Конституцію перетворили в матрац, який прогинається під кожним президентом - Геннадій Друзенко

Громадський активіст, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова ГЕННАДІЙ ДРУЗЕНКО в інтерв’ю "Апострофу" розповів, чому патріотичні сили, добровольці не можуть докричатися до своєї аудиторії і висунути власного кандидата на президентські вибори, чому українці так легко пробачають політикам невиконані обіцянки, а також пояснив важливість відновлення довіри громадськості до Конституції.

- У минулому інтерв'ю ви говорили про те, що до нового року буде відкрито вікно можливостей, і якщо в політиці не з'являться нові обличчя, лідери серед добровольців та волонтерів, то в найближчі п'ять років ми вже їх не побачимо. Чому не з’явилися такі лідери?

- Я скажу дуже коротко, на жаль, нашого виборця вкрав Петро Порошенко. Він у своїй риториці наскільки посунувся вправо, що будь які патріотичні сили штучно почали концентруватись навколо нього. По суті, його технологам в головах патріотично налаштованого електорату вдалось змоделювати альтернативу: або "Порошенко і Україна", або "без Порошенка і без України". І тепер багато моїх фронтових посестер та побратимів щиро вірять, що будь-який інший президент, окрім Порошенка, здасть Україну Путіну. Це абсолютно неприйнятно, коли хтось прикидається тим, ким він не є. За своєю сутністю, за своєю політичною флюгерністю, за своєю біографією Петро Олексійович - хто завгодно, але точно не український націоналіст. Але, на жаль, він має настільки потужний доступ до ЗМІ, фінансових і адміністративних ресурсів, що просто геть заглушив голоси справжніх патріотів.

Дивіться: Кошулинський (Руслан Кошулинський - заступник голови партії ВО "Свобода", - "Апостроф") має 1%, Білецький (Андрій Білецький - лідер політичної партії "Національний корпус", - "Апостроф") взагалі сказав, що не йде на президентські вибори, бо це фарс, Ярош (Дмитро Ярош - народний депутат, лідер Української добровольчої армії та організації "ДІЯ", колишній лідер "Правого сектора" (2014-2015), - "Апостроф") фактично зник з інформаційного простору і сказав, що не хоче займатись політикою та концентрується на війні. Тобто люди Порошенка так змоделювали ситуацію, що нам не лишили жодного шансу. Це мій головний аргумент, чому я зроблю все для того, щоби українці навесні просто подякували Порошенку, і він пішов на заслужений чи незаслужений відпочинок. Тоді у волонтерів, патріотів, добровольців знову з’явиться шанс вийти на політичну сцену, бо та аудиторія, яка сьогодні штучно згуртована навколо Порошенка, прозріє і нарешті почне шукати своїх справжніх лідерів, а не патріотичні симулякри з необмеженим ресурсом.

- Ще одна причина, чому не з’явилися нові обличчя, це фінансова неспроможність…

- Їх просто заглушили фінансове питання, медійне питання. Ви ж бачите, що тільки ти робиш крок ліворуч, крок праворуч, ти можеш прийти в "Апостроф", але не можеш прийти на ТБ. Фактично, проекти щодо розкрутки нових перспективних облич навіть на більш-менш нейтральних пінчуківських каналах закрили до Нового року і поставили крапку, розбіглись.

Повторюсь, що вибори, як і війна: на них замало бути чесним, професійним та харизматичним лідером – потрібно ще мати достатній ресурс. Умовно кажучи, уявіть собі геніального співака, який у величезному залі співає без колонок. Так от, він програє будь-якому посередньому виконавцю, у якого є відповідна апаратура. Оце, умовно кажучи, і є те порівняння, що у Петра Олексійовича, у Тимошенко певною мірою, ще у 2-3 кандидатів є ось ці колонки, і їх чують, навіть коли вони співають фальшиво. Коли ми намагаємось співати щиро, то нас чують десятки тисяч в кращому разі, а їх чують десятки мільйонів. Тому, ми просто не маємо шансу докричатись до нашої аудиторії, принаймні, поки Порошенко президент.

- А чим ви пояснюєте таку кількість кандидатів? Кажуть, що цього разу їх кількість може бути рекордною: уже зареєстровано 22 кандидати, а може дійти навіть до 40.

- Швидше за все, так і буде. Хоча цього разу грають на мінімумі, більш-менш визначились кілька лідерів, які, скоріш за все, і вийдуть у другий тур. Хоча, Україна - батьківщина "чорних лебедів", і все може змінитись в останній момент. Але це точно не 2010 рік, не 2004-й – зараз всі йдуть плече в плече. Тому і є можливість відтягнути на себе значну частину електорату і зробити серйозну заявку на парламентські вибори. Тобто, я думаю, що, крім 2-3 людей, всі решта - насправді розпочали парламентську кампанію, а президентська - як розминка, бо така логіка виборчих перегонів.

Фото: GettyImages

Класичний приклад - Андрій Садовий (мер Львова, голова партії "Самопоміч", - "Апостроф"), жодних шансів виграти ці вибори у нього немає, але він розуміє, що його завдання - зберегти свою фракцію в парламенті, а можливо, навіть спробувати її збільшити. Тому з тих, хто відніс свої документи в ЦВК, не менше шести-семи, почали парламентську кампанію, а не президентську. На політичному жаргоні це називається "зважитись", тобто розуміти, яка твоя реальна електоральна вага.

- Два кандидати, які можуть вийти в другий тур - це Порошенко і Тимошенко?

- На сьогодні це виглядає саме так.

- А у Зеленського є шанси?

- Думаю, що у Зеленського шансів немає, хіба що трапиться щось несподіване. Щодо креативності, то дуже гарна кампанія в нього, щодо технологічності, то Зеленський - це планшет, а всі інші - це така книжка, яку ти гортаєш пальцями і робиш закладки. Він єдиний, напевно, хто примудряється ще й заробляти на президентській кампанії, не тільки витрачатися. У березні на широкий екран вийде третій сезон "Слуги народу", який подивляться мільйони українців; ролики Зеленського в інтернеті переглядають мільйони осіб, за що YouTube доплачує. Технологічно, це просто школа, як треба вести кампанію, але ж вибори - це не YouTube, і у нас, принаймні поки що, онлайн ще не голосують, відповідно, треба мати людей у виборчих комісіях, треба захистити результати, треба побудувати мережу. Я дуже сумніваюсь, що його виборець, а це саме той, хто сидить у гаджетах, піде ночі проводити в сільському клубі чи міській школі і обстоювати кожен голос за Зеленського. Та це уже гарна заявка на захід у парламент восени з, умовно кажучи, партією українських космополітів. Я думаю, що він заведе фракцію до парламенту. Питання, чи буде це фракція Зеленського чи одна з фракцій Ігоря Валерійовича. Втім не думаю, що це суто проект Коломойського, думаю, що вони партнери у цій політичній грі. А от, скільки у кого акцій, це вже їхній секрет.

- Говорячи про зовнішній вплив на виборах, який може бути цей вплив - з боку Росії, Заходу?

- Вплив, безумовно, є і буде лише наростати. З одного боку, бачимо це по тих гаслах, які ввійшли в абсолютний сюреальний популізм…

- А які вас найбільше вразили?

- Скажімо, обіцянкам про те, що протягом наступних п’яти років Україна буде в ЄС чи НАТО. Будь-кому, хто хоча б трохи розуміє, як приймаються рішення в цьому плані… це ж треба переконати 28 країн ЄС, серед яких є абсолютно проросійські держави. Це дуже довга робота. Наприклад, у 1997 році, коли почалися офіційні перемовини про вступ до ЄС, Польща і Чехія мали ще 6-7 років на те, щоб підготуватись до приєднання до Євросоюзу. До цього були їхні угоди про асоціацію, які на відміну від української, передбачали перспективу членства. Україна менш підготована до вступу до ЄС, аніж країни центральної та східної Європи у 1990-х - в стані війни, корумпована, найбідніша країна в Європі, якщо брати чи ВВП на душу населення, чи середні зарплати чи активи домогосподарств. Дуже сумніваюсь, що ЄС готовий у якісь озорій перспективі навіть просто надати Україні статус кандидата на вступ і почати передвступні перемовини. Та ж сама історія і з НАТО. Тому говорити на всю країну, що до 2025 року будемо в ЄС - це відвертий популізм, особливо прикро, якщо це звучить з вуст президента, який будує свою кампанію на критиці популізму.

Фото: УНІАН

- До речі, зараз все менше чути заяви щодо того, щоб закінчити війну.

- Бо всі розуміють, що війна - всерйоз і надовго. У нас з Росією насправді онтологічний конфлікт, тобто конфлікт цінностей, конфлікт того, чи ми окрема нація чи "малороси", ми сфера впливу, периферія "русского мира" чи справді самостійна держава. Можемо говорити про певну деескалацію конфлікту чи про його ескалацію, але навряд чи ми скоро поставимо крапку в цій війні. У кращому разі ми заморозимо конфлікт. Якби кривавий конфлікт на сході України можна було б якось "полюбовно" вирішити, то Донбас уже був би нашим, адже він - надто дороге задоволення для російського бюджету. На відміну від Криму, він не має стратегічного значення. Але насправді - це війна за нашу справжню незалежність, а не за Крим чи Донбас. І тому вона всерйоз і надовго.

- Чи можуть після виборів початися спеціально організовані заворушення, незадоволених результатом?

- Насправді можливо, і це дуже небезпечно, оскільки лідери і ті, хто їм дихає в спину, грають на мізері, тобто ми не маємо того розриву, який був раніше. Перемога Кучми у 1999-му чи Порошенка у 2014-му була достатньо переконливою, аби не залишати жодного сумніву, хто переміг. Сьогодні ми бачимо, що при такому мізерному розриві дуже важливе питання і до офіційних, і до неофіційних силових структур. Тому я вважаю, що нинішні президентські перегони – це зоряний час Арсена Авакова (голова МВС, - "Апостроф"), бо він може стати героєм цих виборів, якщо він гарантує мінімізацію фальсифікації і брудних методів, які вже дуже активно пішли в хід, а також стабілізацію ситуації, якщо програє Порошенко, і мирну передачу влади. Бо Аваков - єдиний, хто має достатній ресурс для цього. Я рахував: в його підпорядкуванні близько 300 тисяч людей під погонами. Також дуже хочеться, щоб ветерани проявили мудрість, бо інституції - все-таки важливіші за особистості. Тобто держава тримається на інституціях, а не на героях. Як би хто не ставився до Петра Олексійовича, Юлії Володимирівни чи Володимира Зеленського - найважливіше продемонструвати світові, що ми можемо змінювати владу в демократичний спосіб. Бо демократичні вибори, які визнає світ, наразі набагато важливіші, ніж ім’я переможця.

Однак чинний президент зараз намагається переконати свій електорат, що без нього Україна не виживе. І в цьому небезпека. Слухайте, ми пережили Януковича, ми пережили страшний 2014 рік. І зараз, хто б не прийшов до влади, не зможе аж ніяк повернути Україну до російської гавані, бо на відміну від Росії, тут останнє слово все ж залишається за суспільством, народом, а не за владою.

- Чи будуть політики й надалі використовувати Конституцію у власних інтересах? У неї вже повносили курс України в НАТО та ЄС. В Основному Законі сказано, що держава не втручається в справи церкви, але ми бачимо, що це не так. Чи потрібно буде Україні змінювати Конституцію?

- От це другий аргумент, чому саме мені більше імпонує кандидатура Тимошенко, бо Конституція - це спинний хребет будь-якої державності, демократії та верховенства права. Але у нас, фактично, Конституція втратила остаточно цю функцію регулятора, перетворилась на той закон, який міняють під кожного президента. Замість Основного закону вона стала нагадувати матрац, який приймає форму тіла того, хто на ньому лежить. Щоб жити за законом, потрібно щоб була довіра до нього, а до цієї Конституції довіра втрачена саме через таке ставлення можновладців до неї. Без мобілізації населення, без активної участі суспільства у виробленні нових правил гри, без віри громадян, що це справді їхня Конституція (як наразі є відчуття, що це наш прапор, наш гімн, наша земля, за які ми готові помирати) - Конституція ніколи не стане головним арбітром для всіх. Тому дуже важливо зробити конституційне перезавантаження держави, прищепити народну довіру до інституцій, щоб прихід чергового президента ніколи більше не здавався апокаліпсисом, а державність більше ніколи не залежала від конкретних імен. У Конституції не текст головний, а довіра до неї і свідома участь народу у її розробці, захисті та виконанні. Бо якщо лишити все так, як є зараз, то Конституція залишатиметься просто брошуркою, яка живе своїм життям, а народ, відповідно, своїм.

Фото: GettyImages

- У рік із подвійними виборами нам варто забути про продовження реформ у країні?

- Швидше за все, що "вікно можливостей" знову відкриється після парламентських виборів, бо вибори в Україні – це, на превеликий жаль, змагання обіцянок, а не програм. Я, як чоловік правих поглядів, дуже тішусь, коли гімн українських націоналістів грає і на одному з форумів Тимошенко, і на форумі Порошенка, тобто вони змагаються - хто більший патріот. Але це теж своєрідний популізм, намагання сподобатись патріотичному виборцю. Насправді ми бачимо, що нереалістичні обіцянки трохи зашкалюють, і сподіваюсь, що вони закінчаться, коли оголосять результати парламентських виборів. Дай бог, щоб парламентські вибори відбулись уже за новими правилами, бо якщо правила гри лишаться старі, то процес реформування буде просто блокуватись.

- А чому наші кандидати в президенти не бояться гучних обіцянок? Наприклад, Порошенко наобіцяв закінчити за 100 днів війну, але не зробив цього. Чому політики не відповідають за свої слова?

- Насправді пам'ять у людей коротка. У нас голосують серцем, і це одна з ознак незрілості нашого суспільства. Тому, на жаль, ми повторюємось в тому, що вибір роблять люди не холодною головою, а гарячим серцем, а на ньому дуже легко грати.

- Якщо вірити соціальним опитуванням, то більшість українців готові просто продати свій голос. Тому, за словами експертів, зараз дуже активно підключається підкуп.

- На жаль, так, це знову ж таки правила гри, які не змінились. Посада президента дуже дорога, в сенсі фінансової капіталізації, тому на її завоювання кинуті всі, зокрема, і брудні ресурси. Ні для кого не секрет, хто права рука у побудові виборчих мереж у Петра Олексійовича, це Сергій Березенко, який тренувався у мережевих виборчих технологіях ще у штабі Черновецького. Його роль у виборчому штабі президента дає вичерпну відповідь на питання, чи буде президентська команда банально купувати голоси своєму патрону.

В цьому є велика біда, бо продаючи голос за 200-1000 гривень чи гречку, умовно кажучи, потім чотири роки ті, хто його купив, сторицею повертають собі "вкладені" гроші за наш з вами рахунок.

- Враховуючи ваш досвід юриста-міжнародника, прокоментуйте суд над Януковичем. Що ви взагалі думаєте про цю судову справу, і чи є можливість у його адвокатів апелювати до Європейського суду?

- Звичайно! По-перше, дуже яскраво проглядається політична складова цієї справи. Чомусь вирок у справі Януковичафактично співпав з початком президентської кампанії. Нюрнберзький процес, де були мовні проблеми, бо його проводили три держави-переможці, де масштаб злочинів був непорівнюваний із масштабами злочинів режиму Януковича, який відбувався у вщент зруйнованій союзниками Німеччині, вклався менше, ніж в один рік. Основні злочинці нацистського режиму були оперативно засуджені, покарані, і людство видихнуло з полегшенням. Від початку процесу до виконання вироку минуло менше 11 місяців. Судовий процес над Януковичем тривав близько двох років, і як на мене, то його дійсно підтягували до виборів президента.

По-друге, суд за відсутності обвинуваченого - дуже контроверсійна річ у міжнародному праві, тож частина країн його визнає, а частина - ні. Навіть у Європі. Була низка справ з цього приводу у практиці Європейського суду з прав людини. Частину з них Італія, яка активно практикує процеси за відсутності обвинуваченого, програла. Ми ще не бачили тексту цього вироку, але я певен, що юристи Януковича подадуть апеляцію і, якщо в Україні не зміниться влада, програють її, оскільки суди у нас "незалежні", але потім вони подадуть скаргу в європейські інстанції, а тут ми бачимо, що Україна поки що програє справи за позовами колишніх посадовців Януковича просто одна за одною. Тобто виходить так, що європейське правосуддя не бачить переконливих аргументів від українського правосуддя, що це не політичні справи. Тому, поки що складається не дуже втішна для нашої влади тенденція і перспектива.

- Чому Україна входить в трійку країн із найбільшою кількістю позовів до Європейського суду з прав людини?

- Бо в Україні, верховенство права - це гасло, а не реальність. Недовіра до судової системи зашкалює. Якщо подивитись, то за рівнем суспільної недовіри суди та судді програють тільки державному апарату. Зрозуміло, що з такою недовірою до національних судів, останнє, куди народ іде по справедливість, це Європейський суд з прав людини.

Плюс, до звичайних справ додаються справи, які напряму пов’язані з цією війною. Юридично, це ж досі не війна, а операція об’єднаних сил, яка чотири роки тривала як антитерористична операція. А якщо це була антитерористична операція, то всі зруйновані домівки, нежитлові споруди, втрата здоров’я, інвалідність – все це необхідно компенсувати за рахунок держави. Якби відразу був оголошений воєнний стан, тоді б була можливість апелювати, що Росія як держава-агресор несе за це відповідальність. А тут же інша юридична реальність - антитерористична операція. Терористів можна притягнути до кримінальної відповідальності, але потерпілі мають права вимагати компенсації від держави, яка не захистила їх від терористів. Ст. 19 та 20 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" прямо говорить, що таке відшкодування відбувається за рахунок державного бюджету України.

Тобто держава не гарантувала мені безпеку, умовно, у мій дім пальнули з гранатомету, відповідно держава має якось компенсувати мої збитки, зокрема матеріальні, збитки щодо шкоди, заподіяної здоров’ю тощо. А у нас чотири роки, коли і трапились всі основні руйнування та поранення, тривала АТО. Україна вирішила провести вибори, через що війну назвали АТО. А коли ти не називаєш речі своїми іменами юридично, то ти за це платиш і платиш дорого. Вибори у 2014 році провели. Прийшов час розплачуватись за те, що чотири роки не називали війну війною.