Іван Уривський народився 9 березня 1990 року у місті Кривий Ріг.
Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (майстерня Ніни Гусакової).
Сторінка Івана Уривського в Facebook.
Кар’єра
Театральні вистави молодий режисер почав ставити ще будучи студентом.
На учбовій сцені рідного університету вийшов його водевіль «Солом'яний капелюшок» за п'єсою Ежена Лабіша.
В рамках проєкту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті ворота» Іван поставив вистави «Дядя Ваня» за Чеховим, «Украдене щастя» по твору Франка, «Олеся. Забута історія кохання» за Купріним.
Будучи студентом 5-го курсу на сцені Одеського українського академічному музично-драматичному театрі ім. В. ВасилькаУривський створив виставу «Тіні забутих предків» за відомим твором Коцюбинського.
В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василько Іван Уривський пропрацював 5 років.
Рішенням конкурсної комісії Театру ім. Василька, 7 лютого 2019 року Іван Уривський перемагає в конкурсі на посаду головного режисера театру. Під час роботи в Одесіпро Уривського стали говорити і писати, як про цікавого, неординарного, експериментатора.
Але у вересні 2020 року він переїжджає до Києва де йому запропонували декілька цікавих пропозицій від яких за словами режисера він не міг відмовитись.
Іван Уривський. Фото: facebook
Іван Уривський ставить спектаклі в Національному академічному драматичному театрі імені Франка. Самою гучною постановкою Уривського в цьому театрі стала «Конотопська відьма» за п'єсою Григорія Квітка-Основ'яненка.
«Конотопська відьма» для мене – це вистава про відчуття війни. Я хотів про це сказати десь далеко, щоб не в лоба, а прикрити все іншою обкладинкою, таким жартом, таким несерйозним існуванням акторів в такому жанрі, але не вийшло. Ця обкладинка забила все», - каже режисер.
Але постановки Уривського йдуть не тільки у цьому театрі, а й на інших сценах сценах Києва, а саме в Театрі на Подолі та Київській національній опереті. Крім того, він працює з театрами Одеси, Львова,Каунаса (Литва) та Праги (Чехія).
Сім’я
Дружиною Івана Уривського є актриса театру ім. Франка Мальвіна Хачатрян.
Нагороди
У свій молодий вік режисер має багато різних нагород і відзнак за свої постановки:
2015 рік — Лауреат Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» у номінації кращий режисерський дебют (вистава «Дядя Ваня»)
2019 рік — Премія імені Леся Курбаса (вистава «Перехресні стежки»).
В тому ж році Уривський ставномінантом премії в галузі театрального мистецтва «Київська пектораль» в номінаціях «Найкраща режисерська робота» та «Найкраща вистава камерної сцени» (вистава «Фрекен Юлія»).
Також в 2019 році Івану Уривському за сучасну інтерпретацію та переосмислення української і західно-європейської класики у руслі світових трендів перформативних мистецтв вручена Корона «Дня» — (щоденна всеукраїнська газета суспільно-політичної тематики «День»).
В 2020 році Уривський удостоєний звання — Заслужений артист України.
В 2024 році молодий режисер став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за виставу «Конотопська відьма».
Цитати
Про свої постановки:
«Я люблю українську класику, хоча у декого вона чомусь одразу викликає відторгнення. Але насправді класика – це круто, це частина і нашої, й світової історії. Я намагаюсь не ділити – чи то українська, чи то німецька класика – є класичний текст. І якщо ми, сучасні люди, беремо його зараз, значить він є і сучасним».
«Це круто, коли ви складаєте у себе в уяві свої картинки, які штовхають вас розмірковувати про виставу!»
«Якщо ми виводимо глядача з зони комфорту, це дуже добре, тому що це театр».
«Театр буває різний – і прекрасно, коли тебе трішки обливають холодною водою – це кайфово для глядача».
«Я вірю в театрального бога, в те, що він існує і може допомогти, тому що я сам не знаю, як виходить зробити виставу».
Про одеських театралів:
«Масовий глядач не сприймає в Одесі українську мову, на жаль».
Про виставу «Калігула» та Путіна:
«Калігула — зовсім інший, ніж Путін. Як бацилу, можна порівняти, а як людину — Калігула є набагато цікавішим персонажем. Неможливо усвідомити все, що він наробив. Камю моментами захищає його і пояснює деякі речі. До війни я хотів розповісти у виставі про те, як поєднується "тиран" і "людина". Після війни стало зрозуміло, що тиран, як є зараз, — це не людина. Тому прибрали багато сентиментів — лінію кохання, наприклад".
Про виставу «Конотопська відьма»:
«Я не хочу, щоб «Конотопська» стала якимось ніби камертоном. Я дуже добре до неї ставлюся, але вважаю, що інші мої вистави можуть бути цікавішими».
Про театр ім. Франка:
«Театр Франка — моє основне місце, я його люблю, мені там затишно, хочеться там працювати, але я не прикіпаю до нього як до дому. Я навіть думати не міг працювати в цьому театрі, бо казали, що театр Франка — це закрита історія. Але так сталося, що я поставив "Лимерівну" — і закрутився наш роман».
