Україна десять років будувала антикорупційну систему так, щоб політики не могли до неї дотягнутися. Після подій минулого року, коли Верховна Рада спробувала обмежити незалежність НАБУ і САП, саме ця незалежність стала майже недоторканною політичною цінністю. Тепер, схоже, настав час поставити інше не менш важливе питання. Що відбувається, коли незалежний правоохоронний орган стає настільки сильним, що вже сам здатний впливати на політику?
Минулого тижня це питання несподівано поставили не критики НАБУ в Україні, а британський The Economist. Видання написало, що антикорупційна вертикаль із НАБУ, САП та Вищого антикорупційного суду поступово перетворилася на окрему і дуже потужну силу.
Один зі співрозмовників журналу назвав її фактично «паралельним урядом». Ще цікавіше, що сумніви щодо дедалі більшої політизації НАБУ, за даними видання, висловлюють уже й люди, близькі до самого Бюро.
Колишній детектив НАБУ сформулював проблему ще жорсткіше: доступ до найбільш закритих сторін життя політиків та чиновників створює ризик, що цей інструмент одного дня може стати політичною зброєю.
Можна сперечатися з визначенням «паралельний уряд». Воно явно провокативне. Але привід для самої дискусії точно є.
Коли запис починає жити окремо від справи
The Economist звернув увагу на історію з операцією «Форрест Гамп». 19 серпня НАБУ повідомило про викриття злочинної організації за участі топпосадовців. Наступного дня антикорупційні органи оприлюднили записи розмов фігурантів. Саме НАБУ заявило, що йдеться, зокрема, про схему легалізації 150 млн гривень для внесення застави за одного з учасників справи «Мідас», незаконне заволодіння активами та спроби отримання контролю над нерухомістю.
До самого розслідування питань немає. Якщо є корупція, її треба розслідувати незалежно від посад і прізвищ. Питання в іншому. The Economist пише, що навіть співрозмовники, близькі до НАБУ, не побачили процесуальної необхідності публікувати частину записів саме в день політично важливого голосування щодо міністра оборони.
І це дуже схоже на те, що кримінальний процес дуже швидко перетинається з політикою. Підозра — це ще не вирок, як і запис оперативної розмови. Судове засідання може відбутися через місяці, а остаточне рішення - через роки. Але політичний ефект від оприлюднення запису настає через п'ять хвилин. Людину можуть не засудити взагалі. Але посади, репутації чи політичної перспективи на той момент уже може не бути.
Тому питання про те, хто і за якими критеріями вирішує, що саме і в який момент із матеріалів слідства стає публічним, зовсім не другорядне. Особливо якщо ці матеріали здатні змінювати розклад сил у державі.
З іншого боку, політичний вплив цих органів не варто перебільшувати.
“Як на мене, на відміну від СБУ, Генеральної прокуратури та інших силових структур, антикорупційні органи ускладнені у використанні з точки зору якогось політичного замовлення, — сказав у коментарі виданню політолог Віталій Кулик. — Але я не включаю, що в певних обставинах їх можна використовувати для досягнення певного політичного результату”.
Що НАБУ хоче отримати далі
На цьому тлі варто подивитися, як саме бачить свій подальший розвиток саме Антикорупційне бюро. У звіті за перше півріччя 2026 року НАБУ називає серед проблем, які заважають його роботі, відсутність незалежної експертної установи. Бюро також продовжує наполягати на посиленні інституційної незалежності та розширенні окремих можливостей антикорупційної системи.
Аргумент НАБУ полягає в тому, що державні експертні установи завантажені і експертизи можуть тривати місяцями. Крім того, якщо Бюро розслідує справи щодо високопосадовців, залежність від інших державних структур створює ризики витоку інформації або затягування процесу.
Логіка начебто залізна. Але є одна проблема. Експертиза — це не технічний додаток до слідства. В окремих кримінальних провадженнях саме висновок експерта може стати одним із ключових доказів, від якого залежить підозра, обвинувачення, арешт майна і зрештою вирок. Але тут виникає інше питання: наскільки незалежним буде експерт, якщо його установа фактично працюватиме в системі органу, який веде саме розслідування?
Це питання вже поставила Національна асоціація адвокатів України. У березні секретар одного з комітетів НААУ Юрій Григоренко назвав саму конструкцію «незалежної експертизи при НАБУ» оксюмороном. Його аргумент дуже конкретний: експерт може вважатися незалежним лише тоді, коли немає службової, фінансової або відомчої залежності від сторони кримінального провадження. «Установа, яку фінансує, ініціює або «курує» сторона обвинувачення, не може вважатися незалежною — незалежно від того, як її назвати у законопроєкті», — пише адвокат.
І це питання змагальності кримінального процесу.
Бо якщо слідчий формує версію обвинувачення, збирає докази, має доступ до оперативних засобів, а необхідну йому експертизу проводить структура, яка організаційно залежить від тієї самої системи, - баланс сторін стає щонайменше дискусійним.
Можливостей стає дедалі більше
За законом НАБУ сьогодні не є безконтрольним органом. Закон передбачає зовнішню незалежну оцінку його роботи. Аудит проводить комісія з трьох міжнародних експертів, яких призначає Кабінет Міністрів за пропозиціями міжнародних організацій. Комісія має право отримувати доступ до завершених кримінальних проваджень та іншої документації Бюро. Першу таку оцінку було завершено у травні 2025 року.
Саме НАБУ повідомляло, що аудит підтвердив його ефективність. Transparency International Ukraine описувала результат обережніше: діяльність Бюро була визнана «помірно ефективною», а аудит виявив низку напрямів, які потребують покращення.
На думку експерта аналітичного центру Об'єднана Україна” Ігоря Петренка, сьогодні можна принаймні частково говорити про те, що антикорупційні органи - НАБУ, САП, ВАКС - є не лише незалежними, а ще й слабо контрольованими структурами.
“Наші антикорупційні органи вже деякий час не проходять аудит, який передбачений європейськими стандартами, і в цьому найбільша проблема. І, коли хтось починає говорити про необхідність проведення такого аудиту, то одразу лунають заяви про політичний тиск”, - сказав він у коментарі “Апострофу”.
Але у такій ситуації політичний тиск може здійснюватися вже якраз з боку самих антикорупційних органів, чи з їх використанням в якості певного політичного інструмента.
При НАБУ працює і Рада громадського контролю. У червні цього року її новий склад обрали через рейтингове інтернет-голосування. Представники Ради входять до конкурсної і дисциплінарної комісій Бюро. Тобто говорити, що НАБУ взагалі нікому не підзвітне, було б неправдою.
Але чи відповідає масштаб цього контролю масштабу повноважень, які концентруються в антикорупційній системі? Бо НАБУ - це не просто невелике Бюро, яке полює на кількох чиновників із конвертами. За сім місяців 2026 року воно розпочало 433 кримінальні провадження, повідомило про підозру 126 особам, а 68 обвинувальних вироків щодо 90 людей набрали законної сили.
І серед його пріоритетів давно є оборонна сфера. За перше півріччя 2026 року серед підозрюваних був представник вищого офіцерського складу. НАБУ також розслідує корупцію на закупівлях для Сил оборони та у серпні повідомило про нові підозри у справі про закупівлю дронів для Держспецзв'язку, де заявлені слідством збитки зросли до 254 млн гривень.
І правильно робить, якщо для цього є докази. Війна точно не може бути індульгенцією для корупції. Але саме війна робить ціну помилки правоохоронного органу значно вищою.
За словами Ігоря Петренка, навіть сталі демократії не можуть в повному обсязі позбутися політичних впливів, коли йдеться про корупцію та боротьбу з нею.
“Повністю відійти від політичних впливів майже неможливо. Тому прорахувати всі варіанти, всі потенційні ризики навряд чи вийде”, – сказав експерт.
Незручне питання про легітимність
Часто можна почути емоційний аргумент: керівників антикорупційних органів ніхто не обирав. І хоч ми так само не обираємо на загальних виборах суддів, директора Бюро економічної безпеки, голову СБУ чи генерального прокурора, держава дійсно не складається виключно з виборних посад. Але для невиборних інституцій діє інше правило – що більші їхні можливості впливати на життя людей і держави, то зрозумілішою має бути система їхнього призначення, контролю та відповідальності.
У випадку антикорупційної системи є ще один специфічний момент. Україна навмисно максимально віддалила її від поточного політичного керівництва. У конкурсах на ключові посади значну роль відіграли міжнародні експерти.
Захисники такої моделі наводять свої аргументи. Так, зокрема, Центр протидії корупції після оприлюднення матеріалів справи ексвіцепрем'єрки Ольги Стефанішиної нагадував про факти можливого втручання представників влади у конкурси на керівні посади і робив прямо протилежний висновок — без міжнародної участі політичний вплив був би ще більшим. На думку ЦПК, практика конкурсів показала, що там, де міжнародні експерти мали вирішальний голос, відсів недоброчесних кандидатів був ефективнішим.
Цей аргумент не можна відкидати. Але з цього не випливає, що іншої крайності не існує. Незалежність від президента не повинна означати незалежність від держави. Незалежність від парламентської більшості – незалежність від суспільної відповідальності. А міжнародна участь у конкурсах не може бути відповіддю на будь-яке запитання про контроль за органом уже після того, як його керівництво призначене.
Хто може домагатися реалізації своїх інтересів шляхом використання антикорупційних органів? Очевидно, що ті, хто має на них вплив.
“НАБУ і САП за законом мають бути незалежними та непідконтрольними виконавчій владі, але є неформальний бік впливів. Це впливи як зовнішніх партнерів, так і певних політичних груп всередині країни, - каже Віталій Кулик. - Значною мірою, ми бачимо синхронізацію антикорупційних органів з інтересами західних партнерів. Інколи ця синхронізація стає очевидною”.
Якщо говорити про сили всередині країни, то, за словами Віталія Кулика, це, в першу чергу, так звані “антикори” — громадські організації та діячі антикорупційного спрямування, які всіляко захищають “святість” антикорупційних органів:
“Мовляв, те, що вони кажуть і роблять, – це істина в останній інстанції, хоча насправді це не так, і деякі кейси показують, що ініційовані антикорупційними органами провадження були, м’яко кажучи, дивними з точки зору пояснень їх відкриття, або, щодо їх реалізації,вони не витримували жодної критики”.
Хто контролює контролерів?
Зараз НАБУ захищається від зовнішнього тиску. Директор Бюро Семен Кривонос у серпні заявляв, що конфлікту із СБУ, прокуратурою, Офісом Президента чи парламентом у НАБУ немає, але закликав інші державні органи діяти виключно в правовому полі та не використовувати стеження за співробітниками Бюро для отримання інформації про його розслідування.
Але має бути очевидним і зворотне. Сам факт роботи в НАБУ не робить людину автоматично безпомилковою. Так само, як робота в прокуратурі, СБУ, поліції чи суді не робить людину автоматично злочинцем. Держава взагалі не може будувати інституції на вірі в хороших людей. Вона будує їх на правилах, які повинні працювати навіть тоді, коли хороших людей на посадах не залишилося.
Зараз питання в іншому,якщо система, створена для боротьби з концентрацією влади та корупцією, сама накопичить достатньо можливостей для політичного впливу, що з цим тоді робити? Коли одна система отримує оперативну інформацію, проводить розслідування, формує обвинувачення через спеціалізовану прокуратуру, працює зі спеціалізованим судом, домагається розширення автономних оперативних можливостей, а тепер ще й хоче окремої експертної інфраструктури - запитання про запобіжники стає абсолютно природним.
І навряд чи тут підходить відповідь — «довіряйте, бо це незалежний орган». Ми вже проходили часи, коли суспільству пропонували просто довіряти прокуратурі, потім поліції, потім спецслужбам. Саме тому й створювали систему противаг. Було б дивно тепер вирішити, що для однієї конкретної групи державних органів це правило більше не працює.
Ситуація наразі така, що антикорупційні органи не є повністю незалежними, так само не знаходяться під чиїмось тотальним контролем, вважає Віталій Кулик.
“Ми маємо складні історичні обставини, які вимагають нетривіальних відповідей”, - сказав експерт.
Тож, резюмуючи, спробуємо відповісти на запитання: хто сьогодні контролює антикорупційні органи України?
“Ідеальною була б відповідь, що це суспільство. Але не все так однозначно, - каже Ігор Петренко. - Частина фінансування антикорупційної інфраструктури - це підтримка з боку наших партнерів, крім того, розбудова цієї інфраструктури - це вимога партнерів в рамках нашої європейської інтеграції. Тож, питання певного зовнішнього управління і потенційних ризиків використання таких інституцій, які недостатньо контролюються внутрішньо-політичною системою, зовнішніми гравцями, безумовно залишається. І це питання рано чи пізно доведеться вирішувати”.
НАБУ та САП Україні потрібні. Особливо коли корупція проникає в оборонку, енергетику і найвище політичне керівництво. Але сильні антикорупційні органи і безконтрольні антикорупційні органи — це не одне й те саме. І чим більше вони отримуватимуть повноважень, тим частіше державі доведеться відповідати на дуже незручне питання: хто і як контролює тих, хто сьогодні отримав право контролювати практично всіх?
Бо якщо відповіді немає, проблема вже не в конкретному директорі НАБУ, прокурорі САП чи судді ВАКС. Проблема в самій конструкції. А конструкції, які працюють лише за умови, що всі, хто ними керує, завжди будуть чесними, неупередженими і позбавленими політичних амбіцій, зазвичай дуже погано закінчують.
