Юрій Бутусов — командир взводу безпілотних систем 13-ї бригади Нацгвардії "Хартія", журналіст і головний редактор видання "Цензор.нет".
В інтерв’ю "Апострофу" він розповів, чому вважає ситуацію на фронті найбільш сприятливою для зупинки росіян, чи отримав він реакцію від керівництва за критику штурмових полків ЗСУ, чому Україна йде в НАТО тільки на словах та чому мобілізація — це не першочергова проблема в армії.
– Ви на Харківському напрямку. Яка ситуація з точки зору спроб ворога штурмувати наші позиції в зоні відповідальності вашого підрозділу?
– У зоні дії бригади “Хартія” ми володіємо тактичною ініціативою. Всі спроби ворога атакувати відбиваються без шансів для противника. Тому на нашій ділянці ситуація стабільна.
Також у цілому стабільна ситуація, наскільки мені відомо, в усій смузі другого корпусу “Хартії”.
– Ворог якось змінює тактику порівняно з зимовим сезоном?
– Зараз у нас зимовий сезон ще не закінчився, тобто фактично він продовжується у сенсі тактики на полі бою. Зима важлива для ведення бойових дій як сезон, коли зникає повністю листя і підвищується якість застосування тепловізійних сенсорів на дронах.
Зараз уже все почало зеленіти, але ще є тиждень-два до того, як “зеленка” вкриє посадки і земля розігріється, і тоді зміняться умови для бойової роботи.
– Можете оцінити, чи існує загроза підготовки ворога до якогось масштабного наступу?
– Ворог не припиняє наступ. Російська стратегія війни, починаючи з жовтня 23-го року, незмінна. Ворог продовжує перманентний наступ, я б сказав. Проводить перманентний наступ, шляхом дій малих груп піхоти й одиночних бійців.
Ця тактика має застосовуватися на якомога ширшій лінії фронту, тому що стратегія перманентного наступу полягає в тому, що тиск треба чинити одночасно всюди, щоб послабити наші можливості проводити ротації, маневрувати силами і так далі. Тому цей наступ, як продовжувався ворогом, так і продовжується.
Те, що ворога зупинили взимку, пов'язано просто з тим, що піхота в зимових умовах, за низьких температур та за відсутності маскування, у сучасній війні за щільного застосування дронів, приречена на знищення.
– Що ви скажете про стан ворожої армії?
– Я вважаю, що боєздатність російської армії значно скорочується. Боєздатність російської армії зараз значно знижена. Умови для того, щоб ворога зупинити, зараз, на мій погляд, взагалі найкращі з початку повномасштабної війни загалом.
Ворог виснажений своїм перманентним наступом. Ворог дійсно деморалізований збільшенням щільності роботи наших підрозділів БПЛА, підвищенням їхньої якості як управління, так і організації в цілому на фронті. Це на противника впливає деморалізуюче.
Активні наступальні дії противника проводяться тільки тому, що, на жаль, у нас є значна кількість ділянок фронту, де є певні проблеми в застосуванні військ, в організації управління взаємодії, у першу чергу, піхоти і дронів, а також інших підрозділів підтримки і забезпечення. З цим дійсно є певні проблеми. Там, де ці проблеми не вирішені, ворог може ще повзти далі.
Якщо дивитись на загальну ситуацію, зараз Сили оборони України знаходяться в тому стані, коли вони можуть як зупинити ворога, так і розгромити його на будь-якій ділянці фронту, де є компетентні командири рівня корпусу, рівня бригади, які здатні організувати управління військами, організацію військ і застосовувати гнучку тактику.
– Означені проблеми пов'язані із якістю управління підрозділами?
– У першу чергу проблеми організаційні. З них витікають проблеми управління, проблеми застосування, проблеми підготовки.
– Юрію, розкажіть нам про “Хартію” детальніше. Наскільки змінилися ваші уявлення, власне, про бригаду до того, як ви були військовим, і що ви бачите зараз?
– Мені часто ставлять питання, що для мене змінилося, коли я став військовослужбовцем. Насправді, оскільки я і так більшу частину часу проводив у військах, здивувати мене чимось за стільки років неможливо. У багатьох питаннях, у багатьох ситуаціях я маю досвід з 14-го року, якого немає у більшості інших військовослужбовців. Тому здивувати мене тут нічим не можна.
Я був, можна сказати, здивований хіба що тим, що деякі адміністративні, бюрократичні речі, деякі рішення, які я вважав, будуть значно повільнішими і значно незручнішими, насправді, тут вирішуються достатньо швидко і без проблем. Це хіба що таке маленьке.
В адмініструванні, у роботі з армійською бюрократією я завжди песиміст. У даному випадку це був песимізм, який не виправдався.
– На вашу думку, “Хартія” може бути певним прототипом чи навіть зразком для інших підрозділів?
– Я думаю, що “Хартія” — це модель, яка може бути масштабована і має бути масштабована. В Україні немає аналітичної роботи з аналізу бойового досвіду, по висновках, немає ніякого стратегічного плану подальших дій, розгортання військ. У нас дуже багато побудовано досі на ініціативі знизу, а не зверху.
Я думаю, що Україні треба спробувати систематизувати й масштабувати різні моделі успішних бойових частин, кількох корпусів, кількох бригад, кількох полків, для того, щоб були під різні завдання, під різний склад командирів, обрані різні методики, які можна обкатувати в бойовій обстановці.
Я вважаю, що у “Хартії” є чому повчитись, але також у нас є частини, які мають свій бойовий досвід, ведуть свої моделі для масштабування, які, наприклад, мені цікаві також. Тому я думаю, що “Хартія” — мала би бути базою в корпусі для масштабування.
Сподіваюсь, що корпус “Хартія” буде зібраний в цьому році в складі своїх бригад, нарешті, що досі не відбулося. Тому що, знов таки, у нас йде недооцінка ролі армійських корпусів, недооцінка ролі правильної організації управління військами, на жаль.
Це наша проблема на стратегічному рівні, і ворог в організації військ на стратегічному рівні нас переважає і переважав раніше, як не прикро це визнати. Тому це один з викликів.
Я сподіваюсь, що досвід “Хартії” буде масштабований як мінімум в масштабі корпусу і інших сил, які можуть бути включені до цього корпусу. Я не сумніваюся, що це одна з тих моделей, які є успішними.
– У цьому контексті, в чому ви вбачаєте переваги Сил оборони України над ворогом?
– У першу чергу — це мотивація і інтелект. Україна веде війну, і за спиною української армії стоїть українське суспільство. За спиною російської армії, найнятої за 200 000 рублів, яка йде на штурм виключно з-під палки, воює під страхом розстрілу, тортур і репресій в Росії, стоїть тільки Кремль.
Звичайно, свідомих людей, вмотивованих, які намагаються докласти свій інтелект максимально для перемоги, на нашій стороні не порівняно більше, ніж у Росії. Це наша ключова перевага.
Одним із факторів цієї переваги є те, що в Україні можливі й масштабуються різні успішні моделі, у тому числі організації військ, організації батальйонів, полків, бригад, корпусів. Це одна з ознак того, що ми більш гнучкі.
Ми гнучкі, тому що ми боремося за виживання української нації, незалежної держави, і тому що кращі за інтелектом люди України знаходяться в Силах оборони або підтримують активно Сили оборони. Це наша перевага.
– Непроста тема щодо наших штурмових полків, які мають виконати завдання за будь-яку ціну. Чи була якась реакція на ваші критичні слова, достатньо жорсткі? Чи не прилітало від військового командування щодо цього?
– Скажемо так, офіційно ніякої реакції не було.
– А не офіційно?
– Була реакція, але оскільки вона неофіційна, а я військовослужбовець, посадова особа, неофіційні в даному випадку речі, які стосуються особисто мене, я не вважаю зараз за необхідне поширювати.
Я сказав те, що я сказав. По суті того, що було сказано, я думаю, для всіх очевидно, що заперечити там немає чому.
– На вашу думку, чи існує альтернатива штурмовим полкам таранного типу на нинішньому етапі війни?
– Я говорив і повторю: штурмові полки в Україні потрібні. В Україні потрібні й десантно-штурмові бригади, корпуси, потрібна морська піхота, потрібні штурмові бригади у складі сухопутних військ. У нас ще штурмові бригади є там. У нас штурмові підрозділи є в складі будь-якої боєздатної бойової частини. Вони або штатні, або позаштатні, або ціла частина є штурмовою.
Проблеми і критика у нас виникають не тому, що якась частина є штурмовою або виконує штурмові завдання. Ці завдання треба виконувати. Я особисто, як доброволець, брав участь у чотирьох штурмових операціях і маю уявлення, що це таке, безпосередньо з власного життєвого досвіду.
Штурмувати необхідно. Питання ключове: як? Як для того організовують людей, як готують, як забезпечують, яким чином ставлять завдання, які цілі операції, чи є вони реалістичними, чи є ця тактика можливою і успішною для даної ситуації в конкретній точці, у конкретний час.
Якщо це все заплановано, є якісне планування, то втрати в штурмових діях, як правило, значно нижчі, ніж під час оборони багатьох позицій. Якщо є проблеми з плануванням, постановкою завдань, якщо заздалегідь ставляться абсолютно нереальні цілі, яких неможливо досягнути, то тоді виникає критика.
Критикують штурмові полки просто тому, що полки критикувати насмілюються майже всі. А критикувати тих, хто ставить завдання полку, більшість боїться. От і все.
– Що ви думаєте, мінімізувати ці ризики, які ви означили, на сьогодні реально? Треба мати відповідну кількість, в тому числі і підготовлених командирів, щоб ставити адекватні задачі і, більше того, мати можливість їх реалізувати.
– Адекватний командир — це завжди дуже суб'єктивна історія. Сказати об'єктивно, який командир адекватний, а який ні, можливо виключно після того, як він виконує якесь конкретне бойове завдання, за результатами якого проводиться об'єктивний аналіз затрачених ресурсів, затрачених людей, понесених ворогом втрат і придбаної, втриманої або втраченої території.
Це те, про що я пишу, в принципі, останні 12 років. Коли застосовується After-Action Review, професійний аналіз проведених дій, одна з базових стандартних оперативних процедур країн НАТО, тоді, аналізуючи дії тих чи інших командирів, тим більше протягом деякого часу, ти можеш сказати: "Ця людина результативна, ефективна, компетентна".
Зараз у нас це об'єктивно встановити неможливо. Одна з основних проблем Сил оборони України — це те, що ми йдемо в НАТО тільки на словах. У нас є багато політичних гасел про те, що ми йдемо в НАТО. Насправді, жодні ключові стандартні оперативні процедури управління військами, які застосовуються в країнах НАТО, бойові статути НАТО в Україні не застосовуються взагалі.
Звання перейменували, у штабах поназивали старі радянські назви на західний манер — С1, С2, С3. Все це є, а реальних структурних змін, які б відповідали принципам і порядку дій військ НАТО, немає. Тому і результати такі.
Тому і складно сказати, який командир адекватний, компетентний. Це все дуже залежить в армії, як і в будь-якій ієрархічній структурі. Хороший командир роти, який добре показав себе на цій посаді, може стати достатньо посереднім або навіть поганим комбатом і абсолютно некомпетентним комбригом. Можливо, він не встиг вивчитись на цій посаді, зробити висновки або отримав неправильний службовий досвід.
Всі говорять, що війна дає бойовий досвід. Проблема в тому, що війна дає не тільки позитивний бойовий досвід, вона і негативний бойовий досвід дає так само. Якщо ти хочеш випереджати, якщо ти хочеш покращувати якість командування, треба вводити об'єктивні критерії оцінки тих чи інших командирів.
Той командир і його методи, які працювали рік тому, за рік сучасної війни можуть бути повністю застарілими, некомпетентними, шкідливими. Тобто, аналіз дій має бути в інтенсивній війні постійним. Тоді ти можеш мати базу даних компетентних командирів на підставі якихось об'єктивних факторів, критеріїв, обліку.
На даний момент, наскільки мені відомо, команда нового міністра оборони Михайла Федорова намагається побудувати саме таку математику війни.
Аналіз дій командирів частин, командирів бригад, командирів корпусів для того, щоб мати доказову базу для висновків, а не просто якусь суб'єктивну думку, що ця чи інша людина в військовій формі довго служить, симпатична, була поранена, або брала участь в якомусь бою, на якійсь посаді і тепер після цього можна їй довіряти на 100%.
Життя вчить, що люди від посади до посади по-різному вчаться, по-різному себе проявляють. Це треба рахувати, це жива матерія. Люди можуть і помилятись, їх треба виправляти, з ними треба працювати. У цьому складність будь-якої кадрової роботи, а особливо в армії під час такої страшної великої війни.
– Наскільки жорсткий спротив спробі формувати нову систему? Ви зараз згадали нове керівництво Міністерства оборони і Михайла Федорова. Наскільки це серйозний чинник для відповідних змін?
– Ми поки що не бачимо таких глобальних змін. Поки що вони анонсуються. Сама по собі концепція, яка була викладена Федоровим у Верховній Раді, стосовно того, що має бути математика війни, має бути облік усіх основних показників, має бути After-Action Review, аналіз після дій, — це правильний напрямок.
Це дійсно, на мій погляд, за всі 12 років війни було, є і буде ключовою невирішеною проблемою Сил оборони. Про це багато говорять генерали і нічого не роблять. Багато говорять політичні керівники і нічого не роблять.
Сподіваюся, Федоров бачив сумний досвід попередників, що призвів до того, що ми продовжуємо втрачати наші території, відсутність аналізу, відсутність стратегічних змін. Я думаю, що Федоров достатньо амбітна людина, щоб спробувати щось змінити. Подивимось. Я чекаю рішення.
– Федоров говорив і про аудит наших втрат, і виконання відповідних протоколів у підготовці, під час бою, після бою. Вони застосовуються у вас у “Хартії”?
– Так. Аналіз проводиться. Достатньо відкрито говориться про багато проблем. Безумовно, я не можу сказати, що тут абсолютно все ідеально. Серйозні проблеми є всюди, в кожній військовій частині, бо змінюються часи, змінюється противник. Ти маєш постійно бути готовим вирішувати нові, нові і нові завдання.
Але такі базові речі, як After-Action Review, проводяться — я це бачу. Я сам в цьому беру участь, і в моєму підрозділі це працює так само.
– Тоді ваша думка, що може заважати впровадженню і проведенню відповідних протоколів у більшості підрозділів Сил оборони?
– Перше, просто повна відсутність взагалі визначених цілей, що армію треба реформувати. У нас ніхто про це не думає, і це нікому не цікаво серед людей, які ухвалюють рішення. Проблеми ніхто не хоче вирішувати, перше.
Друге — це боягузтво керівників. Вони розуміють, що не можуть компетентно організувати керування військами в певних масштабах і просто бояться, що будь-яка критика, будь-які помилки будуть використані політиками проти них.
Замість того, щоб вчитись на помилках, у нас у Силах оборони панує радянський підхід, що будь-які проблеми, будь-яку критику, будь-які недоліки треба замовчувати.
На жаль, у головах дуже багатьох керівників, від яких залежить життя людей, це панує. Вони не хочуть нічому вчитись, не хочуть нічого змінювати, і хочуть отак “по-старинке” продовжувати вести війну на око, на авось, як навчили.
– А у вас є ідеї, як це змінювати?
– Це, в принципі, не моя ідея. Над цим думають останні 2000 років воєнної історії, і рецепти кожної країни відомі. Написані воєначальниками біографії і мемуари. Нічого тут особливого вигадувати не варто. Все придумано до нас.
– Але ж ви самі кажете, що війна надто швидко змінюється. І ті рішення, які були успішними певний час тому, зараз можуть навіть бути шкідливими.
– Безумовно. Я кажу, що проблема швидкості просування кадрів в конфліктах, де все змінюється, — це одна з ключових проблем організації оборони будь-якої країни, будь-якої війни.
Про це, звичайно, сотні, тисячі видатних політичних військових діячів у світі написали величезну кількість книг, досліджень, монографій, рецептів. Ті самі проблеми були і в армії США, в армії Великої Британії, в армії Ізраїлю, в армії Німеччини, в російській армії, радянській армії. Усе це відомі речі.
Рецепти, яким чином робити армію, де просуваються якісні командири, є. Питання тільки одне. А чи є у політичних керівників бажання міняти армію, бажання проводити воєнні реформи і використовувати той досвід, який за 2000 років накопичило людство у веденні війни.
Поки що у нас, на жаль, світовий досвід не працює через дуже низький рівень освіти керівників. Це проблема низького рівня освіти, який є у тих людей, які мали б ухвалювати відповідні рішення.
У нас, наприклад, п'ятий рік повномасштабного вторгнення, 12 років війни, і досі війська не воюють у складі армійських корпусів. Будь-яка людина, яка має військову освіту, яка хоча б читає книжки про організацію військової справи, розуміє, що це абсурд розгортати мільйонну армію, в якій немає сталої структури організації військ на оперативному і стратегічному рівні. Тільки тактичні частини у нас є.
У нас на даний момент створено багато армійських корпусів, але тільки один, — Третій армійський корпус, — розгорнутий у повному складі у своїй смузі. Один корпус з 18.
– Можливо, це тому що Третій армійський корпус має певну автономію в керівництві, і командири мають повноваження вирішувати бойові задачі так, як вони вважають за раціональне. Чи я помиляюсь?
– Ми зараз не говоримо про персоналії. Я вам хочу сказати, що колись воєнні історики світу і політичні історики будуть розбирати нашу війну. Вони будуть казати: "Українці в організації військ на стратегічному рівні і на оперативному рівні всю війну значно поступалися росіянам. Українці повністю ігнорували всі статути НАТО з організації військ, ігнорували весь військовий досвід і демонстрували дуже низький рівень компетентності на стратегічному рівні управління". Оце, на жаль, будь-який військовий історик відмітить. І цих людей, які зараз ухвалюють рішення, легковажно, бездумно, так їх і запам'ятають.
– Запровадження корпусної системи може бути відповідними наказами запроваджено, щоб не було певного чи то нерозуміння чи саботування? По суті справи про цю реформу в Україні говорять давно.
– Звичайно, в армії все має бути наказано визначатися. Інших варіантів нема.
– Що потрібно для того, щоб змінити і прийняти відповідну ефективну систему управління військами?
– Політична воля, бажання просто це зробити і все.
– Щодо політиків, ви стежите за тим, що відбувається щодо дискусій про зміни в системі мобілізації? Мені цікаво, що ви думаєте на цю тему.
– Я не маю можливості слідкувати за всім дискурсом, який є зараз в інформаційному полі, оскільки час достатньо обмежений.
По мобілізації, я сам з цим стикаюсь, тому, звичайно, питання мобілізації мене цікавить.
– Які у вас думки щодо змін, які потрібно зробити?
– Потрібні комплексні зміни, які навіть і за 30 хвилин не перекажеш, я думаю, навіть за годину. Потрібні системні дії не просто по мобілізації, у тому плані, а як би нам людей направляти в піхоту з вулиці, щоб вони не відбивалися від ТЦК. У нас такий зараз, я бачу, предмет обговорення. Виключно так він подається в медіа.
Насправді у нас є проблема з кількох компонентів. Як зменшити відтік людей з армії, як зменшити кількість небойових втрат, як зменшити кількість бойових втрат, як створити стимули для того, щоб люди після поранень поверталися у стрій, як зберегти досвідчені кадри, які на п'ятому році війни просто втрачають здоров'я, намагаються перевестись в тил, списатися на законних підставах, тому що служба не дозволяє їм зберегти здоров'я, родини, своє життя. Оце проблема, яку потрібно вирішувати в першу чергу.
У другу чергу, які у нас джерела поповнення військ, яка кількість піхоти нам потрібна в першій лінії, яка кількість поповнень потрібна для цієї піхоти, звідки ми можемо брати цих людей. Різні джерела.
Треба дивитися, яким чином зменшити навантаження, щоб нам не треба була така велика кількість людей, як зараз. Ми ж не можемо воювати, як Росія. Для цього треба облік. Чим займається у нас конкретна кількість людей, скільки у нас піхотинців? Як ми можемо в яких ситуаціях зменшити присутність людей на полі бою? Яким чином?
Це має бути і збільшення кількості дронів, як повітряних, так і наземних. Це мають бути системи управління, сенсори. Дуже і дуже багато факторів. І там десь один з важливих факторів — залучення добровольців, залучення іноземців, залучення, скажімо, ув'язнених, повернення самовільно залишивших частину.
Одне з 20 питань, які мають загалом стосуватись мобілізації, — це як залучити тих, хто ще не охоплений, як всіх облікувати. Має бути комплексне рішення. Треба покращити умови бойового застосування, організації військ, підготовки. Це комплексні речі.
Необхідно підвищити якість роботи з людьми. Потрібна відповідальність за людину з того моменту, коли до нього підходять і кажуть: "Ви маєте прибути в ТЦК, ви маєте отримати припис, ви мобілізований". Має бути відповідальність з першої хвилини контакту з армією і відповідальність за перебування в армії, навіть після того, як людина армію залишає.
Будуть комплексні рішення, буде велика кількість компонентів враховано — буде результат. Якщо це буде просто зводитися до піару, а як нам зробити, щоб у нас менше поганих роликів було в інтернеті, де хтось б'ється з ТЦК, якщо це буде виключно зводитися до такої інформаційної площини, результату не буде.
– На прикладі “Хартії”, наприклад, проблема СЗЧ, наскільки є актуальною?
– СЗЧ є в кожній військовій частині, в кожному підрозділі. Цього неможливо уникнути. Люді всі різні, мобілізація масова. Причин, чому людина йде в СЗЧ, дуже багато. Не завжди це тому, що поганий командир або страшні завдання.
Часто бувають абсолютно інші побутові причини, особисті причини. Вони становлять велику частину, можливо, половину всіх СЗЧ. Хтось хоче відпочити. Хтось не хоче воювати, хтось боїться, і ти його не можеш просто словами переконати.
У когось якісь шкідливі звички починають керувати: лудоманія, алкоголізм, наркоманія — що завгодно може бути. У когось хвороби. Мільйон причин може бути у людини, чому вона каже: "Все, я не хочу". Це дуже системна, постійна історія, яка дуже змінюється. І з цим треба постійно також працювати, враховуючи всі ризики.
Це не означає, що можна повністю на 100% побороти СЗЧ. Це нікому в жодній армії під час масової мобілізації не вдавалося. Дезертири були всюди, навіть в демократичних потужних країнах, які вигравали війни, наступали на ворога. Все одно знаходилися люди, які не хотіли воювати, тікали, коїли злочини.
Питання не в тому, що цього можна повністю уникнути, а в тому, як мінімізувати цю проблему, як зробити менше на кожному етапі по кожній причині СЗЧ. З цим треба працювати. Це мінімізувати порівняно з тим, як це відбувається зараз, цілком можливо в рази.
– Усім відомо, якою є базова зарплата військовослужбовця. Зрозуміло, що є виплати, є надбавки, є бойові. На вашу думку, держава мала б сконцентруватись, знати ресурси і резерви, щоб, по-перше, проіндексувати зарплату військового, і збільшити матеріальну винагороду для тих, хто в Силах оборони України?
– Я думаю, якщо держава зацікавлена в тому, щоб люди залишалися в армії такий тривалий час і приходили нові, безумовно, їй вигідно підвищувати заробітну плату тим людям, які в армії дають результат, на яких найбільший дефіцит, на яких найбільше навантаження.
У першу чергу, ми маємо створити пріоритет для піхоти безумовний. Усі мають знати, що піхотинець — це найзабезпеченіший воїн у Силах оборони, який має найбільші відпустки, найбільші можливості для відновлення. Ти в піхоті — ти номер один.
Потім йдуть ті підрозділи, які знаходяться на передовій в кіллзоні, тобто оператори БПЛА в першу чергу, інші підрозділи бойової підтримки, бойового забезпечення, які працюють в кіллзоні. Тобто там є постійний ризик. І потім інші пріоритети.
Всюди треба гроші, безумовно, грошей на всіх не вистачає. Має бути пріоритизація — це така менеджерська робота, складна, важлива, необхідна. З цим треба працювати.
– Пріоритизація цього питання поліпшила б ситуацію з мобілізацією, на вашу думку?
– Це тільки один з компонентів. У жодній країні світу масова мобілізація не була добровільною. Мобілізація в США, мобілізація в Великій Британії і під час Першої, і під час Другої світової війни були обов'язковими, примусовими. Спочатку починали як добровільну і потім перейшли на примусову. Інших рецептів не існує.
– Ви командир взводу безпілотних систем. Чи можна сказати, що ми випереджаємо ворога в битві в сфері нових технологій безпілотних систем?
– Ми випереджаємо ворога в деяких елементах розвитку БПЛА, в першу чергу, як я сказав, у мотивації і в інтелекті.
Наслідком цієї переваги в інтелекті, в якості людей, які воюють за Україну, в тому числі в таких високотехнологічних озброєннях, є перевага в розвитку певних технологій, які створюють перевагу на полі бою, в застосуванні певних типів дронів, в масштабуванні позитивного бойового досвіду. Усе це в комплексі працює на нашу користь.
