Інна Бевза – українська акторка, спілкуючись з якою, хочеться звертатися тичинівським "О панно Інно". Лірична і прозора. Свій творчий шлях розпочала в Івано-Франківському національному драматичному театрі імені Івана Франка, де працює і зараз. В інтерв’ю "Апостроф Lime" Інна розповіла, чому не бачить себе кіноакторкою, пригадала, як позбулася клейма "блідої героїні" на театральній сцені, а також розповіла, чому її вабить гуцульський край.
Інна Бевза
Читати також: Колишній сценарист "Кварталу 95" Ханумак швидко перевчив свого сина з української на російську.
- Інно, у франківському театрі ти з 2019 року. Про що для тебе рідний театр, в якому зробила перші професійні кроки?
- Тут я стала значно сильнішою та мудрішою. Спочатку взагалі не думала, що залишуся в Івано-Франківську. Але мені дуже подобається місто і його комфорт. А театр просто став другою сім’єю. Він має дуже великий потенціал та постійно розвивається. Щоразу повні зали людей. Однозначно мені не хочеться змінювати те, що я зараз маю.
- А були кризові моменти, коли виникало бажання піти в іншу сферу?
- Звичайно. Але якщо такі думки виникають, то це значить, що я мисляча людина, яка потрібна цій професії. Сумнів для мене – це основний показник того, що я як акторка маю потенціал для росту та можу відкривати в собі нові грані.
- Часом актори бояться перетворитися на "заручників однієї ролі". Коли ти зіграла у виставі "Гуцулка Ксеня", яка здобула визнання в усіх куточках України, то не боялася опинитися у такій ситуації?
- У мене був такий період. Проте зараз це не найголовніша роль в моєму житті, хоча вона мені дала серйозний старт. Згодом були "Ромео і Джульєтта", принцеси у казках. Загалом кількість ліричних героїнь досить велика. Але я завжди дуже любила комедії. Колись мріяла зіграти Проню у виставі "За двома зайцями". Словом, завжди цікавило на сцені те, що мені в житті менш притаманне. Лірика ж присутня у моїй природі, а ще і на сцені додається. Свого часу були навіть невтішні відгуки – "бліда героїня". Проте негатив став поштовхом, аби переглянути свої ролі і по-іншому їх втілювати на сцені.
Читати також: "Підписуєш контракт навічно": ветеран Терен висловився щодо мобілізації в Україні.
- У виставі "Гуцулка Ксеня" поєднані традиції, сучасні сценічні рішення і талановита гра акторів. А як вважаєш, чому деякі українські продюсери, шоумени, кварталівці навіть під час війни вважали дотепним показувати гуцулів у кіно та в шоу як архаїчних, неотесаних селюків, підігруючи російським наративам?
- Я хотіла розпочати відповідь з того, що ніколи не думала, що буду відомою так далеко від малої батьківщини, бо ж родом з Київської області. Свого часу для мене Івано-Франківськ, Львів – це була така собі далека далечінь. Але завжди бачила, що тут цінують культуру, традиції, мову, українські свята. І це вабило. У нас на Київщині такого і близько не було. Мої однокласники з Тетієва переважно поїхали навчатися до Києва, а я до Львова, за рік я бачила їхні пости в інстаграмах російською мовою. Це наш банальний комплекс меншовартості. А що мені подобається у гуцулів, вони мають гонор. Натомість у Києві що переважно було? Кіч, епатаж, зросійщеність. Усе це ми могли побачити і в серіалах, і в шоу.
"Гуцулка Ксеня"
- А з війною прийшло розуміння, що кожен куточок України унікальний у своїй розмаїтості, традиціях, діалектах тощо? І що це дуже цікаво і живо на тлі пластмасових трендів, які диктував наш сусід…
- Це для мене непростий аспект, бо часом бачу протилежне. Війна не поміняла нічого у головах багатьох людей. Примітивність, відсутність самоповаги, стадне мислення ніхто не відміняв.
- Ти граєш переважно позитивних, дещо наївних героїнь та страдниць. А чи було бажання перевтілитися на сцені у нестерпне стерво?
- Стервозну лисичку я зіграла в казці. На жаль, інших пропозицій зіграти фатальних або стервозних жінок не було. Але зараз я по-іншому стала оцінювати свої звичні ролі. І сподобалося, як сказала мені Наталя Половинка, мовляв, знайти глибину і надати звучання героїні, в якій присутня лірика, це вже майстерність. Ці слова дають мені енергію, коли я лірична.
Читати також: Українські переможці Євробачення потрапили в скандал через відмову допомагати ЗСУ.
- Часто додаєш у свої ролі щось від себе? Якщо так, то як режисери сприймають таку ініціативу?
- В ліричних ролях я не можу додати щось яскраве від себе. Це не той формат. Але я можу дати розуміння, що в мовчанні є сила, музика і слова. Мені дуже подобається, коли люди відчувають мову мовчання. Також мені цікаві деталі. Наприклад, у "Дон Кіхоті" у мене геть малесенька роль, але я її обожнюю. Свою героїню я зробила суперкурящою жінкою, яка дихає не стільки повітрям, скільки димом цигарок.
"Мені цікаві деталі"
- А в забобони віриш і чи маєш якісь сталі традиції в театрі?
- Так, я дуже забобонна. Перед виставою ми завжди молимося. Коли вперше прийшла в театр, то для мене це було дуже дивно. Під час навчання ми зазвичай робили тренажі, слухали один одного, але в нас ніколи не було молитви. Також на прем’єрі "Наталки Полтавки" у мене була ситуація, коли я не дозволила винести сміття з гримерки, бо вистава ще не відбулася і я не хотіла, щоб з місця, де я слухаю тишу і налаштовуюся, хтось щось виносив. А коли ми грали прем’єру "Ніч на Полонині", зламався звуковий пульт і до нас на сцену залетіла пташка. Тоді режисер відреагував, мовляв, це не дуже добрий знак. Але все минуло добре, в останній момент пульт полагодили.
- Чи мала ти пропозиції зіграти в кіно?
- Ні, таких пропозицій не було. Я не вважаю себе кіноакторкою. І ніколи не хотілося. А зараз дивлюся на своїх колег і розумію, що для актора це дуже важливо. Я ж завжди хотіла грати у театрі і на кіно не мала ніяких цілей. Тому в кожного свій шлях і ми повинні приймати себе повністю.
Читати також: Де зараз Юрій Хусточка, який грав у "золотому" складі "Океану Ельзи".
- Якби ти продовжувала тезу, то як би себе охарактеризувала: "Я акторка драматична і…"
- Думаю, що це потрібно говорити глядачам, а не акторам. Їм краще збоку видно. Тому я не знаю, як продовжити.
"Надати звучання героїні, в якій присутня лірика, це вже майстерність"
- Днями розгорівся секс-скандал навколо художнього директора "Молодого театру" Андрія Білоуса. Його колишні студентки розповіли про непристойну поведінку викладача. Чи були подібні історії у твоєму житті?
- На щастя, з таким я не стикалася. Коли читаю новини, мені дуже страшно, бо одразу починаю думати, як би я діяла в таких ситуаціях. Уміти за себе постояти – це дуже важливо, але важко уявити, як це зробити у дуже юному віці.
- Успішна вистава – це передусім майстерний режисер. Як тобі працюється з керівником театру та іншими митцями?
- Режисер для мене – це не той, хто поставить виставу, а й той, хто обере вдалу акторську команду, аби кожний актор був на своєму місці і все працювало лише на плюс. Я дуже поважаю режисера Ростислава Любомировича, також працювала з Іваном Уривським і Михаєм Тарною. Кожен має свій почерк і підхід. І мені завжди цікаво підлаштуватися, відшукати зв'язок. Щоразу це нове дослідження.
- А серед жінок-акторок маєш авторитетів?
- Маю. Я назву Жанну Готв’янську. Ми з нею маємо спільну роботу "Зів’ялі квіти викидають". Це жінка, яка має колосальну мистецьку енергію. І при цьому мені дуже подобається її дисциплінованість. Загалом з кожної акторки я можу "витягнути" для себе щось важливе. Я в захваті від голосу Лесі Пасічняк. Магнетичною є інтелігентність та шарм Надії Левченко.
Читати також: Заплутана історія королеви Англії Агати. Чи правда вона була донькою Ярослава Мудрого.
- Бути проникливим глядачем – це також талант. Ти як глядачка яка? Які вистави викликають у тебе катарсис?
- Я не маю багато часу, а коли випадає вільний день-два, то передусім хочеться побути вдома і навести лад в квартирі. В нашому театрі для мене вистава номер один – "Майже ніколи не навпаки". Щоразу мурахи по тілу, коли дивлюся її. Також дуже подобається "Калігула" як історія про довершене мистецтво. А коли до нас приїжджали з Києва з "Конотопською відьмою", то я була просто ошелешена. Мені дуже захотілося, аби наш театр перейняв певні моменти.
- Що саме?
- Чіткість. Актори йдуть по певних точках, я навіть не знаю, чи є там імпровізація. Всі такі синхронізовані на сцені. І ще я дуже хочу, щоб у нас була чіткість у плані технічності, бо бувають провали. Хоча це наша внутрішня кухня. Хочеться менше інцидентів, щоб актор не мав страху на сцені, що щось може трапитися не так. Якщо, наприклад, у мене вистава, де співаю, то щоб не думала про те, що можу себе не почути, почавши працювати як той художник навпомацки. Хочу думати про роль, про енергію, якою ділюся, а не про те, чи потрапила в такт, чи взагалі перебуваю у звуковій ямі.
- Чи маєш для себе зразок вдячного глядача?
- Маю. Для акторів дуже важливі фідбеки від глядачів. Ми передусім працюємо задля емоцій і вони можуть стати нічим, якщо не будемо відчувати глядацького обміну. І коли люди пишуть, дякують і запитують, на які вистави можна ще прийти, для мене це такий мед.
- А поза театром що робиш, аби скинути маски і розвантажитися?
- По можливості мені дуже хочеться перезавантажитися, бо актор має прийти з роботи і обнулитися. Я мию посуд – це перше, що мене реабілітує. Якщо маю вільний день, то люблю ходити в спортзал. Також відновлюючими для мене є вилазки на природу, де можна побути наодинці з собою.
