120 мільйонами євро на реформу судів?
Є ще одна цифра, яка активно поширюється: нібито протягом п'яти років на реформування судової системи через міжнародні програми було витрачено 80-120 млн євро, причому 60-70% окремих бюджетів ішло на експертів із гонорарами до 1 500 євро на день.
Я знайшов публікації, з яких ця цифра пішла. У них справді йдеться про €80-120 млн допомоги в межах програм ЄС, USAID, Ради Європи та інших донорів. Там само згадуються ставки €500-1 500 за день та частка експертних витрат у деяких проєктах до 60–70%.
Водночас я не знайшов оприлюдненого консолідованого аудиту, який дозволяв би взяти калькулятор і документально підтвердити саме €120 млн, саме за п'ять років і тим більше твердження, що 60-70% усіх цих коштів були витрачені на гонорари.
Тому €120 млн для мене сьогодні - достатня підстава вимагати консолідовану звітність і ставити питання. Але цього недостатньо, щоб писати про «розкрадання 120 млн євро» як про встановлений факт.
Так само маніпулятивною є теза про те, що гроші не надходили на рахунки українських державних органів, а отже були безконтрольними. Міжнародна технічна допомога взагалі не зобов'язана проходити через рахунок українського міністерства. Українське законодавство передбачає окремий порядок державної реєстрації, координації та моніторингу таких проєктів відповідно до постанови Кабінету Міністрів №153.
Проблема, на мій погляд, в іншому: чи дозволяє цей контроль платнику податків у Лондоні, Берліні чи Вашингтоні, так само як і громадянину України, побачити весь ланцюг руху грошей - від донора через виконавців, субпідрядників та експертів до конкретного продукту і вимірюваного результату? Бо саме з цим усе значно складніше.
Аудит є. Але де результат?
Заради об'єктивності треба сказати: неправильно стверджувати, що всі ці організації приховують фінансову інформацію.
Наприклад, Transparency International Ukraine публікує річні та аудиторські звіти. Центр протидії корупції також публікує інформацію про донорів, фінансові звіти й результати аудитів. Тому теза «ніякої звітності немає» просто не відповідає дійсності.
Але фінансовий аудит і оцінка результативності реформи - зовсім різні речі.
Мене, як юриста, цікавить: якщо проєкт коштував, наприклад, 5 млн євро, що конкретно Україна отримала за ці гроші? Скільки нормативних актів було підготовлено і скільки з них прийнято? Які рекомендації реалізовані? Який показник мав змінитися, яким він був до початку проєкту і яким став після його завершення? І, нарешті, хто оцінював результат — сам грантоотримувач чи незалежна від нього сторона?
Бо фраза на кшталт «проведено 38 круглих столів, підготовлено 14 аналітичних документів та охоплено 750 учасників» говорить про виконану роботу, але ще нічого не говорить про її результат для держави.
І ще про податки
Спочатку я хотів написати простіше: вони отримують гранти і не платять податків.Перевірив і цю фразу з тексту викреслив, бо юридично вона неправильна.
Неприбуткова організація за дотримання встановлених законом умов справді має особливий режим щодо податку на прибуток: доходи повинні використовуватися на статутні цілі. Але це не означає, що її працівники перебувають у якійсь податковій екстериторіальності. Заробітна плата оподатковується ПДФО та військовим збором, роботодавець сплачує ЄСВ.
Неприбуткові організації також зобов'язані подавати звіт про використання доходів та фінансову звітність.
Отже, мене цікавить інше. Яка частина грантових коштів фактично спрямовується на зарплати, гонорари ФОПів та консультантів? Які ставки таких консультантів і хто їх затверджує? Чи застосовуються конкурентні процедури? Чи доступні донору та українському суспільству договори, табелі обліку робочого часу та конкретні результати роботи, за які сплачено гроші? Саме ці дані дали б значно більше розуміння, ніж загальна цифра бюджету проєкту.
Де закінчується громадська діяльність і починається лобізм
Ще одна цікава юридична деталь стосується Реєстру прозорості НАЗК, який працює з 1 вересня 2025 року. На перший погляд питання очевидне: якщо громадські організації роками професійно впливають на закони, уряд, кадрові конкурси та державну політику, чому ми не бачимо їх усіх у цьому реєстрі?
Але законодавство про лобіювання побудоване складніше. НАЗК прямо роз'яснює: діяльність громадських і неприбуткових організацій, спрямована на вплив на державну політику без комерційного інтересу, сама по собі не є лобіюванням і не вимагає набуття статусу суб'єкта лобіювання. Для лобіювання має бути, серед іншого, комерційний інтерес.
Отже, сама відсутність якоїсь громадської організації в Реєстрі прозорості нічого не доводить. Набагато цікавішою є інша ситуація: що відбувається, коли так звана громадська кампанія фінансується особою, фондом чи бізнесом, який має цілком конкретний комерційний інтерес у прийнятті або неприйнятті нормативного акта? Де в такому випадку закінчується громадська адвокація і починається лобізм? І хто повинен перевіряти цей кордон?
У моїй практиці був випадок, коли люди, які позиціонували себе як антикорупційні активісти, пропонували стороні корпоративного конфлікту організувати мітинг біля підприємства конкурента та інформаційну кампанію про те, що його власник -«корупціонер». Мета була абсолютно прозаїчною - зупинити виробництво конкурента хоча б на один сезон. Я свідомо не називаю тут імен. Без дослідження договорів, листування, платежів та інших доказів цей епізод не можна перетворювати на звинувачення конкретної людини у злочині.
Але після таких історій у юриста закономірно виникають питання: хто замовник «розслідування», хто його оплачує, чи має замовник бізнес-інтерес і чи знає про цей інтерес читач? Бо залежно від відповідей перед нами може бути громадська діяльність, журналістика, GR, лобізм або звичайна комерційна інформаційна послуга.
Колись один американський бізнесмен порадив мені уважніше подивитися й на інший кейс. Після гучної кампанії проти українського виробника його робота фактично була заблокована, а частина споживачів дуже швидко перейшла на китайську та американську продукцію. Я не стверджую, що між цими подіями існував умисний причинний зв'язок. Саме тому в нормальній системі й існують правила розкриття інформації та конфлікту інтересів: суспільство має право розуміти не лише хто говорить, а й хто фінансує того, хто говорить, і чи отримує хтось економічну вигоду від результату кампанії.
І нарешті – бронювання
У 2024 році окремий суспільний скандал виник навколо бронювання працівників організацій - виконавців міжнародної технічної допомоги.
У відповіді уряду тоді йшлося про 523 заброньованих працівників донорських установ та виконавців проєктів міжнародної технічної допомоги. У публічно оприлюдненому переліку серед інших фігурували Transparency International Ukraine та Центр економічної стратегії. При цьому часто пишуть, що таких активістів «забронював Мін’юст». Це не зовсім коректно: механізм був пов'язаний із Секретаріатом Кабінету Міністрів та рішеннями Міністерства економіки в межах тодішньої редакції порядку бронювання. Правила відтоді змінювалися, тому автоматично переносити перелік 2024 року на 2026 рік також неправильно.
Сам факт законного бронювання, звичайно, не є доказом порушення. Але критерії такого бронювання мають бути зрозумілими. Якщо підприємство виробляє продукцію, платить податки, створює робочі місця і бореться за можливість забронювати частину ключових працівників, а працівники окремого грантового проєкту отримують спеціальний режим через його важливість для держави, суспільство має право знати, у чому саме полягає критичність цього проєкту і який вимірюваний результат він дав країні.
Що варто показати замість чергової презентації
Насправді для зняття більшості цих питань не потрібні ані кримінальні справи, ані політичні кампанії.
Для кожного великого проєкту міжнародної допомоги можна було б у доступній формі оприлюднювати донора, суму і строк фінансування; основних виконавців та субгрантоотримувачів; адміністративні витрати, фонд оплати праці та ставки зовнішніх експертів; конкретні продукти, за які заплачено гроші; початкові показники ефективності та фактичний результат після завершення проєкту; інформацію про потенційний комерційний або інший конфлікт інтересів бенефіціарів; незалежну оцінку результативності. І бажано, щоб останню проводила не та сама організація, яка отримувала гроші.
Після цього дискусія про те, багато чи мало €1 500 за день роботи міжнародного експерта, значною мірою втратила б сенс. Якщо його робота за 30 тисяч євро дозволила державі заощадити 30 мільйонів, можливо, це був найдешевший консультант в історії України. А якщо після п'яти років проєкту залишилося 40 презентацій, 17 круглих столів, три «дорожні карти», нова заявка на фінансування і повідомлення, що «реформу необхідно продовжити», тоді вже варто питати не про кількість проведених заходів, апро те, за що саме були заплачені гроші.
Корупція проти антикорупції
Я не маю юридичних підстав стверджувати, що українські громадські організації «розікрали 797 млн грн». Перевірені мною відкриті дані цього не доводять. Так само я не знайшов достатньої документальної бази, щоб називати доведеним «розкраданням» 120 млн євро, які в публікаціях пов'язують із міжнародними програмами реформування правосуддя. Але після перегляду цих цифр у мене виникло інше питання.
За десять років в Україні сформувався професійний сектор, який живе з реформування держави, оцінює державу, критикує її, впливає на державні рішення та бере участь у формуванні державної політики. При цьому значна частина цього сектору фінансується коштами, шлях яких від донора до конкретного результату пересічному громадянину простежити досить складно. Саме по собі це не означає корупції. Але статус «антикорупціонера» не може автоматично звільняти від тих стандартів прозорості, яких ці організації багато років вимагають від бізнесу та держави.
Можливо, одна з наших помилок - звичка ділити суспільство на «корупціонерів», яких потрібно безкінечно контролювати, і «активістів», доброчесність яких нібито випливає вже з назви організації. З погляду права такого поділу не існує. Контроль потрібен усюди, де є гроші, влада або вплив. Тим більше — коли всі три речі поєднуються.
Тому я не готовий стверджувати, що боротьба з корупцією сама стала корупцією. Але готовий поставити інше питання: чи не перетворилася боротьба з корупцією в Україні на окремий професійний і дуже добре профінансований ринок впливу, який тепер сам потребує значно більшої прозорості?
Якщо відповідь — «ні», довести це досить просто. Не презентаціями, а документами.
