Створення антикорупційної інфраструктури було одним із ключових політичних наслідків перемоги Євромайдану, на який значна частина громадян покладали особливі очікування. Корумпованість держави, неефективність механізмів контролю з боку вже створених раніше правоохоронних органів стимулювали початкову довіру до новостворених органів, таких як НАБУ і САП. Однак реалізувати і довести до обвинувального вироку в судах хоча б один дійсно гучний кейс топ-корупції за 7 років роботи антикорупційної інфраструктури так і не вдалося.
У часи правління Порошенка прихильники антикорупційних установ списували цей факт на корумпованість судів і відкладали потенційні досягнення до початку роботи Вищого антикорупційного суду України. Втім запуск ВАКСУ не дав швидких результатів по старим справам.
Більше того, Вищий антикорупційний суд України закрив цілий ряд важливих справ проти представників Партії Регіонів - Раїси Богатирьової, коханки екс-президента Януковича Любові Полєжай, екс-міністра доходів і зборів часів Януковича Олександра Клименка топ-менеджера компаній Дмитра Фірташа Володимира Сивака очільника РНБО часів Януковича Андрія Клюєва, та скасував заочний арешт наближеного до Ігоря Коломойського Олександра Дубілета. По суті, антикорупційний суд не став елементом доведення справ топ-корупціонерів часів Януковича до обвинувачення, хоча саме ці справи в історії української корупції можна безперечно назвати одними з найбільш гучних і важливих для суспільства. Більше того, очільниця Вищого антикорупційного суду була помічена журналістами на приватній вечірці за участі одіозного глави КСУ Тупицького, тісно пов'язаного з Андрієм Портновим. Сам же Тупицький і взагалі зміг домогтися через НАБУ переслідування заступника глави КСУ Сергія Головатого, який виступив проти рішення Тупицького про скасування антикорупційних норм декларування посадовців і прийняв постанову про скасування виплати зарплати Тупицькому.
Досить проблемним став і фактор широкого впливу антикорупційної повістки на відносини Києва із західними партнерами. Непоправної шкоди стосункам США з Україною завдало оприлюднення журналістом Сергієм Лещенком даних з т.зв. "чорної каси" Партії Регіонів, які потрапили до НАБУ в 2016 році. В ході брифінгу Лещенко сидячи поряд з очільником НАБУ Артемом Ситником заявив про корупційну діяльність політконсультанта штабу Дональда Трампа Пола Манафорта під час його роботи на екс-президента Віктора Януковича, що призвело до великого медійного удару по кампанії Республіканців на виборах президента США.
Значною мірою звинувачення з боку Лещенка базувалися на даних, які були у розпорядженні НАБУ і не могли бути оприлюднені в політичних цілях, тим більше з метою впливу на американський політикум (пізніше сам Лещенко заявляв, що врятував США від президентства Дональда Трампа). Згодом окремі представники проросійських сил та агенти впливу РФ, як-от нардеп Андрій Деркач, змогли розповсюджувати інформацію про даний випадок як зразок втручання України у виборчі процеси, що мало на меті дещо розмити і поставити під сумнів розслідування американської сторони щодо заходів російського втручання у вибори президента США 2016 року. Участь Сергія Лещенка в таких діях не стала предметом осуду ані з боку офіційних органів, ані з боку установ антикорупційної інфраструктури, хоча негативні наслідки такої діяльності для української зовнішньої політики очевидні.
Вже у 2019 році очільник САП Назар Холодницький спільно з тодішнім генпрокурором Юрієм Луценком розповсюджували заяви про тиск з боку посла США в Києві Марі Йовановіч, яка нібито передала прокурорам список осіб, які не можуть бути переслідувані в Україні за жодних умов, по суті тиснула на українських правоохоронців. Ці дані так і не були підтверджені, а вже згодом Юрій Луценко і сам почав заявляти про те що список Йовановіч був усним, не міг навести серйозних доказів. Зі свого боку, екс-посол США звинуватила Холодницького у консультуванні підозрюваних осіб, що серйозно било по ефективності розслідувань і по суті є корупційними діями. Луценко та Холодницький створили розголос навколо теми корумпованості посла Йовановіч, яку в результаті американська сторона відкликала з посади. Наразі посла США у Києві немає вже два роки і ця деталь серйозно б'є по спроможності і далі розвивати двосторонні відносини, формувати довгостроковий порядок денний у стосунках двох країн.
Показовим виступає і заклик Сергія Лещенка на адресу західних партнерів переглянути безвіз для України в 2017 році. Попри реальні проблеми, якими супроводжувався процес реалізації реформ у часи Порошенка, робити такі заяви, безперечно - шкідництво, і навряд чи Лещенко міг не усвідомлювати наслідки таких закликів. Те, що НАБУ вирішило надати йому доступ до власних матеріалів в чергове свідчить про проблему, яка супроводжує діяльність як антикорупційних установ, так і пулу громадських організацій та окремих персон що виступають для них своєрідним щитом.
У цьому ж контексті можна відзначити і досить сумнівні за своїм змістом акції протесту Центру протидії корупції, очолюваного Віталієм Шабуніним, який вимагав розпуску КСУ восени 2020 року та навіть привіз до будинку очільника КСУ шибеницю. Розпуск КСУ неможливий в умовах чинного законодавства України, а такі акції протесту по суті лише підіграють корупціонерам у мантіях із судової системи, адже замість ґрунтовної критики, повноцінних і адекватних рішень та реформ вони можуть списати ситуацію на радикалів, показуючи портрет Шабуніна з шибеницею під власним будинком. Наскільки ефективною взагалі може бути така діяльність, якщо брати до уваги, що опоненти реформ в Україні, навіть попри власну корупційну сутність, добре розбираються у тонкощах законодавства і ці "нальоти" не можуть бути анітрохи підставою для довгострокових якісних змін? Чому мережа з активістських рухів має супроводжувати діяльність окремих гілок державної влади, залишаючи критику за бортом і по суті виступаючи таким собі інструментом легалізації будь-яких їхніх діянь?
Не досить доброю залишається справа і з захистом власних рядів від корупції.
У 2019 році перший заступник глави НАБУ Артема Ситника Гізо Углава став фігурантом антикорупційного розслідування журналістів bihus.info, які оприлюднили інформацію про його участь у корупційній схемі із закупівлі військового обладнання у справі Свинарчуків-Гладковських. Документ за підписом Углави дозволив вивести фіктивну компанію "Оптимумспецдеталь" з-під уваги правоохоронців, а у листуванні між фігурантами справи згадувалася можливість "вирішити питання" через Углаву. Попри це, перший заступник НАБУ не був звільнений з посади, а ситуація для нього завершилась лише доганою від керівництва.
Внесення ж Ситника до реєстру корупціонерів в 2019 році і взагалі стало певним анекдотом, воно досить яскраво демонструвало факт, що від чинної антикорупційної інфраструктури дуже важко очікувати реальних досягнень і дотримання закону навіть у дрібних деталях. Глава НАБУ був внесений НАЗК до реєстру корупціонерів через своє полювання у одному з угідь Рівненщини, яке ним не було оплачене і деклароване, як слід.
У цю, вже розхитану систему антикорупційних установ не додала оптимізму і поява ДБР. Призначення на посаду заступника глави ДБР екс-адвоката Віктора Януковича Олександра Бабікова стало джерелом численних скандалів, що хоч і вилилися у його звільнення з посади, та відновлення довіри до новоствореної ДБР уже не варто чекати. В.о. голови ДБР Олександр Соколов в 2019 році публічно визнав витік з відомства інформації, яка потім осідала у телеграм-каналах ексзаступника Клюєва Андрія Портнова, і по суті за ці витоки так і не було нікого покарано. У той же час, вплив Портнова на ДБР множив уже сформовану недовіру до органу в суспільстві. Та найбільш сумнівним і безперечно небезпечним фактом дій ДБР була справа з вилученням слідчими ДБР важливих деталей комплексів ППО у частин ЗСУ в кількох регіонах України влітку 2020 року, коли паралельно з проведенням масштабних військових навчань в РФ цілі області України залишилися без протиповітряної оборони.
У той же час, по суті НАБУ і антикорупційні громадські організації обрали шлях максимального розголосу, певної скандалізації антикорупційних розслідувань, значна частина з яких розвалилися в судах або ж не були доведені до кінця взагалі. У підсумку це мало і прямі політичні результати, адже велика кількість скандалів на корупційному ґрунті ставали джерелом недовіри до влади, при цьому не завершуючись вироками і судовими рішеннями. Громадськість помалу підгодовують гучними розслідуваннями, навіть арештами, але вони не виливаються у вироки, і не можуть слугувати достойними результатами роботи цілої інфраструктури органів, яка діє вже 7 років.
Негативні наслідки посилюються багатократно якщо брати до уваги залежність стосунків України із Заходом від реалізації антикорупційної повістки і успішності антикорупційних реформ. Адже по суті, в такому випадку Україна стає заручником неефективних структур, проблеми з їх діяльністю стають викликом для національної безпеки та оборони, а спроби влади втручатися в цю ситуацію - приводом для згортання масштабів допомоги і проектів співпраці. В розрізі агресивної політики РФ такий сильний фокус на антикорупційних ініціативах робить ведмежу послугу справі оборони України, а можливий його перегляд наштовхується на підозру і суспільну критику, у тому числі і від антикорупційних рухів, які користуються монопольним статус-кво визначати легітимність потуг влади, бути єдиною призмою оцінки становища для Заходу. Варто зазначити і те, що Державний секретар США Блінкен навесні 2021 року роблячи акцент на антикорупційних ініціативах, відзначив що з 2014 року жоден топ-корупціонер в Україні так і не сів за грати і реальних судових вироків бракує.
У підсумку, мережа антикорупційних структур так і не стала тим, чого від неї очікувала громадськість на зорі появи самої ідеї про її створення у 2014 році. Є у цьому, безумовно, і корупційні фактори, і певна політична невизначеність якою супроводжується процес реформ в Україні. Та ключове питання залишається стратегічним: як можливо подолати неефективність старих органів у неефективній системі, просто створюючи нові, причому здебільшого з представників старих?