Президентські та парламентські вибори, заплановані на 2019 рік, змушують політичних гравців активізувати роботу з метою пошуку партнерів та укладання політичних союзів і альянсів. У другий тур президентських виборів спроможні вийти щонайменше 5-6 кандидатів, рейтинг кожного з яких наразі не перевищує 15%, а антирейтинг більшості нинішніх політиків вже перетнув критичну межу. Електоральні вподобання українців розпорошені, і лише об’єднавчі процеси можуть забезпечити перемогу та майбутнє в українській політиці.
Про те, як намагатиметься зберегти владу президент Петро Порошенко, які об'єднання можливі серед тих, хто боротиметься з ним, і чому багато що буде вирішено вже до осені - у статті політичного експерта Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Ігоря Петренка на "Апострофі".
Соціологічні опитування засвідчують, що на четвертий рік після Майдану українське суспільство розчароване нинішньою політичною елітою – як президентом, представниками правлячої коаліції, так і опозиційними силами. Все сильнішими є очікування щодо нової якості української політики та небажання суспільства “обирати менше зло”. Політичні гравці та групи впливу також усвідомлюють необхідність переформатування політичного поля і формування потужних союзів та альянсів для перемоги на наступних виборах чи хоча би збереження свого місця в українській політиці.
Нарешті, до консолідації політичних гравців підштовхують все відчутніші авторитарні тенденції з боку діючого президента Петра Порошенка, який, попри конституційні обмеження, сконцентрував у своїх руках усі важелі управління країною та контроль над фінансовими потоками. Його політичні та кадрові рішення, використання правоохоронних і судових важелів у особистих інтересах, вибіркове правосуддя та переслідування опонентів, як і подальше падіння популярності, змушують супротивників – як у політиці, так і в бізнесі – будувати альянси і шукати можливості для встановлення нових, мінімально прийнятних правил гри після завершення виборчого циклу 2019 року.
Однак ситуація з формуванням політичних альянсів ускладнюється низкою факторів, насамперед все більшим впливом Банкової на медійний простір, зростаючим розчаруванням суспільства у політиці і його відчуженням від влади, обмеженими фінансовими ресурсами, які є у розпорядженні потенційних спонсорів більшості політичних сил. Важливим є і те, що політичні альянси потрібно будувати відповідно до все чіткішої структуризації українського суспільства і фрагментованого політичного поля.
Зважаючи на сьогодення в українській політиці, можна окреслити наступні передвиборчі альянси та угруповання, які ми побачимо вже у другій половині 2018 року.
Коаліція "Збережемо нас у владі"
Поки що гуртується навколо Петра Порошенка та БПП. На Банковій вже почалась активна підготовка до власної виборчої кампанії 2019 року і ще активніша робота щодо дискредитації опонентів та руйнування можливих альтернативних альянсів. Основні передвиборчі меседжі Порошенка будуватимуться навколо вступу в ЄС/НАТО та конфлікту з Росією. Головними союзниками Порошенка, за задумом політтехнологів з АП, повинні стати мери, губернатори та мажоритарні депутати.
Децентралізація підняла мерів на новий політичний рівень, адже тепер вони - реальні господарі у своїх вотчинах й мають широкі повноваження та наповнені локальні бюджети. Фактично вони зацікавлені у збереженні такої конструкції, стабільність якої може забезпечити саме чинний гарант, адже новий президент може кардинально змінити ситуацію. В АП впевнені, що домовленості з мерами забезпечать перемогу Порошенку.
Проте такий розклад далеко не ідеальний, адже стримуючими чинниками для мерів можуть стати наближення парламентських виборів та їхні партійні зобов'язання. Багато мерів великих міст представляють опозиційні щодо Порошенка політичні сили. Крім того, навряд чи такий варіант спрацює за умови низьких рейтингів чинного президента. З іншого боку, АП може вдатись до класичних методів переконання – використання правоохоронних органів і податківців.
Не менш важливими союзниками на місцях АП хоче зробити й мажоритарних депутатів. Заохочувати їх збираються розширеним бюджетним фінансуванням і закріпленням за ними округів на парламентських виборах, звичайно, за умови збереження чинної виборчої системи. Лояльні та ефективні на президентських виборах мажоритарники зможуть отримати мільйони гривень на роботу в округах і організацію вже власної парламентської кампанії.
Порошенко та його оточення прагнуть зробити все, щоб чинний президент був єдиним кандидатом від влади. А це означає, що Володимир Гройсман, Юрій Луценко, Арсеній Яценюк та Віталій Кличко як потенційні кандидати в президенти від влади та ймовірні союзники Порошенка повинні щось отримати натомість – посади, місця в списку, регіони тощо. Найбільша проблема Банкової полягає у тому, що Порошенку ніхто з політиків вже не довіряє, особливо якщо мова йде про обіцянки на перспективу.
Важливим союзником для Порошенка є секретар РНБО, представник "Народного фронту" Олександр Турчинов, який де-факто почав виконувати обов’язки керівника кампанії чинного глави держави. Поряд з Турчиновим, а точніше паралельно, переобранням Порошенка будуть займатись голова фракції БПП у Верховній Раді України Артур Герасимов, який може стати більш публічним; глава АП Ігор Райнін і нардеп від БПП Сергій Березенко, які можуть зайнятись концентрацією зусиль адмінресурсу, проводитимуть відповідну роботу на місцевому рівні (вестимуть комунікацію з мерами, губернаторами, місцевими елітами); представник президента в КМУ Віталій Ковальчук, який може зайнятись створенням та підтримкою сателітних політичних проектів (“Наш край” тощо) і розмиванням політичного рейтингу конкурентів.
Серед олігархів підтримати Порошенка можуть Рінат Ахметов і Віктор Пінчук, які за останні роки змогли налагодити гарну комунікацію та співпрацю з АП. Але як досвідчені гравці в українській політиці навряд чи вони будуть "класти яйця в один кошик", а тим більше підтримувати Порошенка в ситуації зменшення його рейтингу. Вкладати у потенційно збитковий проект олігархи будуть обережно.
Читайте також: Порошенко розколов олігархів: на кого зроблять ставки Коломойський, Ахметов і кум Путіна
Ще одним можливим союзником Порошенка може стати мер Києва Віталій Кличко, який і досі залишається номінальним головою БПП. Він ще не прийняв рішення, чи йти на вибори в коаліції з Банковою, чи, можливо, спробувати власні сили. Банкова зацікавлена в Кличку, адже він є головою Асоціації міст України й зможе забезпечити гарну комунікацію з мерами. Столичний градоначальник може реанімувати і власну політичну силу – УДАР, або спробувати отримати відсоток місць у списку БПП. Варто зазначити, що в Кличку-союзнику також зацікавлена і Юлія Тимошенко.
Підтримку Банковій надаватиме Олег Ляшко, який публічно займає опозиційну нішу, але де-факто вже грає роль молодшого партнера Порошенка. Вже зараз Ляшко отримує від АП завдання проводити дискредитаційні кампанії то проти екс-глави Одеської області Міхеіла Саакашвілі, то проти Тимошенко. Головним спонсором радикалів став олігарх Рінат Ахметов, який на виборах забезпечить їм значне фінансування і впливатиме на список кандидатів до парламенту. Традиційно найбільш популістську українську партію підтримуватимуть низка інших олігархів першого і другого рівня, такі як Василь Хмельницький.
При цьому в чинного президента майже немає шансів наростити власний рейтинг, адже рівень життя населення у порівнянні з 2014 роком значно впав, і громадяни в першу чергу звинувачують у цьому Порошенка. Питання безвізу втрачає свою електоральну привабливість, а ставлення західних партнерів до Порошенка гіршає з кожним днем.
Багато питань до Порошенка накопичилось і в БПП, адже великій кількості депутатів не подобається, що всі дивіденди від перебування при владі отримує найближче оточення президента, а всі інші залишились обабіч політичних і фінансових потоків. Багато депутатів від БПП починають орієнтуватись на інші політичні сили, в першу чергу на “Батьківщину” чи ліберальні політичні альянси.
Якщо до кінця літа-початку осені стане зрозуміло, що Порошенко не матиме шансів на переобрання, то, скоріше за все, буде запущено механізм розпуску ВРУ та/або конституційної реформи, яка персоною №1 в країні зробить прем’єра, а ним, безумовно, захоче стати чинний гарант. Вже зараз є багато передумов, які можна буде використати для цього, зокрема це недієздатність коаліції, неефективність парламенту, незадовільні темпи реформ тощо.
Альтернативний варіант для діючого глави держави – запропонувати когось із відданих союзників як кандидата у президенти від влади. Найімовірніше, таким кандидатом може бути генпрокурор Юрій Луценко. Як варіанти розглядаються перший віце-спікер парламенту Ірина Геращенко чи київський мер Віталій Кличко. Однак відповідні рішення є “кризовими” для Петра Порошенка. Якщо вони й прийматимуться, то в останній момент – не раніше осені цього року.
Тріумвірат Гройсмана, Яценюка та Парубія
Самостійність прем’єр-міністра Володимира Гройсмана стає серйозною проблемою для Адміністрації президента. Конфронтація між Банковою та Кабміном наростає. Гройсман спираючись на підтримку лідера "Народного фронту" Арсенія Яценюка та спікера ВРУ Андрія Парубія, може потенційно балотуватися в президенти як самостійний гравець з іміджем господарника-практика, якому корумпований президент не дозволяє здійснювати реформи. Однак, як діючий прем’єр, так і згаданий тріумвірат не мають власної електоральної ніші та грають на полі “провладного” електорату, тобто конкурують безпосередньо і лише з Порошенком. Хоч перемога Гройсмана є сумнівною, відтягнути голоси в Порошенка він може, як і на цій хвилі успішно взяти участь у парламентських виборах і сформувати власну фракцію у парламенті.
Такий сценарій має чимало переваг як особисто для Гройсмана, так і для частини "Народного фронту", який наразі не має шансів подолати прохідний бар’єр на парламентських виборах. В АП чудово усвідомлюють загрозу для їх передвиборчих стратегій у випадку реалізації цього сценарію. Тому там намагаються утримати згаданих політиків у своїй орбіті, переконати Гройсмана, що другий термін Порошенка йому вигідний, а його президентство ще попереду.
Переговорний процес може закінчитись будь-яким результатом, який зараз важко передбачити. Мова йде як про можливість збереження широкої провладної коаліції під проводом Порошенка, так і про створення “альтернативної партії влади” під проводом прем’єра.
"Залізна леді" та її крихкі союзи
Ветеран української політики Юлія Тимошенко на сьогодні є найбільш ймовірним конкурентом чинного глави держави на майбутніх президентських виборах. В політичних колах її вважають найімовірнішим переможцем наступних виборів за умов, якщо Порошенко не піде на жорсткі дискредитаційні заходи проти неї або ж якщо не з’явиться новий кандидат – “український Макрон”.
Тимошенко активно прагне здобути прихильність різних груп впливу як всередині країни, так і за її межами. Вона досить вміло грає на прорахунках влади, але її антирейтинг може створити серйозні проблеми. Політик намагається посісти нішу єдиного альтернативного кандидата для Порошенка, але як електоральна ніша, так і поле для маневрів у неї обмежені. Банкова активно запускає чисельні дискредитаційні кампанії та серйозно обмежує доступ до ЗМІ. Можливим також є варіант усунення Тимошенко за допомогою відкриття кримінальних справ проти неї та її найближчого оточення.
“Головним болем” для Тимошенко наразі є пошук фінансування, адже Банкова робить все можливе щоб перекрити фінансові потоки для неї.
Навколо Тимошенко гуртується її віддана і випробувана команда. Тимошенко можуть підтримати декілька олігархічних груп ("Приват", Пінчук, Ахметов, олігархи другого рівня на зразок втікача Олександра Онищенка). Також вона вважається прийнятною і договороспроможною з боку Москви та Вашингтона. Наразі тривають активні перемовини з іншими групами впливу в українській політиці щодо політичних союзів навколо Тимошенко. І якщо для ліберального табору Тимошенко цікава лише як союзник з метою контролю влади у виборчому процесі, то для багатьох представників владного табору вона може забезпечити місце у владі після виборів чи щонайменше дати певні гарантії недоторканності.
Найцікавішим може стати альянс Тимошенко з діючим міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. Це вигідно для обох сторін, а для лідера "Батьківщини" такий союз може стати чи не єдиним захистом від ймовірного пресингу з боку влади ближче до виборів. Серед політичних експертів обговорюється сценарій, згідно з яким у випадку успіху на президентських виборах можлива конструкція, за якої Тимошенко буде президентом, а Аваков – прем’єр-міністром. Це досить цікава конструкція, яка може знайти схвалення як з боку Заходу, так і з боку східного сусіда. Тимошенко критично не вистачає підтримки силового блоку, яку їй може дати саме глава МВС. Підконтрольні Авакову медійно-фінансові ресурси є значними. Також не варто забувати про націоналістичні сили, які контролює чинний міністр внутрішніх справ і які можуть стати в нагоді в умовах жорсткої конфронтації з Банковою.
Однак як імовірні альянси Тимошенко з олігархами (Коломойським, Ахметовим та Пінчуком), так і союзи з діючими політиками на зразок Авакова в експертному середовищі сприймаються скептично, виходячи з тривалої та неоднозначної історії стосунків Юлії Володимирівни з іншими гравцями. Усі ці союзи виглядають крихкими, їм бракує як довіри між їх потенційними учасниками, так і ідеологічної бази, яка могла би їх зцементувати. Для патерналістського лівого виборця Тимошенко подібні союзи є принципово неприйнятними, тому навіть у випадку їх створення це зберігатиметься у формі неформальних домовленостей, які легко можуть бути зруйновані зацікавленими опонентами.
Союзи правих сил
Шанс на успіх таких політичних сил як "Свобода", УКРОП, "Азов", "Правий сектор" та інших з огляду на достатньо вузьку електоральну нішу і велику кількість гравців залежать від їх спроможності об’єднатися. Електоральне поле є обмеженим, і на ньому харизматичні й активні гравці, йдучи розрізнено, взаємно послаблюються та розмивають рейтинги один одного. Дискусії про об’єднання тривають постійно, однак на перешкоді консолідації правих сил стоять не тільки і не стільки амбіції партійних лідерів, скільки інтереси спонсорів цих партій. В експертних колах говорять про зближення позицій олігарха Ігоря Коломойського та міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, що може сприяти союзу підтримуваних ними політичних сил.
Цілком можливо, що на президентських виборах буде кілька кандидатів від правих сил, які використають цю кампанію виключно як трамплін для парламентських перегонів. Після президентських виборів праві можуть створити один передвиборчий список, де фігуруватимуть такі постаті як Андрій Білецький, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош та інші.
До правих сил також може приєднатись і "Самопоміч", яка з ліберальної сили поступово дрейфує в націонал-радикальному напрямі. Але поки що "Самопоміч" залишається обабіч політичних альянсів і займає вичікувальну позицію, яка кристалізується у найближчі декілька місяців. "Самопоміч" має у своєму активі мера Львова Андрія Садового, інших голів міст, підтримку на місцях в різних регіонах країни. Тому малоймовірно, що партія приєднається до союзів правих сил, а, найімовірніше, йтиме самостійно з прицілом на парламентські вибори.
З огляду на обмеженість правого електорату, "Самопомочі" ймовірно доведеться повертатися у нішу, яка власне і підтримала її у 2014 році – ліберальний виборець, який орієнтований на реформи та боротьбу з корупцією. Однак відсутність досягнень власне "Самопомочі" у цих напрямах і брак унікального позиціонування обмежуватимуть її простір для маневру. А намагаючись одночасно грати на двох різних електоральних групах – правій і ліберальній – партія лише втрачатиме свій рейтинг і підтримку.
Біло-блакитні коаліції
"Опозиційний блок" не є одним цілим. Але різні групи, зважаючи на рейтинговість даної партії, публічно продовжують триматись разом попри постійні скандали і непорозуміння. Протягом останніх місяців знову активізувалися чутки про конфлікт між двома основними спонсорами ОБ - олігархами Дмитром Фірташем та Рінатом Ахметовим - і їх представниками у парламенті. Під час неофіційного спілкування співробітники офісу блоку постійно скаржаться на затримки з виплатою зарплат, нефункціональну систему ухвалення рішень тощо.
Ситуацію ще більше ускладнила спроба минулого року включити до ОБ контраверсійного українського політика Віктора Медведчука. Створення коаліції між обома фракціями Опоблоку та Медведчуком з його значними ресурсами могло б дозволити цьому альянсу стати основною політичною силою у даній електоральній ніші. Однак переговори не завершились успіхом, а дезінтеграційні процеси всередині ОБ лише посилились.
На фоні внутрішніх конфліктів в Опоблоці та за підтримки Банкової достатньо несподівано минулого року стрімко почала набирати підтримку політична сила Вадима Рабіновича та Євгена Мураєва “За життя”. Попри подібну риторику, між цією політичною силою та ОБ існують системні фінансові та особисті конфлікти, тому ці умовно проросійські політичні сили, скоріше за все, не виставлятимуть на президентські вибори єдиного кандидата. Очевидно, окремо будуть балотуватися Юрій Бойко, Вадим Рабінович, можливо, Вадим Новинський та Олександр Вілкул.
Великих шансів на перемогу ніхто з них не має, але окремі з них можуть бути корисними Банковій як зручні опоненти у другому турі, де Порошенко з великою долею вірогідності переможе. АП не відмовляється від цієї ідеї і веде переговори з даними політиками, в першу чергу з Бойко та Рабіновичем.
З іншого боку, “біло-блакитні”, розуміючи наявну ситуацію (втрата значної частини електорату у вигляді мільйонів виборців в Криму та в ОРДЛО, а також переважання праворадикального дискурсу в країні й наростання ворожого ставлення до Росії), яка унеможливлює обрання президентом будь-якого з їх кандидатів, будуть більше працювати на перемогу в парламентських перегонах.
Окрім ОБ та “За життя” на цьому ж електоральному полі будуть грати “Основа” Сергія Тарути, проект Банкової “Наш край” та, можливо, партія “Відродження”, яку просуватимуть Віталій Хомутинник і Геннадій Кернес. Можна спрогнозувати, що за проросійський електорат триватиме запекла боротьба.
Ліберально-демократичний табір
Найцікавіші консолідаційні процеси зараз тривають в середовищі, який умовно можна вважати антикорупційним, прореформаторським чи ліберально-демократичним. Тут є як ветерани української політики на зразок Анатолія Гриценка, потенційно потужні та нездискредитовані кандидати на зразок Віктора Чумака, молоді політики на зразок єврооптимістів, громадські активісти та позапарламентські політичні сили і рухи.
Всі вони прагнуть не втратити свою репутацію, але водночас самостійно конвертувати її в електоральний капітал не можуть. У дану нішу може повернутися "Самопоміч" із Андрієм Садовим, потенційно серед партнерів у цій електоральній ніші може зіграти свою роль і Сергій Тарута з його партією "Основа". Він, без сумніву, є важковаговиком української політики з власним ресурсом і командою, іміджем технократа без негативних корупційних скандалів. Виходець з Донбасу, у інших регіонах країни він не асоціюється з колишньою Партією регіонів і викликає симпатії своєю поміркованістю і технократичністю. У 2015-2016 роках Таруту позиціонували як консенсусну фігуру для “широкого олігархічного компромісу” (проект “Хайятт”), однак на сьогодні його підтримують лише Віктор Пінчук і Українська бізнес-ініціатива (об’єднання декількох промислових груп), можливий альянс з Ахметовим. Разом з тим, Таруті бракує широкої підтримки з боку ліберально-демократичних кіл.
Як і в інших спектрах української політики, у ліберально-демократичному таборі існують величезний брак взаємної довіри, відсутність чіткої ідеологічної ніші, готовність скоріше “дружити проти” когось, а не за щось. Разом з тим, політики цього спрямування розуміють, що без об’єднання вони всі будуть у програші, у той час як у суспільстві – величезний запит на нові обличчя української політики, які здатні принести нову якість і довгоочікувані зміни. Саме тому цікавою є ініціатива створення певного “Клубу моральних авторитетів” – представників інтелектуального середовища та громадянського суспільства, які би стали майданчиком для об’єднання політиків і третейським суддею в їх суперечках.
Очікується, що у березні буде оголошено про створення такого клубу, який стимулюватиме ідеологічну дискусію та проведення своєрідних праймеріз серед політиків ліберально-демократичного спрямування. Після проведення таких праймеріз “Клуб” як номінуватиме єдиного кандидата від ліберально-демократичного табору, так і слідкуватиме за тим, щоб інші учасники процесу не створювали конкуренцію (а в ідеалі підтримували) єдиного кандидата. Така “ідеалістична” модель має небагато перспектив для її реалізації саме з огляду на традиційний для українського політикуму брак взаємної довіри і чітких ідеологічних рамок політичного позиціонування, зростання популізму навіть серед політиків ліберального напряму.
Разом з тим, слабкість кожного з політичних гравців у даному напрямі, програшність для них будь-якого іншого сценарію окрім об’єднання, а також великі суспільні очікування саме такої консолідації прореформістських антикорупційних сил може зіграти вирішальну роль у прийнятті рішення щодо широкого об’єднання і ліберально-демократичного альянсу.
Читайте також: Хто проти Порошенка: українські політики розділилися на п'ять таборів
Окремо слід відзначити “протестну” частину ліберально-демократичного спектру. Після видворення Міхеіла Саакашвілі на ниві “Міхомайдану” утворився лідерський вакуум, який довго не змусить чекати появи нової політичної фігури, яка спробує акумулювати протестні настрої та стати на вістрі даного руху. Занадто багато зусиль та ресурсів було вже витрачено на даний проект, щоб він просто зник у небутті. Серед вірогідних лідерів протестного руху розглядаються такі особи як Єгор Соболєв та Семен Семенченко.
Значну увагу до себе привертає все більш активний політик, лідер політичної партії “Громадський рух "Хвиля” Віктор Чумак. Він має шанси, як і Порошенко у свій час, стати зручною компромісною фігурою як для різних політичних груп, так і для суспільства загалом. Особливо його шанси виростуть, якщо найближчим часом розпочнеться жорстка й брудна боротьба на взаємознищення нинішніх основних претендентів на головну посаду в країні (Тимошенко vs Порошенко).
Джокери української політики
Серед найбільш імовірних “джокерів”, які можуть включитись у президентську гонку, насамперед розглядається лідер культового гурту “Океан Ельзи” Святослав Вакарчук. Він публічно спростував своє балотування в президенти, але цілком може очолити новий проект на парламентських виборах, а для цього використати вибори глави держави як своєрідний трамплін.
Аналіз перетоків виборців засвідчує, що висування Вакарчука найбільш вигідне Банковій. У експертному середовищі часто висловлюється думка, що цей кандидат є проектом головного політтехнолога Банкової Ігоря Гриніва, спрямованим на відтягування голосів у альтернативних кандидатів з умовного ліберально-демократичного табору, а також в Юлії Тимошенко.
Альтернативою Вакарчуку може стати ще один джокер української політики – Володимир Зеленський, який має потенціал “розмити” підтримку лідера ОЕ. Він навіть вже зареєстрував власну політичну партію – “Слуга народу”. Зеленського може підтримати український олігарх в екзилі Ігор Коломойський, який відомий своїм неприязним ставленням як до Порошенка, так і до Пінчука, який підтримуватиме Вакарчука.
З метою дискредитації НАБУ з Банкової часто артикулюється через мережі підконтрольних політтехнологів та експертів теза про підтримку з боку США кандидатури на посаду президента директора бюро Артема Ситника. НАБУ за останній час значно посилило свої позиції та сприймається в українському суспільстві як єдиний неконтрольований Банковою антикорупційний орган. Однак, чи дійсно в Ситника є такі плани і бажання, чи зможе він за рік отримати значний рівень впізнаваності та суспільної підтримки – велике питання.
Також у ЗМІ та в експертному середовищі звертають увагу на голову правління НАК “Нафтогаз України” Андрія Коболєва, якому приписують президентські амбіції. Такі “кіндер-сюрпризи” української політики теоретично можливі, однак у практичній площині їх успішна реалізація протягом найближчого року малоймовірна.
