У березні 2026 року до державної думи рф було внесено законопроєкт, який передбачає можливість застосування збройних сил росії за межами держави для так званого “захисту громадян рф”, зокрема тих, хто затриманий або переслідується іноземними чи міжнародними судами. 14 квітня 2026 року цей законопроєкт було схвалено агресором у першому читанні.
На перший погляд, такі законодавчі ідеї можуть виглядати як продовження давно відомої риторики “захисту співвітчизників за кордоном”. Проте в поєднанні з іншими елементами російської політико-правової практики вони набувають принципово іншого змісту. І мова не лише про розширення повноважень президента-воєнного злочинця чи коригування механізмів застосування збройних сил держави-агресора. Йдеться про системну спробу ревізії основ сучасного міжнародного правопорядку — jus ad bellum, тобто права на війну.
Ключ до розуміння цієї трансформації — у регулярних інформаційних бюлетенях Міністерства закордонних справ рф. Зокрема, у березневих випусках 2026 року, які офіційно оприлюднені на сайті МЗС держави-агресора, системно фіксуються “порушення прав російських громадян за кордоном”, “тиск з боку недружніх держав”, “репресивні дії щодо російських журналістів та медіа”. Ці формулювання не є випадковими чи новими — вони повторюються з бюлетеня в бюлетень, формуючи цілісну картину нібито системного утиску громадян рф за межами держави.
Можемо чітко прослідкувати формування трирівневої конструкції.По-перше, на політичному рівні створюється категорія “недружніх держав”, до якої вже віднесено країни Європейського Союзу, включно з державами Балтії. По-друге, на інформаційному рівні через офіційні звіти російського зовнішньополітичного відомства накопичується “доказова база” — систематизовані твердження про нібито порушення прав російських громадян за кордоном. По-третє, і найголовніше, на нормативному рівні пропонується правовий механізм, який дозволяє застосовувати силу для “захисту” цих громадян.
У сукупності це означає створення квазіюридичної моделі легітимації застосування сили. Очевидно, що з точки зору міжнародного права така конструкція є неприйнятною. Система, закріплена у Статуті ООН, базується на загальній забороні застосування сили. Винятки є вкрай обмеженими — це самооборона або рішення Ради Безпеки ООН. Жодні “порушення прав громадян за кордоном” не можуть розглядатися як підстава для застосування збройної сили.
Більше того, ситуація ускладнюється ще одним принциповим фактором — закріпленим у російській правовій системі підходом до пріоритету національного права над міжнародним. У поєднанні з новим законопроєктом це створює небезпечну логіку: держава-агресор спочатку формує внутрішню норму, яка дозволяє застосування сили, а потім проголошує її “законною”, незалежно від міжнародних обмежень.
Однак міжнародне право не функціонує за принципом одностороннього переписування. Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції«Про право міжнародних договорів», держава не може посилатися на своє внутрішнє законодавство як виправдання невиконання міжнародних зобов’язань. Тому такі дії росії не змінюють jus ad bellum де-юре. Але вони створюють небезпечну альтернативну практику де-факто.
І саме в цьому полягає головна загроза. Якщо допустити, що держава може самостійно визначати нові підстави для застосування сили — через внутрішні закони, інформаційні звіти чи політичні оцінки — це означатиме повернення до міжнародного порядку, який існував до 1945 року. До системи, де війна була інструментом політики, а не винятком із правила.
Особливо небезпечно ця модель виглядає для країн Балтії. Саме там вже тривалий час використовується риторика “захисту російськомовного населення”. У поєднанні з новими правовими механізмами вона може трансформуватися у формальне обґрунтування військового втручання — під виглядом захисту громадян рф. У цьому контексті варто чітко усвідомити: мова йде не про гіпотетичні сценарії, а про формування інструментів, які можуть бути використані у конкретний момент для нової агресії.
Росія не просто порушує міжнародне право. Вона послідовно і планомірно вибудовує модель, яка дозволяє це порушення пояснити, виправдати і повторити. І саме тому до цих процесів слід ставитись серйозно і не розглядати їх як юридичну екзотику, а як елемент підготовки до можливого розширення застосування сили та розв’язання нової агресивної війни.
