Українське сьогодення породжує історії та героїв, глибина яких часто перевершує вигадки найвправніших сценаристів. Саме тому документальні фільми останніх років виходять такими виразними та соціально важливими.
"Земля блактіна, ніби апельсин" Ірини Цілик отримала нагороду за кращу режисуру на американському кінофестивалі "Санденс" і 26 листопада опинилася в українських кінотеатрах. Ця стрічка розповідає про сім'ю з Красногорівки - "червоної зони" Донбасу, де в 2014 році велися бої, а в 2015-му бойовики обстріляли з мінометів житловий сектор. Мама Аня та четверо її дітей живуть у невеликому будинку, вирішують побутові труднощі та знімають аматорський фільм про випробування, які пережили на початку війни. theLime ознайомився з новинкою та знайшов три причини приділити їй 74 хвилини свого часу.
Причина перша. Вікно у прифронтовий Донбас
У 2020 році війна на Донбасі для багатьох українців залишається темою, яку важко осмислити поза рамками зведень про порушення мирних домовленостей, новин про загибель військових і скандальних призначень в Тристоронню контактну групу. Потік новин викликає злість і смуток, але не шокує так, як це було в 2014-му: людина адаптується до всього, психологічно відсторонюючись від складних і болючих тем. Але Донбас, як і раніше, залишається частиною України. Там живуть великі й дружні родини, народжуються і дорослішають діти, батьки зі сльозами проводжають підлітків до університетів, чекають їх з теплим борщем і цілим виводком кошенят. Ці родини не змогли або не захотіли покинути поранені війною міста, але самі не перетворилися на купи розтрощених каменів. Вони і є Донбас, який часто дегуманізують як певну "проблемну територію".
Фільм про багатодітну родину з Красногорівки, в якій є сильна мама Аня та четверо творчих дітей - таблетка від байдужості, яка нагадає мешканцям "мирної" України, що прифронтові міста - не просто абстракція з новин, і що під звуки вибухаючих снарядів там живуть люди з плоті та крові, з тими ж потребами, надіями та сподіваннями, що й по всій країні.
Причина друга. Життя всупереч усьому
Епідемія коронавірусу змінила наш світ, і життя в ізоляції, тривозі та невизначеності стало для багатьох непростим випробуванням. Де шукати нові сенси та радості, якщо звичні тимчасово недоступні? Звідки черпати силу, коли постійне занепокоєння з'їдає всі внутрішні ресурси? Герої "Землі блакитної" власним прикладом доводять, що це можливо навіть під покровом загрози, яка раз у раз змушує їх ховатися подалі від вікон.
У фільмі Ірини Цілик ми бачимо маленьких дітей, які не знали іншої реальності окрім війни, і напам'ять вивчили, що робити, виявивши на вулиці міну. При цьому вони не втрачають інтересу до ігор і музики, люблять сосиски, наряджати ялинку до Нового року та грати з кошенятами. Ми побачимо душевні домашні посиденьки з тортом, натхнених підлітків, побутові труднощі та оригінальні способи їхнього вирішення. А ще - як згуртовують родину спільні захоплення і творчість, розкриваючи сильні сторони кожного з них. Такі прості речі допомагають уважніше придивитися до власного життя та знайти опори, які в більш благополучні часи сприймалися як належне.
Причина третя. Магія чесного кіно
"Земля блакитна, ніби апельсин" наскрізь пронизана любов'ю до кіно як до мистецтва, яке об'єднує та зцілює. Старша дочка Ані Мирослава закінчує 11-й клас і поступає вчитися на оператора в Інститут кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого. Вона закохана в камеру і знімає фільм про життя своєї родини в 2014 році. Разом із мамою, братами і сестрою, тіткою та бабусею вони інсценують страшні події початку війни, і творчість допомагає їм переосмислити минуле й прийняти теперішнє. У фільмі є важлива сцена, в якій сім'я показує готовий фільм жителям рідної Красногорівки. У маленькому залі з тьмяним проектором глядачі уважно дивляться на екран. Вони бачать своє місто, впізнають в історії сусідів себе і не можуть стримати сліз. Але їхні обличчя пом'якшуються, адже з ними поділилися правдою без зайвого пафосу і надуманої драматургії. Так кіно об'єднало та згуртувало людей у прифронтовій зоні. І перебуваючи за сотні кілометрів, ми отримали можливість зазирнути до їхніх очей, перейнятися емпатією, розділити емоції та забути на хвилину про відмінності, на яких так люблять акцентувати пропагандисти та політики всіх мастей.
Читайте також на theLime рецензію на фільм "Атлантида" Валентина Васяновича. Після того, як Український Оскарівський комітет обрав його претендентом на премію "Оскар-2021", всі заговорили про шанси драми-антиутопії отримати статуетку. Але вона зовсім не так важлива, як сама картина для українців. І ось чому.
Найцікавіші історії та новини дня тепер у Telegram! Підписуйтесь на канал theLime та дізнавайтеся про них швидше.
