Збройні Сили України своїми регулярними ударами по Криму продовжують перетворювати окупований півострів на ізольований анклав і формують для Росії нову реальність: РОВ та окупаційна адміністрація "відрізані" від стабільної логістики, а Кремль втрачає здатність забезпечувати свій військовий плацдарм на півдні України. Ця "формула" перегукується з іншими конфліктами, де Росія роками вибудовувала систему впливу через "заморожені конфлікти" або керовані кризи — зокрема, з подіями, що відбувалися в Карабаху у 2023 році, коли він стрімко вийшов із російської орбіти впливу.
Протягом десятиліть Москва вибудовувала на пострадянському просторі власну архітектуру впливу через затяжні конфлікти. Її основа — не пряма анексія, а контроль через нестабільність. Придністров’я на початку 1990-х, Абхазія та Південна Осетія після війни 2008 року, Крим і частина Донбасу після 2014-го — усі ці території стали елементами однієї системи. Її логіка проста: поки конфлікт не вирішений, Росія зберігає роль "посередника" і військового гаранта.
Карабах у цій конструкції тривалий час залишався одним із найстабільніших елементів. Після Другої карабаської війни 2020 року Москва закріпила там військову присутність у вигляді "миротворчого" контингенту, що дозволило Кремлю одночасно впливати і на Баку, і на Єреван.
Карабаська війна з її кількома гарячими фазами і періодами заморожування конфлікту дозволяли Росії десятиліттями грати роль посередника і гаранта цього "замороженого миру". Схема скрізь одна: розпалений Росією затяжний конфлікт, лояльні до Кремля функціонери на місцях, власний військовий контингент як страховка. За понад 30 років ця система дала збій лише раз – у вересні 2023 року, коли Азербайджан за добу повернув собі Карабах, позбавивши Москву її плацдарму.
19–20 вересня 2023 року азербайджанська армія за добу зламала сепаратистську оборону, так звана “НКР” оголосила про саморозпуск, а її керівництво разом із "гаманцем Путіна" Рубеном Варданяном опинилося у бакинському СІЗО. Російські миротворці знову "заблудилися" по дорозі, а в червні 2024 року зробили черговий "жест доброї волі".
В наступні роки Росія настільки ослабла і втратила важелі впливу, що навіть Єреван почав зближення з ЄС. Повернення регіону змінило не лише територіальну карту для Азербайджану та Вірменії, Баку скористався тим, що російська армія загрузла на українському фронті і усунув механізм, через який іноземна держава десятиліттями втручалася в його справи. Це і стало відновленням спроможності самостійно визначати власне майбутнє.
Так Карабаський кейс показав, що модель російських "вічних конфліктів" не є захищеною так, як це бачить Кремль. Вона працює доти, доки зберігається можливість фізично й політично підтримувати баланс між сторонами.
Як тільки цей баланс руйнується, система починає втрачати ключовий елемент — роль Росії як необхідного "посередника".
Для України це означає не пряме повторення карабаського сценарію, але важливий сигнал: логіка "заморожених конфліктів" більше не гарантує довготривалого контролю над територіями, які Москва намагалася закріпити за собою як інструменти впливу. "Заморожений конфлікт" може розморозитись значно швидше, ніж це передбачали політичні розрахунки, а разом з ним розтануть і політичні важелі впливу.
Повернення таких регіонів означає більше, ніж відновлення кордонів: воно позбавляє Москву змоги диктувати умови, блокувати рішення та нав'язувати посередництво. Це особливо важливо для України, Молдови та Грузії, адже боротьба за окуповані території водночас є боротьбою за повноцінну політичну самостійність.
