Іван Ганзера запам’ятався українцям як переможець першого сезону популярного телевізійного шоу "Голос країни". Майже 11 років тому слабозорий хлопець з Харківської області підкорив журі конкурсу і глядачів проникливим та відвертим співом. З того часу співак записав десятки нових пісень і багато в чому акцентував свою творчу діяльність на підтримці військових: з 2014 року Ганзера дав сотні концертів на фронті. Чоловік каже, що його концерти – можливість для військових хоча б на годину повернутися у мирне життя. Про роль мистецтва на війні, новий сезон "Голосу" та чому все ж таки "путіну хана", Ганзера розповів в інтерв’ю theLIME.
- Іване, як зараз ваш стан справ з зором? Планувалась операція, наскільки було відомо.
Все залишилось так, як і було раніше. Все ж таки, у мене складна історія хвороби і коли постав вибір між тим, що я маю хоча б якусь можливість бачити світло і якісь обриси людей, або взагалі нічого не бачити, то я обрав те, що в мене є зараз. Я не можу уявити, що в мене буде постійна темрява і не буде змінюватись день на ніч. Це взагалі страшно.
Але в цьому плані мені дуже легко, тому що я не знаю як це бачити добре. Наприклад, я був у госпіталі у Львові, і там дуже багато хлопців, які втратили очі. Я з ними говорив, намагався власним прикладом підтримати, донести, що життя не закінчується, зі мною поїхала моя дитина, дружина. Але є дуже велика відмінність: вони були здоровими людьми і зараз втратили зір, а я не знаю як це бачити. Я все життя такий. Я вже звик до цього, адаптувався до життя і вважаю себе повноцінною людиною і завжди дякую богу за те, що мені не гірше.
- Яким для вас було 24 лютого, коли почалася велика війна? У кожного українця про цей день свої спогади. Які вони у вас?
Це була безсонна ніч. Було якесь внутрішнє відчуття, що щось станеться. О пів на п’яту ранку зателефонувала сестра, яка мешкає на кордоні з рф в Харківській області і я одразу почув вибухи в слухавці. Сестра сказала: «братику, розпочалася війна». Я їй сказав, щоб вона швидко збирала речі і їхала до нас с дружиною, адже зрозуміло, що якщо вже розпочалася велика війна, то до них прийдуть одразу росіяни. А потім буквально через пів години вона знову мені зателефонувала і сказала, що вже не може виїхати, адже по її населеному пункту вже їздили російські танки.
- Як сестра пережила окупацію?
Фактично з квітня по серпень вона жила в підвалі. Виходила на двір швидко поробити якісь справи, і знову в підвал. Були і обшуки в будинку, тому що, по-перше, такий брат як я, а, по-друге, її сини служили і всі про це знали. Шукали якісь докази, що вони терористи, адже в її населеному пункті були постійні прильоти і росіяни певно шукали якихось навідників, проукраїнські налаштованих людей. Та на щастя в серпні їй вдалося виїхати з окупації, і зараз вона в Польщі.
Читайте по темі: Голод, обстріли, побиття: Іван Ганзера розповів, що пережила його сестра в окупації.
- Велика війна стала причиною появи культурних наративів, як відповідь на події, що відбуваються. Однак український культурний відгук на цю війну стає популярним не тільки в Україні, а і в усьому світі. Наприклад, та ж "Червона калина", яку спочатку заспівав Хливнюк, а потім пісня прокотилася світом і навіть Pink Floyd записали свою версію. У росіян, як би вони не силились зробити щось подібне, нічого не виходить. На вашу думку, чому так відбувається? Чому українські культурні наративи, породжені війною стають популярними у світі, а російські не сприймаються навіть в середині їх власної країни?
Тому що творчість завжди народжується від душі, від переживань творчих людей. Дійсно зараз дуже багато популярних українських композицій, і ті артисти, які їх заспівали і записали, вони знають про що вони співають. Вони часточку своєї душі докладають до тих композицій, і люди то розуміють, тому і є певний відгук. А в росії досі ніхто не знає і не розуміє чому вони прийшли в Україну. Вони не знають що вони тут роблять, навіщо? Їм сказали йти, і вони як стадо баранів пішли. Тут справа в мотивації. Україна воює за себе, за свою землю, за своїх людей. Кожен українець знає за що іде ця війна – фактично за наше існування. А жоден росіянин не знає за що ця війна конкретно йому. Можливо, путіну вона і потрібна, але більшість росіян не розуміють. Їм сказали – значить треба. Однак творчість в таких умовах не народжується.
Крім того, на росії завжди було складно з творчістю. Завжди 60-70% їхньої естради, були всі українці. Вони в своїй більшості, напевно не тямлять в музиці так, як українці.
- Зараз ваш трек "путіну хана" отримав нову хвилю популярності в соцмережах. Розкажіть історію цієї пісні, як вона з’явилася?
Це історія досить давня, з часів однієї з перших моїх поїздок в зону АТО з концертом в містечку Старобільську Луганської області. Перед концертом військові нам показали кладовище, де було поховано дуже багато наших воїнів і там було так жахливо, тому що там були невпізнані люди. Є лише могила, хрест і номер. І таких могил було дуже багато. І це на мене справило колосальне враження. Я повертався звідти в шаленій депресії і не міг уявити, що настільки багато наших хлопців і дівчат поклали свої життя. Я не знав що з тим робити, як ті почуття приборкати в собі. Вирішив поділитися переживаннями зі своїм другом артистом Миколою Янченком і запропонував йому записати пісню подібного штибу, як і вийшла "путіну хана", але я сам тоді ще не знав, яка це пісня буде. Я запропонував таку тезу: якщо подивитися російські новини, то там брешуть, але з серйозними обличчями. А я захотів зробити щось веселе, щоб ми казали правду, але посміхаючись, як це властиво українцям. Так і з’явилася "путіну хана".
До речі, остання моя пісня "Кепські справи у русні" також досить добре зайшла людям і подобається їм, судячи з переглядів. Але проблема в тому, що пішла якась інформаційна атака на мої соцмережі, на канал, москалі жаліються, що я їх принижую. По факту, пісня могла би бути ще більш популярною, але її "прибили" ці скарги.
Читайте по темі: Діалог між фронтом і тилом: Павло Вишебаба і KOLA зворушили українців піснею-віршем "Доньці".
- До широкомасштабного вторгнення, ви дали безліч концертів на передовій. Зараз є можливість продовжувати таку діяльність?
По можливості я намагаюся їздити, але мінімально висвітлювати це. Зараз війна вже інша. Раніше одна втрата в батальйоні раз на пів року це страшна подія, а зараз куди не приїдеш, усюди "свіжі" спогади, "свіжі" втрати. Та вважаю, що я зміг знайти правильні слова і пісні. Ну принаймні, мене не били після концертів і всі були з позитивом.
Крім того, якщо тоді ми їхали з концертом, то військові приблизно розуміли межі несподіваного ураження: куди можуть долетіти снаряди і зашкодити. Мене також перш за все цікавила не моя безпека, а те, що це ж буде скупчення людей і чи не зашкодимо ми цим концертом. Багато військових в одному місці, це я вважаю дуже гарна ціль для ворога. А зараз ракети долітають в будь-яку точку України. Якщо хлопці телефонують, то я не відмовляю, але просто не показую, де я буваю.
Зараз я більше переключився на благодійні концерти, співпрацюю з волонтерами, та можу просто навіть на вулиці стати і збирати кошти для ЗСУ на якусь конкретну мету, дати годинний чи двогодинний концерт. І я радий, що мій голос може допомагати.
Нещодавно був у Львові у реабілітаційному центрі, де військові чекають на протези. Намагаюся бути корисним в часи, коли і не зовсім до музики. Але музика - це робота кожного артиста. Я завжди кажу, що війна не війна, а завжди є людина на касі, яка може обслужити нас в супермаркеті, на АЗС, державні чиновники. І артисти так само мають робити свою роботу.
- Що для військових значать ці концерти?
Нічого не змінилося з 2014 року. Ці концерти працюють завжди як психологічна історія. Військові живуть своїми буднями і у них постійного кожного дня одне й те ж саме. І як вони кажуть, що я переключаю їх на годину-дві на мирне життя, а то іноді вже забувається як то воно жити мирним життям: слухати пісні, думати про кохання, родину. Вони живуть постійній напрузі і не знають, чи побачать один одного знову завтра чи післязавтра. А так вони сіли послухати концерт і переключилися на мирне життя. І це окриляє.
- Були ситуації під час ваших концертів на фронті, коли була реальна загрозу життю?
Чесно кажучи, таких ситуацій більше як раз біля мого будинку, ніж на фронті. У нас були постійні прильоти. Перший стався 27 лютого, коли над нашим домом літак випустив ракету і вона влучила в продовольчі склади, які колись давно були танковими боксами. І це метрів 300 від мого будинку. Ми сиділи в підвалі і я на той момент думав, що вже все… Була дуже сильна вибухова хвиля. Коли чуєш як літак летить десь вдалині, а потім раптом він спускається на тебе, то таке відчуття, що зараз він залетить в підвал і все рознесе. Це страшне.
А потім в березні був ще один прильот. У нас в Коростені є історичне місце, називається "Скеля". Це ще при Сталіні будувалося сховище. Люди переховувалися там під час тривоги, а росіяни скинули туди бомбу, прямо на людей. І це ще ближче до мого будинку. Там така вирва, що якби я туди впав, то не виліз би.
Читайте по темі: Марія Квітка стала переможицею шоу "Голос країни-2022": яскраві момент суперфіналу.
- Коли поновили зйомки "Голосу країни", було багато критики, що зараз це абсолютно недоречно робити, в країні війна, а тут розважальне шоу. А як ви вважаєте? Це доречно чи ні?
Я прихильник цієї історії. Я прихильник всього того позитивного, що ми можемо створити для себе. Ми дорослі це одне, але ж ми не повинні забувати про наших дітей. Вони так само живуть в цьому стресі і їм так само потрібно мати якусь розрядку. Зараз ця історія з новорічною ялинкою. Одні за, інші проти. Мені, наприклад, байдуже чи буде та ялинка, а от моїй дитині, я впевнений, що не байдуже. До ялинки, наприклад в Києві, ми приїжджаємо один раз на Різдво. Дитина походила біля тої ялинки, набралась позитивних емоцій, і ми поїхали до дому. Я розумію, що в Києві зараз дійсно не до цього, але все ж таки, якщо є така можливість поставити ялинку… Хай вони ті москалі вдавляться, але вони мають бачити, що ми незламні, не ридаємо тут, не підняли руки догори. Не дочекаються. Це так само боротьба.
У лютому буде вже рік, як іде війна. І ми не знаємо, скільки ще вона буде тривати. А людина в постійно песимістичному настрої точно не буде продуктивною. І якщо є можливість налаштуватися на позитив, щоб з позитивним настроєм ходити на роботу, спробувати хоча б пожити поміж тривогами, постійними стресами, то я вважаю, що це треба робити. Я розумію, що якщо моя сестра була в постійному стресі, бо вона жила в підвалі, то їй точно не до "Голосу країни". Але ж є в Україні міста, які не так сильно потерпають від бойових дій, то про мешканців цих міст не треба забувати, адже на цих людях також багато всього тримається, і якщо вони будуть в доброму гуморі, то може і вся країна буде щось робити, якось розвиватися. А коли людина на песимізмі, то не буде ніякого розвитку. Людина в депресії нічого не творить, нічого не виробляє, від неї немає ніякої корисної дії. Тому я за те, щоб ми навіть в умовах війни пробували влаштовувати собі більш менш нормальне життя. Ми маємо навчитися з цим жити.
Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в Німеччині, ви можете на сайті організації Enable Me Ukraine.
Проект реалізується за підтримки DSEE.
