Перемога Революції гідності, яка увінчалася втечею з України 22 лютого ц.р. екс-президента Віктора Януковича до Ростова-на-Дону, давала сподівання на новий демократичний та мирний етап розвитку України в європейському напрямі. Однак вже 27 лютого захоплення сотнею «зелених чоловічків» приміщень Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим продемонструвало нові жахливі обриси цього етапу у житті України. Символічно, що трапилося це в день формування нового уряду України на чолі з Прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком і на наступний день після покладення на Олександра Турчинова, призначеного Верховною Радою України в.о. Президента України, обов’язків Верховного Головнокомандувача Збройних сил України.

Владімір Путін намагався продемонструвати всьому світові зеркальне повторення Майдану і, побачивши неготовність нової центральної влади України протистояти сценарію поступового «мирного» захоплення адміністративних будівель на кримському півострові, провів блискавичну операцію по анексії Криму та м. Севастополь та включенню цих двох адміністративно-територіальних одиниць України до складу Російської Федерації. Протягом 19 днів було змінено керівництво ВР та РМ АРК, блоковано «зеленими чоловічками», казаками та місцевими проросійськими «самооборонцями» всі без виключення адміністративні будівлі, місця дислокації ЗС, ВМС та прикордонних військ України. 16 березня були проведені незаконні референдуми «про статус» Криму та м. Севастополя, а 18 березня з помпою, у присутності всього російського політико-адміністративного та бізнес-бомонду, у Георгієвській залі Кремля підписаний так званий Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб’єктів.

Пост-революційне керівництво України та ослаблена протягом останніх років дипломатична служба постали перед безпрецедентним зовнішньополітичним викликом у вигляді анексії Криму та м. Севастополя, а також загрози поширення агресії Російської Федерації на вісім областей Півдня та Сходу України (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська та Херсонська області). У цій ситуації слід було негайно формувати чітку позицію щодо незаконності дій Росії відповідно до норм міжнародного права та законодавства України, створювати потужні військово-дипломатичні місії для проведення переговорів з ключовими державами-партнерами України, а також ініціювати проведення міжнародної конференції високого рівня з метою пошуку шляхів відновлення територіальної цілісності України та побудови нової системи глобальної безпеки. Адже на наступний день після анексії Криму та м. Севастополя стало цілком очевидно, що Будапештський меморандум 1994 року виявився нікчемним, порушено цілу низку двосторонніх українсько-російських міжнародних договорів та міжнародних конвенцій, а Рада Безпеки ООН – єдиний орган, наділений Статутом ООН повноваженнями врегульовувати такого роду конфлікти – показала себе неефективною з огляду на право вето Росії.

Після того, як стала зрозуміла неможливість провести через Раду Безпеки ООН рішення, яке б відповідало національним інтересам України, всі зусилля було спрямовано на підготовку резолюції Генеральної асамблеї ООН. В результаті 27 березня ц.р. на засіданні 68-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, спеціально скликаному для розгляду питання збройної окупації Росією території України – Кримського півострову, було прийнято Резолюцію A/RES/68/262 «про територіальну цілісність України». «За» проголосувало 100 держав-членів ООН, «проти» – 11, утрималось 58, решта не взяли участь у голосуванні. Певним розчаруванням стала відсутність в тексті документу прямого засудження дій Росії та бодай згадки про анексію нею Криму. Проте позитивом є те, що в декількох пунктах резолюції підтверджується територіальа цілісність України «у міжнародно визнаних кордонах», а також включено тезу про невизнання незаконного референдуму в Криму. У подібній ситуації у 2008 році резолюція щодо територіальної цілісності Грузії була провалена. В подальшому на неї робитимуться посилання під час майбутніх судових справ проти Росії, а також під час переговорів та прийняття інших документів на рівні ООН та інших міжнародних організацій.

Паралельно йшла робота в рамках інших міжнародних організацій та з традиційними державами-партнерами України, в першу чергу із США та державами-членами ЄС. Ухвалена 2 липня ц.р. за результатами 23-ї щорічної сесії ПА ОБСЄ Бакинська декларація, в якій прямо засуджується окупація Росією території України, є чи не найбільш жорстким документом міжнародно-правового характеру для Кремля за весь час після розпаду СРСР. Водночас на рівні ЄС, РЄ, інших міжнародних організацій та низки демократичних держав світу протягом всього року після анексії Криму та м.Севастополя ухвалено величезну кількість заяв із засудженням анексії території України та її агресії проти України на Донбасі. Крім того, США, ЄС, Швейцарія, Японія, Канада, низка інших демократичних держав світу ухвалили рішення про запровадження проти Росії обмежувальних заходів, як політичного характеру (наприклад позбавлення права голосу в рамках ПАРЄ), так і економічного. Найбільш промовистим прикладом є ухвалення 18 грудня ц.р. Радою ЄС рішення про введення обмежувальних заходів по відношенню до Криму та Севастополя. Зокрема, європейським компаніям заборонене співробітництво з цими регіонами в інвестиційній, туристичній, транспортній та низці інших галузей. По суті, йдеться про всеохоплюючі санкції.

З огляду на те, що одразу після кримських подій фокус уваги було переключено на Донбас, де Кремль сподівався повторити свій березневий бліц-кріг, Україна намагалася вийти на мирне врегулювання з Росією, спрямоване на попередження широкомасштабної війни в Європі, за участю міжнародних посередників. Слід зазначити, що спершу вдалося вийти на доволі перспективний женевський формат переговорів за участю України, Росії, ЄС та США. Проте результати міністерської зустрічі, яка відбулася 17 квітня у Швейцарії, виявилися далекими від бажаних. Вірогідно, відчуваючи, що наразі Владімір Путін не готовий до повернення до status quo чи навіть до будь-яких компромісів, США в подальшому почали дистанціюватися від такого переговорного процесу, обмежуючись двосторонніми контактами по лінії США – Україна, США – Росія та США – ЄС та інші союзники.

На заміну, одразу після обрання на посаду Президента України Петра Порошенка з’явився нормандський формат переговорів за участі України, Росії, ФРН та Франції. З огляду на те, що він виявився ще менш успішним, а, можливо, й незручним для Владіміра Путіна, в подальшому він практично не застосовувався, окрім спорадичних телефонних контактів. Натомість Кремль, за допомогою повністю підконтрольних йому на той час президентів Білорусі Олександра Лукашенка та Казахстану Нурсултана Назарбаєва, втягнув Україну в практично нежиттєздатний, як показав час, мінський формат переговорів. При цьому, відчуваючи безвихідь та побоюючись ескалації конфлікту, вперше за багато років дипломатичної ізоляції, керівництво ЄС навіть погодилося на присутність у Мінську за одним столом з «останнім диктатором Європи» одразу трьох комісарів ЄК. Незважаючи на безрезультативність переговорів, було створено так звану консультативну групу за участю представників ОБСЄ, Росії та України, в роботі якої також взяли участь самопроголошені лідери так званих ДНР/ЛНР. Результатом її дяльності стало підписання мінського Протоколу від 5 вересня та уточнюючого Меморандуму від 19 вересня ц.р. Звертає на себе увагу той факт, що з української сторони ці документи підписувалися екс-президентом Леонідом Кучмою, який не мав для того жодних повноважень, як це вимагається у таких випадках згідно із Законом України про міжнародні договори України. З огляду на те, що жодної мети, окрім часткового обміну полоненими, даними документами не досягнуто, можна сміливо стверджувати, що цей шлях прогнозовано завів у глухий кут.

Таким чином, за майже 10 місяців після Революції гідності Україні та міжнародній спільноті не вдалося зупинити агресію Владіміра Путіна. Натомість маємо ігнорування з боку Росії основоположних норм міжнародного права та недієздатну систему міжнародної безпеки. Враховуючи це, Україна як держава, яка по суті захищає спільні європейські цінності у протистоянні російській агресії та вже понесла величезні втрати серед військових та цивільного населення (за оцінками ООН, йдеться про понад 4,6 тис. людей), має легітимне право вийти із зовнішньополітичною ініціативою щодо скликання міжнародної конференції (саміту) за участю глав держав та урядів. Завдання такої конференції – повернення до satus quo у відносинах України з Росією, відновлення довіри до міжнародного права та побудова нової архітектури глобальної безпеки. На часі оновлення договірно-правової бази, якою регулюються ці питання, реформування ООН та ОБСЄ, а також повернення до роззброєння та запровадження посиленого контролю над озброєнням.

Крім того, перед Україною постає декілька першочергових завдань на наступний рік:

по-перше, підтримання динаміки обмежувальних заходів проти Росії з боку міжнародної спільноти до моменту досягнення всеохоплюючих домовленостей про врегулювання ситуації, яка виникла в Україні після анексії Криму та м. Севастополя;

по-друге, забезпечення заміщення втрачених для української продукції російських ринків іншими, переважно в державах Африки та Азії;

по-третє, залучення коштів міжнародних фінансових організацій та інших донорів, необхідних для відбудови інфраструктури, зруйнованої під час війни Росії проти Україні на Донбасі;

по-четверте, початок юридичної війни проти Росії як за допомогою українських судів, так і в інших міжнародних юрисдикціях;

по-п’яте, протистояння в інформаційній війні проти України, як на території східних та південних областей країни, так і на території Росії та інших держав.

До того ж, Україні варто невідкладно підготувати та схвалити Стратегії повернення Криму і м.Севастополя та відновлення державності на території тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей.

Таким чином, в результаті російської агресії перед Україною, Європою та світом постало непросте завдання завадити Владіміру Путіну в його відвертих намірах дестабілізувати Україну. Ускладнюється воно абсолютно непрогнозованою поведінкою господаря Кремля та наявністю значної підтримки його дій з боку населення Росії, яка забезпечується ефективною пропагандистською машиною. Розв’язавши війну проти України, Владімір Путін по суті зруйнував всю поствоєнну систему міжнародних відносин, яка народилася 70 років тому в знаменитому Лівадійському палаці окупованої нині Ялти.

Водночас, як свідчить історія людства, жоден диктатор не залишався у виграші в ситуації, коли він йшов проти загальноприйнятих норм поведінки, порушував міжнародне право і протиставляв себе всьому світу. Тому у 2015 році зусилля міжнародної спільноти мають бути спрямовані на припинення агресії Путіна, відновлення довіри до міжнародного права та побудову нової дієвої архітектури глобальної безпеки.