26 квітня Україна згадує героїзм рятувальників та жертв найбільшої в історії людства техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, яка сталася 1986 року.
"Апостроф" у річницю трагедії на ЧАЕС зібрав архівні кадри та головні факти.
До трагедії 26 квітня 1986 призвели вибухи унаслідок експериментів на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції. У повітря вирвалась хмара радіоактивного пилу. Небезпечні радіоактивні ізотопи, які вітер розносив на північний захід, осідали на землю, проникали у воду. За кількістю постраждалих від аварії Україна посідає перше місце серед колишніх республік СРСР. Також приблизно 60% припало на Білорусь, постраждали і Росія, Литва, Латвія, Польща, Швеція, Норвегія, Австрія, Фінляндія, Британія, а згодом – Німеччина, Нідерланди та Бельгія.
За визначеннями UNSCEAR і ВООЗ, подію на ЧАЕС віднесено до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики наголошують на відповідальності комуністичного режиму, який задля ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я населення планети. Численні міні-катастрофи були неминучі через недосконалість конструкцій, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів. Влада приховувала інформацію, що з одного боку поглибило непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого – спричинило активізацію національно-демократичного руху, останнє у підсумку призвело до розпаду СРСР.
Ключові тези
Катастрофа на ЧАЕС викликала непоправні медичні, економічні, соціальні і гуманітарні наслідки, вона набула планетарного масштабу: радіоактивним цезієм забруднено 3/4 території Європи.
У ті часи керівництво Радянського Союзу проголосили гласність і відкритість. Проте надзвичайна ситуація на ЧАЕС засвідчила фальшивість гасел. Боячись негативних наслідків для комуністичного режиму, керівники СРСР обрали курс на замовчування події. Уся інформація одразу опинилася під ідеологічним контролем КПРС та КГБ.
Трагедія засвідчила неготовність керівництва країни підпорядкувати політичні інтереси гуманістичним цінностям життя і здоров’я людей. Щоб показати, що жодної небезпеки немає, партійне керівництво не відмінило 1 травневу демонстрацію. На Хрещатик за 5-ть днів після аварії вивели сотні тисяч людей, зокрема дітей. Наступного дня всі газети писали про грандіозний парад. І лише на вкрай обережні поради від міністра охорони здоров’я щодо заходів безпеки загадали тільки 9 травня.
Українська діаспора організовувала демонстрації, готувала звернення до урядів західних держав, збирала матеріали про трагедію. Закордонний провід Української головної визвольної ради у вересні 1986 року доклав суттєвих зусиль, щоб питання трагедії внести на розгляд ООН.
Чорнобильська аварія стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби приховати правду про наслідки аварії, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в “гуманність” комуністичної ідеї. Радянська влада продемонструвала безвідповідальність за долі людей.
Після аварії виникли екологічні та національно-демократичні рухи, передусім в Україні. 26 квітня 1988 року в Києві відбулася перша несанкціонована демонстрація під гаслами – “Геть АЕС з України”, “УКК – за без’ядерну Україну”, “Не хочемо мертвих зон”, “АЕС – на референдум”, “Промисловість, землю, воду – під екологічний контроль”, “Кожному – персональний дозиметр”. У багатьох регіонах, як на сході, так і на заході, люди виходили на акції протесту проти будівництва нових і експлуатації старих атомних електростанцій.
Катастрофа на ЧАЕС: ключові цифри та дати
1977 року запустили перший блок Чорнобильської АЕС.
2 роки пропрацював четвертий енергоблок ЧАЕС – на повну потужність його запустили 1984 року. Це був “наймолодший” і найсучасніший реактор.
2 дні світ нічого не знав про вибух.
30 співробітників АЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом кількох місяців з моменту аварії.
500 тисяч людей померли від радіації, за оцінками незалежних експертів.
8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення.
90 784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту України до кінця літа 1986 року.
Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали.
2293 українських міст і селищ із населенням приблизно 2,6 мільйона людей забруднено радіоактивними нуклідами.
200 тисяч квадратних кілометрів – на таку територію поширилася дія радіації. Із них 52 тисячі квадратних кілометрів – сільськогосподарські землі.
10 днів – з 26 квітня до 6 травня – тривав викид активності із пошкодженого реактора на рівні десятків мільйонів кюрі на добу, після чого знизився у тисячі разів. Фахівці називають цей період активною стадією аварії.
11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу внаслідок аварії на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС.
400 видів тварин, птахів і риб, 1200 видів флори продовжують існувати в “зоні відчуження”, де через істотне та катастрофічне забруднення повітря, ґрунтів і вод заборонено проживати людям.
26 квітня–жовтень 1986 року Чорнобильська АЕС не працювала. У жовтні 1986-го 1-й і 2-й енергоблоки було знову введено в експлуатацію; у грудні 1987 року відновив роботу 3-й. 4-й енергоблок не запрацював.
1991 рік – на 2-му енергоблоці сталася пожежа, внаслідок якої була заблокована робота цього реактора.
Грудень 1995 року – підписання меморандуму між Україною та країнами “Великої сімки” і Комісією Європейського Союзу, відповідно до якого почалася підготовка програми повного закриття станції.
15 грудня 2000 року – Чорнобильську атомну електростанцію зупинено повністю.
Вересень 2010-го – закладка фундаменту під новий саркофаг над зруйнованим 4-м енергоблоком, у квітні 2012-го стартувало будівництво арки, що мала накрити “Укриття”, у жовтні 2011 року на майданчику комплексу “Вектор” почалося будівництво Централізованого сховища відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання.
29 листопада 2016 року завершили насування арки над 4-м енергоблоком.
Що трапилося у ніч на 26 квітня 1986 року?
25 квітня 1986 року на ЧАЕС спеціалісти хотіли експериментально зупинити 4-й енергоблок для вивчення можливості використання інерції турбогенератора в разі втрати електроживлення. І навіть знаючи, що технічні обставини не відповідали плану випробування, його вирішили проводити.
Експеримент стартував о 01:23, однак ситуація вийшла з-під контролю. О 01:25 прогриміли два вибухи. Реактор повністю зруйнувався. Спалахнуло близько 30 вогнищ пожежі. Основні були погашені через годину, а повністю ліквідувано до 5-ї ранку 26 квітня. Пізніше виникла інтенсивна пожежа у центральному залі 4-го блоку, яку приборкували з використанням гелікоптерів до 10 травня.
Під час аварії у приміщенні 4-го енергоблоку знаходилося 17 працівників. Зокрема, під завалами загинув старший оператор реакторного цеху Валерій Ходемчук. 26 квітня від опромінення помер наладник Володимир Шашенок. 11 працівників також одержали дози опромінення. Вони померли до 20 травня 1986-го в москвовській лікарні № 6. Ще 14 осіб одержали дози, що спричинили променеву хворобу 3-го та 4-го ступенів.
На наступний день після аварії урядова комісія вирішила негайно зупинити 1-й і 2-й енергоблоки та евакуацію населення Прип’яті (10-кілометрової зони).
Як заявили у КГБ, станом на 8:00 годину 28 квітня рівень радіації на 3-му і 4-му енергоблоках становив 1000–2600 мікрорентген на секунду, на інших ділянках міста – 30–160. У цьому місці на документі Володимир Щербицький зробив свою примітку – “Що це позначає?”, що говорить про те, що навіть найвищі посадовці до кінця не усвідомлювали небезпеки.
На ліквідацію аварії відразу кинули військовослужбовців. Першими були кілька десятків солдат і офіцерів полку Цивільної оборони Київського військового округу із приладами радіаційної розвідки й армійським комплектом дезактивації техніки, мобільний загін хімічних військ та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки. У ліквідаційних роботах загалом брали участь військові хімічних, авіаційних, інженерних, прикордонних родів, медичні частини Міноборони СРСР, Цивільної оборони та МВС СРСР. Влітку залучили військових запасу та вільнонайманих. За неповними відомостями, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч людей. Більшість через опромінення похворіли.
Примітно, що пожежні прибували без жодних засобів захисту, без спеціальних ізолюючих протигазів. Їм вдалося зупинити ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух. Загальна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися близько 8,5 млн людей.
Початок вакуації
Офіційно вперше повідомили у місті про аварію на ЧАЕС тільки через 36 годин – опівдні 27 квітня на припʼятському радіо оголосили про “тимчасову евакуацію” мешканців Припʼяті – найближчого до ЧАЕС міста з населенням приблизно 50 тисяч.
Місто було розділене на 5-ть секторів, де призначили відповідальних. Працівники штабу обходили квартири, рекомендуючи людям зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили.
Для зменшення кількості багажу та щоб не викликати ажіотажу, людям сказали, що за три дні вони зможуть повернутися додому. О 13:50 жителі зібралися біля під'їздів будинків, а від 14-ї почали прибувати автобуси. О 16:30 евакуацію населення з міста закінчили. Вивезли 44,5 тис осіб. У Прип’яті залишилося 5 тисяч, які були залучені до невідкладних робіт.
Під вечір 1 травня вітер з Чорнобиля повернув на Київ, де стрімко почав підвищуватися радіаційний фон. Попри це, парад не скасували. 2 травня керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення з 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС – на 6-й день після аварії.
До 6 травня було евакуйовано понад 115 тисяч людей із 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського району Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Припʼять), а також частина Житомирщини аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами.
Більшість людей виселяли до сусідніх районів на Київщині. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986 року почали будувати наймолодше місто України – Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни – перші мешканці оселилися в 1987–1988 роках.
Перше інформаційне повідомлення про аварію на ЧАЕС
Перше в СРСР офіційне повідомлення під тиском міжнародної спільноти з'явилося 28 квітня. Під час головної телевізійної програми новин “Врємя” о 21:00 було сказано: “На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію”. Справжні масштаби трагедії із цього повідомлення зрозуміти було складно.
В українських ЗМІ також були скупі деталі аварії. Так, газета “Правда України” 29 квітня 1986 року на третій шпальті опублікувала повідомлення Ради Міністрів СРСР: “На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджений один із атомних реакторів. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія”. Надалі газети писали про ЧАЕС дещо розлогіше.
Лише 14 травня Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов звернувся щодо аварії на ЧАЕС. Наступного дня заяву Михайла Горбачова передрукували й українські видання..
Таємниці КГБ
Будівництво атомної електростанції у Чорнобилі стартувало в травні 1970 року. У місті енергетиків Прип’яті майже одразу було створено міський відділ Управління КГБ при РМ УРСР по м. Києву та Київській області. Мовляв, поява структурного підрозділу радянських спецслужб зумовлена стратегічним статусом новобудови. Об'єкт було поставлено на особливий контроль радянського керівництва.
Примітно, що перші аварії на ЧАЕС сталися ще в 1978–1979 роках, одразу після запуску першого енергоблоку. Були також витоки радіації у 1982, 1983, 1984 роках. В архіві Комітету державної безпеки (КГБ) містяться документи про спорудження Чорнобильської атомної електростанції, її запуск у кінці 1970-х років, аварію та ліквідацію її наслідків. Документи доводять, що від самого початку спорудження цієї атомної електростанції було безліч порушень і крадіжок, будівельно-монтажні роботи виконувалися неякісно, технологічна дисципліна порушувалася. Все це врешті-решт призвело до аварії.
“На окремих ділянках другого блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків”, – зі звіту КГБ від 17 січня 1979 року.
Із 1983 по 1985 роки на станції сталося п'ять аварій і 63 відмови обладнання. Останній подібний інцидент перед великою аварією стався в лютому 1986 року.
Інформацію про техногенну катастрофу, спричинену вибухом і подальшим руйнуванням 4-го енергоблоку ЧАЕС, партійно-державним керівництвом СРСР і радянськими спецслужбами було відразу віднесено до категорії таємної. Звісно, чи не найбільш обізнаною з ситуацією на Чорнобильській АЕС структурою було КГБ УРСР. На момент аварії його очолював Степан Муха, а згодом – Микола Голушко. Як свідчать архівні документи, КГБ УРСР негайно взявся розробляти та впроваджувати комплекс спеціальних заходів із засекречування відомостей про аварію на режимному об’єкті. Це цілком відповідало тоталітарному режимові.
В одному з перших повідомлень Управління КГБ по м. Києву та Київській області, надісланих до КГБ СРСР 26 квітня 1986 року, зазначалося: “З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку”.
У перші дні після аварії керівництво КГБ УРСР, нехтуючи необхідністю інформувати населення про екологічні наслідки ядерного лиха, більше переймалося “перевіркою версії про можливий диверсійний намір”, залучивши до оперативних заходів 67 агентів і 56 довірених осіб. Багато радянських людей вперше почули про надзвичайну подію з “ворожих голосів” із Лондона, Вашингтона і Мюнхена.
Примітно, що 27 квітня, о 23:00 данська лабораторія ядерних досліджень зафіксувала на Чорнобильському атомному реакторі аварію категорії МПА (Максимальна проектна аварія). Тоді ж різке зростання радіаційного фону зареєстрували і в Швеції. Наступного дня шведська влада мала дані про джерело забруднення і звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.
29 квітня, начальник УКГБ УРСР по м. Києву та Київській області видав розпорядження “про посилення роботи міськрайорганів в районах міста Києва та Київської області на підприємствах та установах для припинення спільно з партійними та радянськими органами фактів розповсюдження провокаційних та панічних чуток…” Так, наприкінці квітня–травні 1986 року оперативники райвідділів КГБ УРСР розшукував “базік” і “панікерів” – осіб, які збирали інформацію та поширювали “плітки” щодо подій на ЧАЕС.
|
|
Уряд СРСР дозовано почав говорити людям про подію почали з повідомлення Урядової комісії, яке затвердили на першому засіданні оперативної групи політбюро ЦК КПРС 29 квітня. На її засіданнях регулярно розглядали і схвалювали тексти урядових оповіщень для радянської преси й урядів зарубіжних країн.
Для засекречення масштабів трагедії владна верхівка примушувала Міністерство охорони здоров’я УРСР фальшувати діагнози променевих уражень. Із витягу зі звіту спецслужб за 11 травня 1986 року: “За даними Шевченківського РВ УКГБ адміністрація Київської області та 25 лікарень, ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР (нібито наказ № 24с від 11.05.86 р.) в історіях хвороб пацієнтів з ознаками “променева хвороба” вказували діагноз “вегетосудинна дистонія”.
30 червня того ж року КГБ СРСР спеціальним документом про захист відомостей про аварію на 4-му енергоблоці ЧАЕС ввів у дію перелік інформації, яку людям не можна було знати. Йшлося, зокрема, про справжні причини аварії, характер руйнувань та обсяги ушкоджень устаткування і систем енергоблоку й АЕС, радіаційну обстановку, фактичний стан активної зони реактора, ступінь враження людей на АЕС разом з відомостями про характер їхньої діяльності й особливості аварії, опромінення персоналу станції, ремонтного персоналу залучених організацій і населення та інше.
Вже за незалежності України було знято гриф “таємно” з усіх чорнобильських документів.
Пізніше приховування правди про аварію стали пояснювати нібито "благим наміром запобігання паніці", а то й заявляли, що всі вжиті заходи були вчасними і доцільними. Однак у ті дні вбивала не паніка, а радіація. Фальсифікація масштабів аварії, незнання, як поводитися, навпаки створили передумови для масового переполоху в столиці України. На початку травня кияни кинулися рятувати родини. На вокзалах, аеропортах біля кас утворилися величезні черги, переважно з жінок із дітьми. Найбільше паніка в Києві стала проявлятися 4−5 травня 1986 року.
СРСР відмовився від міжнародної допомоги. Проте вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ щодо експертної оцінки кроків із ліквідації наслідків аварії.
Щодо відповідальності Києва та Москви: оскільки ЧАЕС підпорядковувалася Москві - центральне керівництво фактично усунуло республіканське від активної участі у подоланні аварії. Усі рішення приймала та погоджувала виключно Москва.
Раніше "Апостроф" намагався з'ясувати, чи розуміють російські військові усі жахливі наслідки можливого застосування ядерної зброї.
