Великою помилкою було б вважати, що авторитет та вплив тієї чи іншої країни на міжнародній арені визначаються тільки вимірюваними показниками на кшталт рівня ВВП чи розміру оборонного бюджету. Навіть фактична наявність такого активу, як ядерна зброя, не є достатнім аргументом, якщо немає віри в те, що країна дійсно готова буде її застосувати.
Насправді будь-яка велика держава має не тільки матеріальні ресурси, а й певний запас того, що можна назвати сакральним капіталом — віру інших у її силу, стійкість, компетентність, рішучість та здатність доводити свої погрози до кінця. Саме тому іноді країна може бути об'єктивно сильнішою, ніж здається, а іноді — значно слабшою, ніж її звикли вважати.
Найкраще, як на мене, в сучасній популярній культурі цю концепцію змальовує серіал «Американські боги» Ніла Ґеймана. Це історія про те, як віра створює реальність, а суспільство постійно змінює об'єкти своєї віри. У світі Ґеймана боги існують і отримують силу не просто тому, що вони є богами. Люди вкладають у них страх, любов, увагу, час і жертви — і саме це робить їх сильними. Коли ж люди перестають вірити у старих богів і починають поклонятися новим, старі поступово слабшають і врешті-решт зникають.
Причому Ґейман дуже точно показує, що нові боги не обов'язково повинні перемогти старих у прямому протистоянні. Старі боги просто перестають бути потрібними. Люди більше не приносять їм жертви, не звертаються до них по допомогу, не думають про них і не бояться їх так, як раніше. Їхня фізична присутність при цьому може нікуди не зникнути, але політична та символічна сила вже вичерпана.
Якщо перенести цю логіку з міфології на міжнародну політику, стає зрозуміло, чому військова та економічна потужність держави не завжди дорівнює її реальному впливу.
Америка протягом десятиліть була не просто найсильнішою державою Заходу. Вона була своєрідним політичним богом.
Віра в те, що американський президент у разі необхідності піде до кінця, була не менш важливою за кількість американських авіаносців. Віра в те, що якщо Вашингтон пообіцяв захистити союзника, то він це зробить, була частиною самої системи американських альянсів. Віра в те, що американська розвідка знає більше за всіх, що американська фінансова система здатна покарати будь-якого порушника правил, а американська армія може в разі необхідності прийти практично куди завгодно, створювала навколо США ауру майже необмеженої могутності.
Саме тут проходить принципова межа між матеріальною та сакральною силою.
«США можуть це зробити» — це оцінка військового або економічного потенціалу.
«Якщо США справді захочуть це зробити, вони це зроблять» — це вже політична віра.
Десятиліттями саме друга конструкція була фундаментом американського впливу.
Подібний механізм ми дуже добре побачили на прикладі Росії після 24 лютого 2022 року. Напередодні повномасштабного вторгнення думка про те, що якщо Росія нападе, то Україна не встоїть, була домінуючою. І це стосується не тільки «некомпетентних західних аналітиків», які нібито не здатні були осягнути «силу та міць козацького духу». Так думала величезна кількість самих українців.
Зараз ми сміємося з «Києва за три дні», але тоді такий сценарій здавався лякаюче реалістичним, оскільки російська армія протягом десятиліть обростала міфами про свою непереможність, величезні резерви, безжальність, здатність воювати нескінченно довго та готовність переступати будь-які моральні обмеження.
А потім почали горіти російські колони під Києвом, були зірвані спроби висадки десанту, українські військові потопили «Москву», російська армія була змушена залишити Київську область, а згодом — Харків і Херсон.
Росія від цього не перестала бути великою військовою державою. Вона не втратила ядерний арсенал, мільйонну армію чи величезний військово-промисловий потенціал. Але відбулося дещо інше: зламалася віра в її всемогутність.
Історія знає й інші приклади того, як подібна втрата віри змінює міжнародну систему значно швидше, ніж реальне скорочення матеріальних ресурсів держави.
Одним із найяскравіших є Суецька криза 1956 року.
На той момент Велика Британія вже була ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН, мала потужний флот, армію, глобальні військові бази та величезну мережу колишніх колоній і союзників. Формально перед нами все ще була одна з великих держав світу, яка зовсім недавно перемогла у Другій світовій війні.
Коли єгипетський президент Гамаль Абдель Насер націоналізував Суецький канал, Лондон вирішив, що має достатньо сили, щоб повернути собі контроль над ситуацією. Британія разом із Францією та Ізраїлем розпочала військову операцію проти Єгипту, розраховуючи фактично поставити Насера на місце. Але Сполучені Штати не підтримали операцію і, навпаки, почали тиснути на Лондон та Париж, вимагаючи припинення бойових дій. Під американським та міжнародним тиском британські й французькі війська були змушені залишити Єгипет.
Для самої Британії це стало набагато більшим приниженням, ніж просто невдала військова операція. У Вашингтоні вже тоді говорили про те, що Суецька криза створила на Близькому Сході вакуум сили через втрату престижу Британії та Франції. В американських документах того часу британська операція прямо розглядалася як подія, здатна прискорити перетворення Великої Британії на державу другого рівня.
І це особливо показово, бо Британія не втратила свою армію після Суеца, не втратила флот і не перестала бути ядерною державою. Але світ побачив межу її можливостей.
Раніше британське питання звучало приблизно так: «Що зробить Британія?»
Після Суеца дедалі частіше виникало інше: «А що Британія взагалі може зробити без згоди Америки?»
Це була смерть британського імперського бога.
Імперія продовжувала існувати ще багато років, але віра в її необмежену самостійність уже зникла. А разом із нею почалася зовсім інша система міжнародних відносин, у якій Сполучені Штати поступово перебрали на себе роль головної західної держави.
Саме тому сьогоднішня ситуація зі США є настільки цікавою.
Проблема Америки полягає не в тому, що вона раптом стала слабкою державою. Це було б надто примітивним поясненням. Американська економіка залишається однією з найбільших у світі, долар — центральним елементом глобальної фінансової системи, американські технологічні компанії визначають величезну частину світової цифрової економіки, а американські збройні сили досі мають можливості, яких не має жодна інша окрема держава.
Проблема полягає в іншому, світ поступово почав сумніватися не в американській силі як такій, а в американській готовності перетворювати цю силу на політичний результат.
Це набагато небезпечніше.
Тому що матеріальну силу можна порахувати, а довіру — ні.
У 2026 році Pew Research Center опитав понад 42 тисячі людей у 36 країнах. Лише 35% опитаних за межами США вважали, що Сполучені Штати сприяють миру та стабільності у світі, тоді як 63% дотримувалися протилежної думки. У низці союзних Вашингтону країн падіння було особливо різким: у Швеції частка тих, хто вважав США фактором глобальної стабільності, скоротилася з 64% у 2023 році до 23% у 2026-му. У Канаді частка тих, хто вважає США надійним партнером, за цей самий період скоротилася з 83% до 35%.
Це вже не питання рейтингу конкретного президента.
Йдеться про значно фундаментальнішу зміну сприйняття.
Десятиліттями союзники США виходили з припущення, що американська присутність є константою. Вони могли сперечатися з Вашингтоном, критикувати американську політику, вимагати від США більше або менше втручання, але базове припущення залишалося незмінним: якщо ситуація стане достатньо небезпечною, Америка все одно прийде.
Тепер це припущення перестає бути очевидним.
І саме тут Дональд Трамп є не стільки причиною процесу, скільки його каталізатором.
Американська репутація почала втрачати блиск задовго до його другого президентства. Ірак, Афганістан, криза довіри до американської розвідки після історії зі зброєю масового ураження, нездатність перетворювати військову перевагу на стабільний політичний результат, фінансова криза 2008 року, поступовий підйом Китаю та дедалі більша конкуренція за вплив у Глобальному Півдні роками відколювали шматки від американського сакрального капіталу.
Але Трамп зробив цей процес набагато помітнішим, оскільки почав уголос ставити питання, які раніше американська зовнішня політика намагалася не ставити: чому США повинні захищати Європу, чому американський платник податків має фінансувати союзників, чому Вашингтон повинен витрачати ресурси на Україну і чому Америка взагалі повинна залишатися глобальним арбітром.
Для внутрішньої американської політики це цілком раціональні питання. Для американської системи глобального впливу вони мають майже руйнівний ефект.
Бо імперія існує не тільки завдяки тому, що вона може змусити інших робити те, що їй потрібно. Вона існує ще й завдяки тому, що інші вважають її присутність необхідною.
Саме тому головне питання для європейських союзників сьогодні звучить уже не «чи можуть США нас захистити?». Питання звучить набагато неприємніше: «Чи захочуть вони це робити тоді, коли нам це буде потрібно?»
А це вже питання віри.
Показово, що Європа почала готуватися саме до такого сценарію. Після кількох років війни в Україні європейські держави суттєво збільшили оборонні видатки, почали створювати власні виробничі спроможності та дедалі активніше говорять про необхідність здатності діяти незалежно від американської військової підтримки. На саміті НАТО в Анкарі у 2026 році союзники окремо зафіксували необхідність більшої відповідальності Європи та Канади за оборону Альянсу.
Саме так працює смерть сакрального авторитету. Не потрібно, щоб усі раптом оголосили тебе ворогом. Достатньо, щоб люди перестали вважати тебе незамінним.
У «Американських богах» старі боги програють не тому, що нові боги виявляються сильнішими в прямому зіткненні. Вони програють тому, що змінюється людська увага. Люди перестають приносити старим богам жертви, перестають звертатися до них по допомогу і починають вкладати свою віру в інші сили.
З американською гегемонією відбувається щось подібне.
Протягом десятиліть світ приносив Америці величезну кількість політичних жертв. Союзники погоджувалися на американське лідерство, будували свої армії під американські стандарти, інтегрували свої економіки в систему, центром якої був американський ринок, а цілі покоління політиків будували зовнішню політику на припущенні, що американська присутність є постійною.
Навіть противники США значною мірою будували свою політику навколо Америки.
Тепер дедалі більше держав думають не про те, як пристосуватися до американського світу, а про те, як зменшити власну залежність від нього.
Китай будує альтернативні економічні та технологічні зв'язки, Європа намагається отримати більшу оборонну автономію, Індія дедалі впевненіше проводить власну багатовекторну політику, Туреччина перетворила балансування між різними центрами сили на окрему політичну технологію, а держави Глобального Півдня отримали значно більше можливостей торгуватися між Вашингтоном, Пекіном, Нью-Делі та іншими центрами сили.
Це вже не той світ, у якому існує один безумовний центр тяжіння. Можливо, саме це і є справжня смерть американського бога — не тоді, коли Америка стає слабкою, а тоді, коли світ перестає автоматично вірити, що вона зробить те, чого від неї очікують.
І питання тепер не стільки в тому, хто прийде на його місце — Китай, Європа чи якась нова конфігурація держав, — скільки в тому, чи з'явиться взагалі новий бог. Адже у «Американських богах» старих богів не обов'язково замінює один новий всемогутній бог, на їхнє місце приходить цілий пантеон сил, які конкурують за людську увагу. Можливо, приблизно це саме зараз відбувається і з міжнародною політикою — світ поступово повертається до політичного політеїзму, де немає одного центру, здатного одноосібно визначати правила гри.
Для України це означає значно більше, ніж просто необхідність диверсифікувати зовнішню політику. Нам доведеться остаточно відмовитися від психології залежності, за якої безпека країни будується навколо очікування, що в критичний момент прийде хтось сильніший і вирішить нашу проблему. У 2022 році ми побачили, як може померти міф про чужу всемогутність.
Тепер маємо зробити з цього правильний висновок і для себе, що жоден Вашингтон, Брюссель чи інший центр сили не може бути нашою єдиною страховкою. Якщо світ справді входить у епоху політичного політеїзму, Україна повинна перестати бути об'єктом чужої віри та чужих гарантій і сама стати силою, з якою інші змушені рахуватися. Не шукати нового бога, а стати державою, яка здатна пережити смерть старих богів.
